Ефект сентиментального диктофона
«Час секонд-хенд» Світлани Алексієвич — книжка про падіння радянської імперії, про пострадянський шлях від радості звільнення до розчарування. Книжка, яка мало не здобула цьогорічну Нобелівську премію. Зате її авторка одержала Премію миру від Спілки німецьких книготоргівців.
Світлана Алексієвич — білоруска, котра народилась і прожила перші роки свого життя в Україні, а потім переїхала у Білорусь, де з шістдесятих років почала працювати як журналістка, а в сімдесятих-вісімдесятих стала досить відомою письменницею. Найвідоміша її книжка тих років — «У війни не жіноче обличчя».
Досить скоро Алексієвич визначилась із, так би мовити, способом письма. Її шляхом став «звукозапис» — книжки майже повністю складаються з монологів та діалогів героїв, реальних осіб, іноді навіть з реальними іменами. Це, звісно, чітко намагнічує твори Алексієвич у бік суто документальної, а не художньої прози, проте й забезпечує неабиякий рівень масштабності картини та емоційності, навіть сентиментальності.
«Сентиментальний диктофон» виявився й в основі книжки «Час секонд-хенд» — однієї з частин циклу про життя під час падіння радянської імперії та після нього. Якщо стисло, суть книжки така: пересічні люди розповідають свої спогади про розвал СРСР, про подальше життя, про сьогодення. Але при цьому торкаються відомих та прихованих больових точок: економічне зубожіння, міжнаціональні конфлікти, кримінальні війни, переслідування ідейних комуністів «середньої ланки» на початку 1990-х, життя нелегальних мігрантів, занепад села, загальні зміни в суспільному ладі, експерименти у сфері духовності, новий авторитаризм і закручування гайок...
Розказані за чаєм чи по телефону, ці особисті історії справляють потужне враження. Зворушують, розчулюють, засмучують. Та ще й на тлі грандіозних історичних подій. Справжній документ доби.
Окрім конкретних соціальних проблем пострадянських країн, які охоплюють період від кінця вісімдесятих (а подекуди й раніше) до початку дві тисячі десятих (наприклад, кривавий розгін мітингу після президентських виборів 2010 року в Білорусі), Світлана Алексієвич вибудовує зі слів своїх героїв і більш універсальні, а заразом ідеологічні сенси. Це, зокрема, роздуми над падінням утопії й тим, як люди її пережили. Або, якщо подивитися трохи з іншої перспективи, як мешканці «однієї шостої частини земної кулі» дали собі раду зі стрімкою зміною звичної картини світу.
Саме з цього питання походить і назва книжки — «Час секонд-хенд». Це, за великим рахунком, зневажлива характеристика доби її ображеними сучасниками. Переважна більшість персонажів начебто незалежно одне від одного пропонує ту саму модель суті подій дев’яностих і пізніших років. У ній захоплені вітрами змін та ілюзіями свободи і нового життя люди активно йдуть на вуличні чи бодай кухонні барикади, на оборону Білого дому під час путчу та інші події — користуючись сьогоднішньою українською образністю, майдани. А потім — з’ясовується, що їх обдурили, використали. І новозбудоване життя виявилось зовсім не таким, як думалося. Головна наскрізна концептуальна претензія до нього, крім речей суто практичних, — надмірний прагматизм. Нинішній час, мовляв — це пора торгівлі, споживацтва, байдужості, скепсису. На відміну від радянського, в якому все-таки залишалося місце ідеям, романтиці, альтруїзму, щирості тощо. Магазин секонд-хенд, де порпаються в пошуках дешевих ношених речей, видається героям Алексієвич непоганою метафорою сьогодення...
Сама авторка кілька разів і в книжці, й поза нею наголошувала, що шукає пояснення пострадянським хворобам, ностальгії, поверненню до багатьох радянських суспільних практик. Наведена в попередньому абзаці концепція «розчарування» ніби, на перший погляд, не дуже схожа на універсальну відповідь, але інших варіантів принаймні автор цих рядків у «Часі секонд-хенд» не знайшов.
