Кларенс ДЖОНС: «Махалія Джексон вигукнула: «Розкажи їм про мрію, Мартіне!» — і він почав імпровізувати»

Кларенса Джонса називають співавтором славетної промови «Я маю мрію», виголошеної Мартіном Лютером Кінгом рівно 50 років тому під час масових демонстрацій у Вашингтоні. Вона стала найяскравішим моментом руху за громадянські права у Сполучених Штатах і визнана американським товариством ораторського мистецтва найкращою промовою ХХ століття. Сам Кларенс Джонс оцінює свою роль в її підготовці значно скромніше й не претендує на співавторство. Він був другом, юристом і політичним радником доктора Кінга, тож регулярно допомагав йому в підготовці текстів для виступів і статей. Після загибелі свого друга Кларенс Джонс не залишив рух і не втратив віри у ненасильницький спротив. У США він здобув славу як правозахисник і присвятив життя тому, щоб поширювати інформацію про діяльність Мартіна Лютера Кінга та його гуманістичні ідеї. Водночас із цим, він зробив успішну кар’єру на Волл Стріт і став першим темношкірим на Нью-Йоркській фондовій біржі.

Мартін Лютер Кінг характеризував Кларенса Джонса як «людину із світлим розумом, глибоких поглядів, надзвичайно віддану й самодостатню». Із цією людиною мені випала нагода поспілкуватися про співпрацю з доктором Кінгом, рух за громадянські права, обрання Барака Обами, помаранчеву революцію і, звісно ж, «Мрію».

— Ви були спічрайтером Мартіна Лютера Кінга і допомагали йому в підготовці промов і статей. Вас називають одним із авторів його знаменитої промови «Я маю мрію», яку він проголосив 28 серпня 1963 року. Яким насправді був ваш внесок?

— Я не вважаю себе автором промови, бо лише підготував деякі тези та абзаци, які радив у ній використати. Промову не було написано за один вечір. Упродовж трьох тижнів до її виголошення доктор Кінг обговорював зі мною та іншими колегами те, що має сказати. Щоб посприяти його підготовці до цієї події, я написав чернетку з початковими абзацами. До того моменту, як я їх почув у день промови, я не знав, використає він їх, чи ні. Я просто стояв і слухав його разом із усіма. І потім почув, що перші шість сім абзаців він проголосив без жодних змін. Але потім продовжив своїм власним матеріалом. Важливо розуміти, що знамениті частини промови «Я маю мрію» не були підготовлені заздалегідь. Вони були абсолютно спонтанними, це була чиста імпровізація. І почалася вона як відповідь Махалії Джексон, улюбленій госпел-співачці Мартіна Лютера Кінга, яка виступала на сцені перед ним. Під час промови вона була поруч і в якийсь момент вигукнула: «Розкажи їм про мрію, Мартіне! Розкажи їм про мрію!» І саме ці слова стали поштовхом до того, що доктор Кінг відійшов від підготовленого тексту й розпочав цю спонтанну імпровізацію, використовуючи фразу «Я маю мрію».

— Промова стала надзвичайно важливим моментом руху за громадянські права. Але він розпочався ще 1955 року. Коли ви приєдналися до нього та як познайомились із Мартіном Лютером?

— Про нашу співпрацю я написав дві книжки, де в кожній дуже детально розповів, як ми зустрілися. Це сталося 1960-го, коли мені було 29 років. Після служби в армії під час війни в Кореї я закінчив юридичну школу Бостонського університету й жив у Калфіорнії. Одного дня мені зателефонував із Нью-Йорка Джордж Хьюберт Делейні й сказав: «Я головний юрист Мартіна Лютера Кінга. Його притягнуто до кримінальної відповідальності за звинуваченням у податковому шахрайстві. Разом зі мною над цією справою працюють ще троє юристів, але нам потрібна допомога такого фахівця, як ви, щоб розібратися в усіх фінансових деталях».

— Ваш рух підтримувало також і біле населення Сполучених Штатів. Чи важливою була ця підтримка?

