П’ять помилок уряду Азарова

Євроінтеграційна «пауза» - програш української зовнішньої політика. Віктор Янукович вже анонсував можливі звільнення відповідальних за підготовку Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом.

Хто зірвав зовнішню політику Президента, яка задекларована в Законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України»? Хто зірвав план Партії регіонів, зафіксований у статуті цієї політичної сили, стати асоційованим членом євроспільноти? З цією метою за кількома пунктами оцінимо внутрішню політику, яку проводив Кабінет міністрів України.

Перше. Уряду дуже заважали високі ціни на газ, які були зафіксовані ще за часів прем’єрства Юлії Тимошенко. Правильним виходом із цієї ситуації, як відомо, є диверсифікація енергопостачання в Україну, наприклад, придбання бурових установок для буріння свердловин на українському чорноморському узбережжі. Частково це вже зроблено.

Інший шлях – це позов до міжнародного суду щодо зміни ціни на газ так, як це зробила ціла низка інших країн Європи. Судові позови європейських країн були задоволені. Чому Україна не подала позов? Для влади така позиція була вигідною. Пропустимо, одна з причин – потреба тримати Тимошенко в ув'язненні. Для того, щоб завжди мати на кого кивати як на винуватця кепського поточного стану справ у економіці (за радянським принципом: сидить, - отже, винувата!).

Але в результаті влада зіграла в іншу гру і домоглася зниження цін на газ через нещодавні домовленості з Москвою. Чим обернуться «російські поступки»? Відповідь на це запитання дізнаватимося ще довго.

Друге. Уряд Миколи Азарова, прийшовши до влади, взяв кредит, який приблизно дорівнює сумі всіх кредитів, узятих попередніми урядами України. А ось і результат, який маємо зараз: спад виробництва, зниження валового національного продукту, стагнація економіки... І на тлі цього – величезні борги, які треба повертати! А чи не оптимальніше було створити економічний клімат у державі, який забезпечував би прихід до України не кредитів, а зовнішніх інвестицій? Але сприятливого інвестиційного клімату в Україні не створено й досі. Чому? Одна з причин полягає в тому, що за наявності зовнішніх інвестицій деяким нашим олігархам довелось б суттєво скоротити (а, може, й втратити?) свій бізнес, оскільки їх продукція виявилась б неконкурентноздатною.

Третій. Кабінет Міністрів або погано, або ніяк не прорахував варіанти входження в євроасоціацію. Іншими словами, ним не була створена модель входження в європейський ринок: то уряду Азарова потрібно для цього 160 млрд. доларів, то 20 млрд. Більше того, ця модель не враховувала й екстремальні варіанти розгортання подій – політику Росії по блокуванню постачання продукції українського виробництва.

Можливою є й інша причина. Не виключено, що Кабмін чи сам прем'єр-міністр ніколи по справжньому й не розглядав можливість приєднання до євроспільноти, а використовував переговори з ЄС лише як «страшилку» на переговорах з Росією. Тому не дивно, що така модель розвитку подій, яка вийшла на фінішну пряму підписання угоди про євроасоціацію, в останній момент «розпорядженням» уряду була зупинена.

Четвертий. Хіба хтось в Україні не знав про те, що ми йдемо в євроспільноту? Виявляється, таких є доволі багато. Це, зокрема, власники й директори промислових підприємств, причому як державних, так і приватних. Адже вони три роки «не знали», що Україна прямує в Європу, оскільки не читали прийнятих Верховною Радою законів та статуту Партії регіонів.

Виявляється, директори і власники великих підприємств, наприклад у ЗАЗ, «МоторСіч», не готові до переходу на євростандарти. І цьому я охоче вірю. Але тоді (якщо це підприємства державні) директорів, які не виконують політику своєї партії і політику Президента, потрібно просто знімати з роботи за зрив цієї політики. А якщо це підприємства приватні, то чи повинна держава та її громадяни відповідати за те, що якийсь приватний підприємець не вкладав фінансові ресурси у модернізацію свого підприємства, а замість цього купляв собі, наприклад у Лондоні, вілли за 180 млн. дол. 

Чому така ситуація? На згаданих підприємствах їх власникам за умов монопольного становища можна мати вищі прибутки ніж за умов вільного ринку євроспільноти (ці прибутки, зокрема, утворюються і за рахунок низьких зарплат працівників цих підприємств). То чи потрібно уряду знімати таких директорів або відмовляти таким власникам? Зрозуміло, що не потрібно, бо це особливі члени їх партії.

Але, насправді, потрібно враховувати і інше. Входження України в євроспільноту суперечить плану Володимира Путіна і його «п'ятої колони» в Україні відновити Російську імперію. І ті директори, які начебто відстоюють інтереси своїх трудових колективів, фактично підігрують цим планам.

П'ятий. Як відомо, Кабінет Міністрів своїм розпорядженням заперечив зовнішню політику Президента. Тобто уряд своїм розпорядженням відмінив закон України… Юристи добре розуміють, що це означає (мовою військових це означає, що прийшов полковник і відмінив наказ генерала). Але що ж тоді робило і де було Міністерство юстиції, яке має контролювати такі документи?

Чи потрібно продовжувати рахувати євроінтеграційні помилки й далі? І так усе зрозуміло: допущені Кабміном помилки призвели до зриву зовнішньої політики Президента. Та й не тільки Президента. Ці помилки (чи свідомі блефування?) привели й до зриву європрагнень більшості українського народу. Що робить Президент з прем'єр-міністром, який не забезпечив виконання провадженої Президентом політики? Як мінімум, відправляє у відставку.