Чи погоджується Світлана Алексієвич зі «своїми людьми»? Це запитання на прикладі документальної прози, на відміну від художньої, не зовсім риторичне. Проте однозначної відповіді у книжці складно знайти — тим паче Алексієвич постійно свідомо приховує свій голос, прагне більше дати слово іншим. А це, до речі, підхід одночасно непростий для авторського его і надзвичайно виграшний з огляду на ефектність книжки. Підтвердженням чого є розголос і нагороди.
Так-от, не показавши свого виразного бачення, авторка не запропонувала й особливих контраргументів концепції «часу секонд-хенд» як «втрати польоту». Це змушує вступити з книжкою в критичний діалог, заважає сприйняти її як просто самодостатній доконаний факт.
Передусім непослідовним виглядає шлях авторки (пошук співчуття і прагнення зрозуміти) щодо вибору персонажів. Так, голос постраждалих, покривджених і нещасних неодмінно має бути почутим, але в «пострадянському світі» є чимало людей, для котрих розпад СРСР не став, як каже один відомий любитель дітей та інтеграції, «найбільшою геополітичною катастрофою». І соціологія, і здоровий глузд засвідчують: за Радянським Союзом у тій чи іншій формі сумують далеко не всі — є люди, котрі цінують більшу, хоч що кажи, міру свободи, котрим до вподоби постання хай і далеких від досконалості, непослідовних, але все-таки спроб розбудовувати свої держави у народів, раніше позбавлених права на самовизначення. Хтось радіє позацензурному становищу культури. Хтось, зрештою, елементарно живе матеріально не гірше, а дехто й краще, аніж за радянських часів. Їх у «Часі секонд-хенд» майже не чути.
Дивує й відсутність виразної критичної оцінки «ідейності» та «нематеріальності» радянських часів, так, ніби це аксіома й немає кому її підважити. Ідеалісти загалом у радянському суспільстві посідали таке саме не надто почесне місце, як і в інших суспільствах, а дорогу вперед пробивали ліктями й важчими предметами здебільшого кар’єристи, стукачі й інші людці, яких аж ніяк не назвеш романтиками. Центром тяжіння був розподіл дефіцитних матеріальних благ, а ажіотаж лише посилювався обмеженістю доступу — не випадково ж виявлялися в шоці у західних супермаркетах від побаченого там вибору товарів саме «байдужі до всього матеріального» наші люди. Дуже непереконливі й постійні запевняння співрозмовників авторки про те, що «всі ми вірили в комунізм...»
Книжку Світлани Алексієвич дехто сприймав як «білоруський шанс на Нобеля», авторку часто трактують як білоруську письменницю (а живе вона уже давненько в Євросоюзі). Але при цьому вона не тільки пише російською мовою. Книжка «Час секонд-хенд» повністю російськи орієнтована, і це, треба думати, полегшило її сприйняття на Заході. Ні, персонажі тут із різних країн, охоплено всі основні частини колишнього Союзу, але фактично немає таких, хто не горнеться до колишньої метрополії мовно і культурно, не їде до неї на заробітки, якось немає тих, хто живе у контексті нових молодих держав. Звідки ж тоді потужні націоналістичні та ліберальні рухи, які протистоять неорадянським настроям? Звідки геополітичні розлами? Навіть у частині, присвяченій подіям у Мінську взимку 2010-го, практично відсутній національно-культурний аспект, що відіграє далеко не останню роль у білоруській політичній ситуації: дискусії навколо мовної ситуації та мовної політики, національної символіки, національної пам’яті тощо.
Наостанок варто зазначити, що Світлана Алексієвич має повне право добирати тих співрозмовників і героїв, яких вважає за потрібне. Цінність їхніх сповідей та виразність книжки від цього не зменшуються. Але й було б відвертою сліпотою не помітити величезного дисбалансу в спробах Алексієвич діагностувати те, що сталося на руїнах її рідної держави. Чи, інакше кажучи, цей дисбаланс і сам є елементом дещо ширшого діагнозу.