— Дуже важливою. Мартін Лютер Кінг розумів, що ми не зможемо досягнути успіху, якщо не переконаємо біле населення, яке складало 88% жителів США, що расова сегрегація — це аморально, що необхідні рівні права для всіх, що це в їхніх інтересах. Ми усвідомлювали просту істину: якби нам це вдалося, то расова сегрегація просто зникла би. Крім того, підтримка білої більшості давала величезний кількісний приріст нашому рухові, надавала йому зовсім іншого масштабу.

— До речі, хорошим прикладом участі білого населення в русі за громадянські права були музиканти, зокрема учасники гурту «Пітер, Пол і Мері». Їх вважали музичними іконами руху. Якщо не помиляюся, вони також виступали в день виголошення промови «Я маю мрію»?

— Саме так. Вони були на тому мітингу й виступали разом із вже згаданою Махалією Джексон та Бобом Діланом. Я знав і Пітера Ярроу, й Пола Стукі, й Мері Треверс. Пітер і Мері були моїми близькими друзями. На жаль, Мері вже немає в живих. Але Пітер лишається моїм дорогим другом. Він випромінює добро та любов. Для мене він є найяскравішим прикладом підтримки нашого руху білими артистами, людьми з мистецьких кіл. Хоча, звісно, таких яскравих прикладів було багато. І тріо «Пітер, Пол і Мері» було зразком тієї частини білого населення, яка зрозуміла, що скасування сегрегації — в інтересах усієї країни; що Америка не буде по-справжньому вільною країною, допоки вільними не будуть афроамериканці.

— Рух за громадянські права, очолюваний Мартіном Лютером Кіангом, був ненасильницьким. Саме на такому характері боротьби наполягав його лідер. Водночас закінчилось усе трагічно: було вбито самого доктора Кінга, після чого країну охопили заворушення. Чи не зневірилися ви тоді саме в мирному підході до боротьби?

— Тут важливо зазначити, що у 1960-ті роки жертвою насилля та вбивств став не лише мій дорогий друг і колега Мартін Лютер Кінг. Було вбито також і президента Джона Кеннеді, а пізніше і його брата Роберта, який був сенатором і балотувався у президенти. Так само загинув і Малкольм Ікс — ісламський проповідник і борець за права афроамериканців. Тож у ті роки було вбито одразу чотирьох видатних лідерів, що брали участь або підтримували рух за громадянські права.

Вбивство доктора Кінга стало для мене особистим випробуванням щодо відданості ненасильницьким методам боротьби. Моя реакція у перші секунди, коли я дізнався, що його застрелили, була: «Вони все ж таки його дістали» (They finally got him). Бо я та мої колеги, які постійно працювали з Кінгом, були свідками численних погроз, що постійно надходили на його адресу. Тож не стояло питання, чи буде вбито Мартіна Лютера Кінга. Питання було лише в тому, коли це станеться.

Для нас він був справжнім апостолом у боротьбі за громадянські права. Тож після цієї трагедії для нас, для мене особисто, було важливо не піддатися тій злості, тій гіркоті, що в кожному з нас виникла. Бо я розумів: оскільки я був його другом і вірив у те, що і він, я маю продовжувати його справу. Проте у ті дні я дуже сильно сумнівався, що зможу залишитися у Сполучених Штатах і далі цим займатися. І не через страх, а через те, що можу зопалу наробити багато дурниць. Проте здоровий глузд в мені переважив, і я продовжив справу доктора Кінга і не втратив віри у наш рух.

— Напевно, у той момент уявити, що президентом США ще за вашого життя стане афроамериканець, було просто неможливо?

— Я думаю, що обрання Барака Обами, сенатора штату Іллінойс, президентом США саме є свідченням того, як рух за громадянські права фундаментально змінив Сполучені Штати. Саме завдяки цій боротьбі стало можливим те, що президентом було обрано представника афроамериканського населення, яке ще півстоліття тому не мало жодних громадянських прав.

— Чи зустрічалися ви з Бараком Обамою після його обрання? Що ви йому сказали, зважаючи на ваш досвід, вік і попередню боротьбу?

