Iсторія одного кінодебюту

Фільм грузинського режисера Нані Еквітімішвілі (це її спільна робота із Симоном Гроссом) «Цвітіння» присвячений подіям 90-х у Грузії і розповідає про різке прощання з дитинством двох дівчаток-підлітків. Стрічка вже здобула численні нагороди: секції «Форум» у Берліні, приз FIPRESCI і Golden Frebird на МКФ у Гонконзі, Гран-прі на Вологодському фестивалі VOICES і приз «За найкращу жіночу роль» на Одеському МКФ. Глядачі різних країн з цікавістю і співчуттям сприймають цю сумну історію дорослішання.

— Наночко, ти належиш до того молодого покоління грузинських кінематографістів, які прийшли ніби на порожнє місце, тому що було кілька поколінь абсолютно втрачених у кіно, його майже не знімали. Як же відбулося твоє «входження» в кіно?

— Я залишила Грузію наприкінці 1990-х. Не було конкретних планів. Хотіла потрапити кудись, де зможу спокійно вчитися, розвиватися. Обрала Німеччину. Подумала, єдине, що зараз умію, — це писати грузинською, в мене вже були якісь історії, переклала їх на німецьку і вступила до кіношколи у Потсдам-Бабельсберзі, на сценарний факультет. Тоді ж склалися певні уявлення щодо цього фільму, почала писати сценарій. Потім надали фінансування від Міністерства культури Німеччини. Це було дуже великою мотивацією. А потім — Грузія, кіноцентр, інші люди, які повірили в наш фільм.

— Із Симоном ви зустрілися в Німеччині і почали разом працювати, але якщо для тебе і ситуація фільму, і характери, навіть картинка Грузії увібрана з молоком матері, то для нього це все було абсолютно новим. Як знаходили спільну мову і як він це зрозумів і сприйняв?

— Ми знаємо одне одного дуже довго, разом працювали над дебютним фільмом Симона, який він 2006 року в Марокко зняв. Разом писали сценарій. Можу сказати, що писати разом набагато важче, ніж знімати разом, тому що написання — дуже інтимний процес, а знімання — це вміння спілкуватися з іншими членами групи. Ми легко порозумілися. І з’явилася якась спільна ідея, як це все зробити.

— Все ж таки за ці роки — з 90-х по сьогоднішній день — дуже багато змінилося у світі, особливо у тому світі, з якого ти виїхала, в Грузії. Люди, що пережили втрати, війну, примарну надію і втрату цієї надії, коли постійно щось змінюється в системі взаємин людських, усередині суспільства. Як ти вважаєш, сьогоднішній глядач сприймає той час, який ти показуєш, тому що він загалом був відправною точкою нових часів?

— Я гадаю, що зараз люди готові прийняти цей фільм і думати про те, що було. Весь цей час вони не хотіли про це думати. Травми були дуже свіжі, і це дуже боляче, все, що Грузія пережила. Навіть сьогодні вони не хочуть згадувати про це. І я гадаю, якби залишилася в Грузії, не знаю, чи зробила б цей фільм. Можливо, ні, тому що тут, у Грузії, моя родина, друзі, забували все, що ми тоді пережили, з’явилися нові травми, нові події, нові люди, нові втрати, не до минулого.

— Здавалося б, у твоєму фільмі політики в чистому вигляді немає. Ми всі живемо в соціумі і не можемо бути поза цим. А ось чи може і повинен художник бути пов’язаним з політикою, це йому допомагає, заважає?

— Творча людина не існує поза суспільством. Вона має його відчувати, інакше неможливо щось створити. А суспільство пов’язане з політикою, звичайно. І не має значення, наскільки ти політизований. Але в тебе має бути позиція. Не знаю, чи відчувається це у фільмі, але щодо Грузії, її проблем — зовнішніх і внутрішніх, це дуже важливо для мене.

— Останнім часом доволі різна публіка подивилася ваше кіно: Берлін, Вологда, Україна, Гонконг тощо. Чи є якісь відмінності у сприйнятті?

— Спільним є те, що вони розуміють героїв. Наша героїня викликає співчуття, це у всіх країнах однаково. Напевно, залежить від темпераменту і менталітету, що глядачі хочуть зрозуміти. Наприклад, у Німеччині тенденції зрозуміти історію загалом, але тут все якось по іншому дивляться. Адже у нас така спільна історія, пропускають через себе. Головне — історія нашої героїні емоційно доходить до глядачів.

— Хоча ти навчалася і довго мешкала в Німеччині, та все є цей присмак грузинської чудової кіношколи відчувається у твоїй стрічці. Чи можеш ти сказати, хто конкретно вплинув на Еквітімішвілі-режисера?

— Звичайно, для мене дуже важливими є режисери Шенгелая, Іоселіані, все це покоління, всі грузинські фільми, навіть грузинські короткометражки 60-х років, дивилася все. Увесь світ дивився. Люди не дивилися на це як на мистецтво, це була частина життя, їхнього життя. Це відчуття для мене було головним. Можливо, несвідомо. Це все — частина мене, якось само собою відбулося, що і ця стрічка, напевно, продовжує головну для мене грузинську традицію — мистецтво, яке каже нехай гірку, але правду.