Перейти за Збруч...

Скарбниця української історичної науки поповнилася ще однією інтелектуальною зброєю. Напевно, в нинішніх умовах це найбільш влучна інтерпретація. Книжка українського історика Владислава Гриневича «Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 — червень 1941 рр.» стала своєрідною відповіддю на запропонований нещодавно російськими та українськими істориками спільний посібник для вчителів історії «Росія — Україна на перехрестях історії» (див. «День» №183, 11 жовтня 2012 р.). До речі, тема книжки Гриневича ніяким чином не висвітлена у згаданому посібнику, бо вона, на думку авторів, спірна.

За словами директора Всеукраїнського центру вивчення Голокосту «Ткума», модератора зустрічі Ігоря Щупака, це наукова сенсація. «Історичне дослідження Ярослава Гриневича відкриває багато нових сторінок історії на величезній джерельній базі, із залученням унікального ілюстративного матеріалу», — сказав він у Київському будинку вчених. Презентація книжки відбулася в рамках Міжнародної науково-практичної конференції «Історична пам’ять про війну та Голокост».

Сам автор підкреслив, що ця книжка бере свій початок із запитань, які він ставив собі й рідним ще в дитинстві. «Я запитував себе, своїх рідних і близьких щодо війни, пам’ять про яку була дуже різною. В моїй родині були люди, які знаходилися в нацистській окупації, інша частина була в евакуації в Ташкенті, а ще частина — воювала на фронтах. Дідусь загинув при обороні Києва в 1941 р., дядя загинув під час звільнення Одеси в 1944 р., а батько пройшов усю війну від Серпухова до Відня. Він спромігся вижити в цій страшній війні, тому, власне, я й присвятив йому цю книгу».

Відновлення популярності комуністів у сучасній Україні (ми це бачимо по рейтингах КПУ) свідчить про те, що радянський «вірус» все-таки глибоко сидить в головах наших людей. Однією з головних причин цього — добре налагоджена система освіти в СРСР. В мозок людини вставлялася «правильна» історія — та, яку писали на замовлення всезнаючої партії. В тому числі про Велику Вітчизняну війну. «Головне питання, яке мене турбувало — що було насправді під час війни? — говорить Гриневич. — Я постійно досліджував цю тематику. В результаті, виявилося, що багато речей, про які нам розповідали, не відповідало тому, що було насправді».

Як відомо, правда про війну почала з’являтися після розпаду Радянського Союзу, коли відкрилися архіви. «Про те, що відбувалося під час війни, з’явилася можливість писати тільки коли відкрилися таємні архіви НКВД, в яких знаходилися величезні стоси матеріалів», — підкреслив Владислав Гриневич. До речі, зараз, на думку історика, докопатися до цих матеріалів стає все складніше. «Двері відчинилися, але вони можуть знову захлопнутися», — зазначив він.

Сприяє цьому, на жаль, політична ситуація в сусідніх нам країнах — Росії, Білорусі, де зі свободою громадян проблеми існують давно. Архіви там відкриті явно не для всіх істориків, а тільки для обраних — для подачі історії з точки зору правлячих режимів. В Україні, на жаль, за словами правозахисників, із правами також не все гаразд. Згадаємо, наприклад, як ще 2010 року Головний державний архів СБУ закрив вільний доступ до документів, розсекречених у попередні роки.

Присутній на презентації колишній директор архіву СБУ, історик Володимир В’ятрович — якраз той, хто займався розсекреченням архівів української спецслужби, що дозволило нашим історикам суттєво просунутися в утвердженні правдивої історичної пам’яті. «Справа в тому, що дуже довго в Україні головним історіографічним продуктом були збірники документів, тобто був певний джерельний голод, — говорить В’ятрович. — Ми мали дуже мало серйозних досліджень. Зараз, незважаючи на існуючі проблеми, в тому числі з архівами, ми все-таки вийшли на новий рівень. Я думаю, що робота «Неприборкане різноголосся» займе почесне місце в український історіографії. Ті, хто хоче зрозуміти, яким тоді було суспільство, будуть приємно вражені».