— Нас не пов’язують якісь дружні відносини. Проте я мав честь бути запрошеним на зустріч із ним і спілкуватися віч-на-віч. Я також продовжую отримувати від нього пропозиції щодо нових зустрічей в Овальному кабінеті. Проте у нас все ніяк не виходить — обидва маємо дуже навантажені графіки. Але це запрошення лишається в силі.

Можу розказати вам, що я йому сказав безпосередньо 19 січня 2012 року, коли отримував нагороду від Джорджтаунського університету. Церемонія відбувалася у Центрі Кеннеді, що у Вашингтоні. І на ній були присутні президент і перша леді. Зала була заповнена вщерть. І, звертаючись до Президента, я сказав, що коли дивився по телебаченню офіційне проголошення його обраним президентом США, то люди, що були зі мною в одній кімнаті, плакали від радості. Це були мої колеги з Інституту Мартіна Лютера Кінга при Стенфордському університеті. І коли мене запитали, чи плакав я, то відповів — ні. Я сказав, що мої сльози були за всіма тими людьми, які поклали життя за те, щоб ця подія стала можливою. Це Мартін Лютер Кінг та інші правозахисники й активісти, які стали жертвами репресій та вбивств. Після цих слів президент і вся зала Центру Кеннеді встали і аплодували впродовж щонайменше хвилини.

— Якщо говорити про наслідки руху для вас особисто, то тут є цікавий факт: вас називають першим темношкірим на Волл-стрит. Що мають на увазі?

— Я був єдиною дитиною у своїх батьків. Вони працювали прислугою: мати на кухні, а батько — садівником і водієм. У них не було вищої освіти. Батько закінчив вісім класів школи, а мати — чотири. Проте вони вкладали усі свої сили, щоб я здобув хорошу освіту.

Коли я працював юристом і політичним радником Мартіна Лютера Кінга, частина моїх бізнесових інтересів стосувалася різноманітної підприємницької діяльності, внаслідок якої мене запросили стати партнером в інвестиційну компанію Carter, Berlind & Weill. Здається, це було 1966-го, і це був перший випадок в історії, коли афроамериканець став партнером фірми, що працює на Волл-стрит.

— Це ваш перший візит до України. Що ви знали про нашу країну до цього?

— Я знаю про Україну те, що й більшість людей знають про неї з телебачення та газет, які ми читаємо. Кілька років тому про Україну дуже часто говорили в наших медіа у зв’язку із помаранчевою революцією. Було багато публікацій, які привернули увагу людей. Мені здається, що Україна після помаранчевої революції, як і США після руху за громадянські права, змінилася і вже ніколи не буде тією, що раніше. Більше того, ваша країна надихнула і дала чудовий приклад ненасильницької боротьби за власні права людям в усьому світі.

— Чи могли б ви порівняти рух за громадянські права 1960-х років у США і події 2004—2005 років в Україні? Чи можна їх порівнювати в принципі? Якщо так, то які спільні риси ви могли б відзначити?

— Вони мають багато спільних рис, але є і суттєві відмінності. В обох випадках люди боролися за те, щоб до них ставилися на рівних. В Україні, зрозуміло, не виникало проблем із расовою дискримінацією, але люди теж виступили за справедливе ставлення до них. І я вважаю, що варто віддати шану тим лідерам, які змогли забезпечити мирний характер цієї боротьби. Саме ненасильницький спротив є однією з найголовніших спільних рис між цими двома рухами.

— Вас можна назвати і юристом, і банкіром, і вченим, і викладачем, і письменником, і правозахисником. Яка ваша основна діяльність сьогодні?

— О, я не є усім цим одночасно! Це речі, якими я займався у різні періоди свого життя. Сьогодні я викладач і дослідник при Стенфордському університеті та університеті Сан-Франциско. В обох я читаю авторський курс, який називається «Від рабства до Обами». Проте, якщо говорити про головне покликання, мені б хотілося, щоб мене знали і згадували як того, хто пройшов життя, розповідаючи і поширюючи гуманістичні ідеї Мартіна Лютера Кінга, надзвичайної людини, яка відвідала нас у ХХ столітті і з якою я мав честь і благословення працювати разом. Ця несподівана історична роль є для мене величезним дарунком долі.

Фото надано автором