Ришард КРИНИЦЬКИЙ: «Для моєї ідентичності важливим є факт українського походження»

«Мозок — то місто вимерле в далекому майбутньому, розкрадачі могил споруджують нові мавзолеї...» — це рядки одного з небагатьох перекладів українською мовою поезії Ришарда Криницького. У Польщі — знаний поет, «європейський майстер», який свою першу збірку «Швидкість погоні, швидкість втечі» видав ще 1968 року та «впродовж двох поколінь входить у пантеон сучасних польських поетів». Як каже про нього Маріанна Кіяновська, «постать Криницького важлива не лише в літературному, а й культурному сенсі». В Україні ж про нього знають мало, лише з 2008 року почали запрошувати до України. Спершу — на рік Збігнєва Герберта, потім — на фестиваль Meridian Czernowitz, цьогоріч — і на Львівський Форум видавців. Утім, є українські автори, які перекладають його українською мовою: Остап Сливинський, Маріанна Кіяновська, Олександра Братчук, Анатолій Глущак...

Літературні критики кажуть, що його перші поетичні збірки мають на собі дуже великий відбиток подій 1968 року в Польщі — студентських страйків, які, певним чином, стали початком руху «Солідарність». Кажуть, що саме ці події «зробили» й Ришарда Криницького, й Адама Загаєвського, Юліана Корнхаузера чи Єву Ліпську; вплинули на те, що вони відкидають метафори, лірику, зосереджену на естетичних проблемах, і повертають їх до етичного канону, до сенсу відверто говорити про реальність. Так, пана Ришарда називають дисидентом і зараховують до «Покоління 68», себто «Нової хвилі», яка сформувалася у 1968 — 1976 роках. Його книжки забороняли друкувати, тому деякі з поетичних збірок зроблено вручну та існують лише в кількох екземплярах. Збірка «G» — колаж з газетних вирізок — взагалі є своєрідним артефактом, позаяк є лише в одному примірнику

Вагомою лінією в житті Ришарда Криницького є переклади. Саме його перу належать переклади Бертольда Брехта, Готтфріда Бенна, Пауля Целяна, Райнера Кунце, Неллі Закс. Окрім того, пан Ришард разом із дружиною заснував книжкове видавництво «а5», яке зорієнтовано виключно на поезію. Через свою унікальність його називають ангдеграундним.

Сам Ришард каже, що «не належить до багатослівних поетів», що «він є поблажливим до читача, який тоне в надмірі інформації та літератури». Проте, попри свої 70 років, і далі пише, перекладає. Живе та працює в Кракові.

Нам пана Криницького вдалося зустріти на врученні Літературної премії Центральної Європи «Ангелус», що нещодавно відбулось у Вроцлаві. «Ключем» цьогорічної премії була тема історичної пам’яті та «пошарпана» й неоднозначна ідентичність Людини Центральної Європи. Із цього й починаємо розмову: сивочолий чоловік із блакитними очима у звикло чорному одязі говорить несміло та скромно, проте відверто...

— Якраз нещодавно ми говорили про складну та суперечливу ідентичність Людини Центральної Європи. Ви народилися в Австрії, у містечку Санкт-Валентин, хоча майже все життя мешкаєте в Польщі. Чи вплинуло таке «роздвоєння» на вашу ідентичність?

— Так, я народився на пограниччі Нижньої та Верхньої Австрії. І, як дізнався потім, не просто в містечку Санкт Валентин, а в таборі для військовополонених Lager Windberg, який був  там розташований. Це було під час війни. Довший час я запитував себе — чому народився саме в Австрії? Для чого? Це було для мене загадкою. Натомість дуже важливим для мене став факт мого українського походження. Моя родина походить із Галичини, маленького містечка в Тернопільській області. Усю молодість мої батьки провели там. Коли їх було заслано на роботи до Австрії, то батькові був 21 рік, а мамі — 19. У себе вдома я завжди чув багато мов, бо батьки говорили добре і польською, й українською. Також було багато слів з ідишу. Для мене та мова, яка звучала вдома, була загадкою, тому що відрізнялася від мови моїх ровесників, з якими я ходив до школи. Зараз я дуже добре розумію українську, читаю нею, але, на жаль, не можу говорити. Факт українського походження є важливим для моєї ідентичності. Позаяк це багатокультурне пограниччя.

— Вас зараховують до «Покоління 68». Свого часу ви працювали в тижневику «Студент», довкола якого формувалося середовище так званої Нової хвилі. Ви відчуваєте якусь приналежність до цього покоління? Чи усвідомлюєте себе осторонь, окремо?

— Я відчуваю себе дуже тісно зв’язаним із «Поколінням 68». Той період — частина нашого життя та особистої історії. 1968—1970 роки стали концентрацією насилля в Польщі. 1968 року відбувся бунт студентів, який режим брутально придушив (ідеться про демонстрації студентів, які особливого розмаху набули у Варшавському університеті, влада вдалася до репресій і переслідувань. — Ред.). А 1970-го державний апарат вчинив криваву розправу. Ми висловлювали свій спротив проти насильства. Це, очевидно, вплинуло на нашу свідомість. Проте не можу сказати, що той період був вирішальним у формуванні мене як літератора. Адже я почав писати раніше. Я справді був редактором тижневика «Студент». То — правда, але я був там дуже мало часу. Тоді формувалася свідомість нашого покоління. Можу сказати, що певні листи в «Студенті» були справді програмними. Нас потім назвали «Новою хвилею». А ми самі ідентифікували себе як «Покоління 68».

— Ви перекладали Бертольда Брехта, Готтфріда Бенна, Пауля Целяна, Райнера Кунце... Чи відчуваєте зв’язок з цими авторами? Адже переклад — то певна близькість.

— Я перекладав багато німецьких поетів — Ганса Енценсбергера, Райнера Кунце та багато інших. Це дуже істотна частина моєї літературної праці. І автори, яких я перекладаю, є мені дуже близькими. Наприклад, для того, щоб більше зрозуміти поезію Неллі Закс, я багато часу провів у її архівах, що містяться в Королівській бібліотеці в Стокгольмі. Зараз цей архів розташований на третьому поверсі під землею, бо бібліотека дуже велика. Архів облаштували так, щоб він нагадував помешкання Неллі в Стокгольмі. Адже там вона провела другу частину свого життя. 1940 року, коли німецькі війська окупували Європу, Закс із матір’ю емігрували до Швеції. У Стокгольмі Неллі з мамою жили в маленькому помешканні, яке складалося лише з невеличкої кімнатки та кухні. У архіві все реконструйоване, все нагадує про неї. Пам’ятки, рукописи, книжки, бібліотека, картини, різні побутові предмети з її житла, столик, за яким вона писала. Оскільки перекладаю її поезію, для мене важливо було знати, що її оточує, зрозуміти її мікрокосмос, в якому жила. Я намагався знайти й зрозуміти її особистий світ. У той час, коли я теж перебуваю у своєму власному світі. Автори, яких я перекладаю, дуже мені близькі.

— Цьогоріч ви приїжджали на Львівський форум видавців. Якою ви пізнали Україну та її жителів за час перебування тут?

— Уперше в Україні я побував ще 2008 року, коли мене запросили на урочистість із приводу Року Збігнєва Герберта. Я був там дуже мало часу, тому знаю мало людей. У Львові теж був два-три дні, в Чернівцях — трішки довше... Але то теж замало. Збігнєв Герберт колись написав: «Якщо вже збираєшся в подорож, нехай вона буде довгою. Тільки тоді зможеш пізнати людей». Я хочу їх більше пізнати.