Сільські жінки та шляхетні пані Володимира Лиса

Як письменник, Лис відомий завдяки своїм історичним романам, від чого не відступився й цього разу: у романі зображені карколомні події ХХ століття, зокрема війна та колективізація українських сіл. «Соло для Соломії» — це історія жінки Соломії, ба, навіть більше, у ній три жінки одного роду з цим іменем: бабуся, донька та онука. Як розповідає автор, біографічний роман «Соло для Соломії» побудований за законами пісні та складається з трьох розділів: «Заспів», «Приспів» та Finale. Останній розділ, як це буває в пісні, має пришвидшений темп і підсумовує заспіване-розказане в попередніх. Варто зауважити, що й сама назва твору напрочуд мелодійна.

Автором передмови до роману став Тарас Прохасько. За словами Лиса, це був цікавий експеримент, коли постмодерніст пише текст про реаліста. Відгук про роман «Соло для Соломії» на обкладинці книжки написав 91-річний класик української літератури Анатолій Дімаров, зазначивши, що в книжці «постає непроста, гірка, але гідна доля волинянки Соломії, яка виразно висвітлюється у притаманному Лисові письмі».

Деяка частина цієї події відбулася у формі запитань-відповідей на різноманітні теми, пов’язані з літературою і роботою над твором. Зокрема, автор розповів про цінні джерела, які він використовує в роботі: «Колись я працював у державному історичному архіві УРСР, де знайшов деякі потрібні документи. Також працював в архіві Волинської губернії, частина якого зберігається в Житомирі. Я шукав те, чого не знайшов — історію розбійника Василя Ващука, про котрого я пишу на початку роману «Маска». Це час Кармелюка, 30-ті рр. ХІХ ст. Хоч і багато чого не знайшов, але історики кажуть, що та ж «Маска» відповідає історичній правді й відтворює обстановку ХVІІІ ст. — початку ХІХ ст. Хоч я дотримуюсь такої думки, що художня література починається там, де закінчується документ».

Ми попросили, щоб Володимир Лис прокоментував скандальний допис Віталія Коротича про роман «Маска». Віталій Коротич — колишній головний редактор київського журналу «Ранок», а потім московського журналу «Огонек»; іронічні коментарі на адресу цієї людини можна прочитати в есеї Оксани Забужко «Коротка історія рок-н-ролу по-українськи» («З мапи книг і людей»). У Лисовому романі Коротич знаходить історичні невідповідності, звинувачуючи його в тому, що письменник «поленился порыться в архивах, в областной библиотеке хотя бы...»

«Я вважаю, що на відміну від Оксани Забужко (яка написала відгук, розміщений на обкладинці «Маски». — Ред.), Коротич має право на те, щоб йому цей роман не подобався. Але він, на жаль, вдається до фальсифікації мого тексту. Мене настільки здивувало те, що він написав, що я заходився перечитувати свій роман, — розповів при нагоді Володимир Лис і прокоментував закид Коротича щодо відсутності опису пістоля, який фігурує в романі. — Я детально описую сам пістоль та описую його історію, як він потрапив до героя, звідки він узявся. По-друге, — продовжує письменник, — коли він пише про те, що в пеньюарі не спали, то це неправда... Нехай читає про це у французьких письменників другої половини ХVІІІ ст., наприклад у Руссо... Та коли він пише, що волинська поміщиця не мала пеньюара, бо для неї це був предмет розкоші, то, перепрошую, Гелена Зайончковська була не волинською поміщицею — там же чітко написано, що вона мала помістя, місто, мала маєтки, фабрики, стада на Поділлі, між Проскуровим і Кам’янцем-Подільським, це ж не Волинь... То була пані, яка виписувала журнали й різні притирання із Франції, — вона була «багатєйшая» дама! І вона могла дозволити собі пеньюар. І коли Коротич каже, що не могла й що волинська поміщиця могла спати хіба що в нічній гаптованій сорочці, то справді, для дрібнопомісної волинської поміщиці це було цілком реально, але Гелені Зайончковській було доступно купити пеньюар, і не один. І наостанок. Коли Коротич пише про те, що я поселяю поміщицю «в переулке возле Невского проспекта» в Петербурзі й каже, що провулків там не було тоді. Ще раз перепрошую, але Ядвіга Войцицька оселяється в заміській резиденції князя Адама Чорторийського, чия родина походила з Волині. Це реальна особа, він був тоді міністром закордонних справ у імператора Олександра І. Це Коротич сам поселяє її кудись туди і приписує це мені. І ще одне. Якщо він вважає, що сучасний роман ХХІ століття має бути написаний як роман ХІХ чи ХVІІІ ст., то це його проблема. Ймовірно, що причина — його злість до Оксани Забужко, якої він не любить і яка посміла сказати добрі слова на адресу Володимира Лиса. Коротич приписує тексту того, чого в ньому немає, і критикує потім мене ж за це... Подібні дії елементарно називаються фальсифікацією тексту. Я вважаю, що в моєму романі немає жодної неперевіреної деталі чи факту», — підсумував Володимир Лис.

Ця цікава книжкова подія завершилася рпереповіданням кумедних історій. Якось в автора замовили віршовану рекламу засобу проти колорадського жука, і, уявляєте, його текст надрукували, щоправда, не під справжнім прізвищем. Так, автор іронічно розповів про те, як цінується у нас поезія. Але якщо без іронії, то твори Володимира Лиса справді цінуються, і це було помітно з аншлагу на презентації та кількості книжок письменника, які тримали в руках читачі у черзі до каси.