Чим? Розповідає автор: «В основі моєї книжки лежить ідея — зрозуміти, що сталося під час війни не через історичний наратив, а через соціально-психологічні настрої людей. Тобто, що про це думають пересічні люди. Друге важливе питання, на яке я намагався відповісти у своїй книжці: що таке український вимір війни? Чи існує модель національної пам’яті й чи існує взагалі такий термін, як «український вимір війни»?» Читачам також буде цікаво дізнатися відповіді на ці запитання. Перші з тих, кому пощастило заздалегідь отримати електронну версію книжки, були присутні на презентації. Як українські дослідники, так і закордонні вчені (знаходилися в столиці в рамках згаданої Міжнародної конференції) ділилися враженнями, підкреслюючи важливість і необхідність запропонованих підходів у праці Гриневича.

Висловлювалися не тільки історики за фахом, а й інші гості зустрічі. Наприклад, присутня літературознавець Ірина Захарчук розповіла про близький для неї сюжет, який вона прочитала в книжці автора. «Хочу почати зі слів Оскара Уайльда, який сказав: «Слова будують світ, а суспільство — це текст, який мусить бути переписаний». Мені видається, що кожне покоління дослідників знаходить свої відгуки на виклики часу. Книжка Владислава Гриневича — це також свого роду відповідь на виклики часу. В ній є дуже багато цікавих сюжетів. Я зупинюся на тому, який мені найбільш близький — це спроба відтворити те, що ми називаємо «інтелектуальний клімат» передвоєнного часу 1939—1941 рр. Ці інтелектуальні обрії в книжці виписані дуже цікаво: багатовекторно. Сама метафора назви «Неприборкане різноголосся» — це не просто голоси епохи, яка віддаляється, це голоси не тільки влади, а і тих, хто був маргіналізований цією владою, хто, можливо, ніколи не був би нами почутий, якби не дослідницька праця Владислава Гриневича», — підсумувала Захарчук.

Не обійшлося й без критики, що є абсолютно нормальним. Тим більше, критика може бути проаналізована при підготовці наступних праць про Другу світову війну, адже, за словами Гриневича, книжка не закінчена — буде продовження. Львівський історик Ярослав Грицак в першу чергу похвалив свого колегу: «Ми звикли писати про 1939—1941 рр. як те, що стосується тільки західної України, — сказав він. — Зазвичай, у книжках практично не функціонує те, що відбулося на Східній Україні в цей період. Натомість Гриневич показує, що 1939—1941 рр. — це була війна, в якій брала участь не тільки Західна, а і Східна Україна в різні способи. Автор у своїй книжці перейшов Збруч». Але разом із тим Грицак знайшов і прогалини: «Мені в цій книжці бракує одного. дуже суттєвого елементу — ширшого виміру. Ця книжка переходить Збруч і робить 1939—1941 рр. всеукраїнським феноменом. Але є кроки, які треба робити далі, показати, що зазначений період — це не український феномен, а факт Другої світової війни. Я би подавав ці події в ширшому контексті: не тільки Києва, а й Варшави. Також зауважу, що використано замало польських джерел... Бажаю в наступній книжці перейти кордони України».

На що Гриневич пожартував: «У мене виникла думка, а може перейти Рейн?..» Також автор додав, що насправді ця книжка не тільки про українців. «Дійовими особами є в тому числі поляки, євреї, німці, росіяни, румуни та інші. Це полікультурне бачення простору», — сказав він.

До речі, доступність книжки для полікультурного простору може забезпечити переклад на іноземні мови. Це питання на презентації також піднімалося, зокрема мова йшла про переклад на російську. «Мені б дуже хотілося, щоб ця книжка якомога скоріше була переведена на російську мову, — говорить науковий співробітник Російського науково-просвітницького центру «Голокост» Леонід Тьорушкін. — Але не для того, щоб якісь російські історики написали розгромні рецензії чи відгуки. Як на мене, проблема полягає в тому, що, на жаль, між російськими й українськими істориками немає нормального діалогу. Можливо, тому, що не володіємо мовами, або просто дотримуємося якихось старих кліше. Від цих кліше треба відмовлятися. Мені здається, книжка Гриневича — це крок у цьому напрямку. Треба відзначити сміливість автора. Здавалося б, про цей період написано вже тонни книжок, але саме ця праця демонструє — лакуни ще залишаються. І не тому, що немає джерел, а тому що до них просто ніхто не звертався: не хочуть робити тяжку роботу, тим більше, піддавати себе загрозі».

За словами росіянина, для мільйонів українців, які проживають у Росії, це має бути не просто цікаво прочитати. «Це їм потрібно», — говорить Тьорушкін. Важко не погодитися. Можна лише додати — це потрібно мільйонам українців, які проживають не тільки в Росії, а й у самій Україні.