Любов і пам’ять Iвана Непокори

Іван Непокора народився в Україні, проте через невблаганні обставини був змушений виїхати в Канаду. Кинувши львівський університет через «нерозуміння освітньої системи», працює... на будові. Каже, що так покарав себе. Свідомо відмежувавшись від українського літературного процесу, за тисячі кілометрів від наших «творчих центрів», автор активно інтелектуально працює — займається перекладами, пише. Його поезія пройнята екзистенційними пошуками себе, архетипами любові та пам’яті. Позбавлена хронотопу і географії, вона шукає відповіді на «вічні питання». До вашої уваги — розмова з автором, що межує між двома країнами та двома ідентичностями.

— Ти вже майже сім років проживаєш в Канаді. Попри те пишеш українською, спілкуєшся українською, можливо, навіть думаєш нею. Протягом цього часу ти відчув у собі якусь зміну ідентичності?

— Я завжди знав, що колись повернуся до України. А до того часу — просто інколи там буватиму. Завжди я більше «є» в Україні. Адже більше знаю про те, що і чому відбувається вдома, ніж у Канаді. Тобто я не можу серйозно припускати вірогідності, що навіть змінивши громадянство, можна змінити себе, можна перестати бути собою дотеперішнім і зненацька почати бути кимось іншим. Це несерйозно. Думаю, це частково випливає з того, де людина бачить себе в майбутньому. Якби збирався решту життя прожити в Канаді, то, можливо, мав би підхід інший до цього питання. Але, на щастя, так не є. Зараз уже цілком природно почуваю себе у стані своєрідного провисання між Україною і Канадою. Між і між. Між англійською і українською мовами, кочуючи. Вже маю певний ритм, який, здається, тільки сприяє всьому. Спочатку дуже важко було, тепер — легко. Тепер навчився бачити плюси і вміти дякувати. Вміти чекати. Цінувати. Пам’ятати.

— Твоя поезія стає впізнаваною. Метафори, образи, лінії... Які в ній вбачаєш основні вектори?

— Кожен автор має одну чи кілька провідних тем, які все життя його супроводжують. Особисто для мене — це пам’ять і любов. Або любов і пам’ять. Наразі все на них замішано. Аж часом пишу з любові чи пам’яті або через любов і пам’ять. Або для. Або про. Якщо ж і маю якусь самозаборону чи правило, то це — робити все, аби тільки вірші не були «озлоблені». Аби не було, як за часів Грицька Чубая: «...озлоблені вірші, озлоблений колір троянди» — дуже того боюся. Не хочу писати зі злоби чи зводячи порахунки за допомогою мистецтва. Краще вже взагалі не писати.

— Яким для тебе є першоджерело творчості: людським, природним, божественним?

— Вважаю, одного джерела немає. Є купа маленьких джерел-постачальників «світла і струму»... Це музика, книжки, мандри, якісь ситуації, розмови... Випадкові зустрічі чи спогади часом можуть дати куди більший поштовх до творчості, більше надихнути, ніж якийсь наркотик (чомусь часто доводиться чути, що наркотики є стимулятором).

— Для молодого поета, що ще формується, дуже важливими є творчі впливи. Кого вважаєш своїми вчителями?

— Вчителів маю багато і не лише у творчості. Взагалі вважаю, що майже все, що ми вміємо чи знаємо — перейнято від когось. Навіть більшість слів ми вимовляємо так чи так, бо колись від когось так чули... Якщо копати глибше — може виявитися, що ми взагалі купа шматочків інших людей. Авторитети є, але не як приклад для наслідування, а як певний ґрунт, від якого відштовхуєшся, починаєш пошуки. Тобто вони не є ціллю, завданням. Просто хочеться написати щось подібне внутрішньо, глибиною, але водночас і зовсім інакше... Таке ж щось «хоробре» чи «відчайдушне»... Маю на увазі деякі вірші Грицька Чубая чи Олега Лишеги або Пауля Целана.

Колись Маріанна Кіяновська дала мені дуже цінну пораду: навчитися «імітувати» (якесь дуже погане, зле слово) або радше «відтворювати» чиюсь манеру письма аж настільки, щоби при перших хвилинах читач вірив у правдивість, автентичність тексту. Таким чином, засвоюючи, ти робиш в собі всередині щось дуже глибоке, вибудовуєш цілий корабель простору. Опісля, за порадою пані Маріанни, слід відмовитися від того автора, «вивільнити» себе з нього. Але вже мати в собі простір, який можна тепер заповнювати. Я колись так пробував з Чубаєм. І дехто повірив, а дехто думав, що я направду так захопився Грицьком, що сліпо його імітую. Але потрібно знати міру — адже можна й з глузду з’їхати, впустивши в себе щось настільки серйозне, як поезія Чубая. Вона якась аж «деспотична». В тім сенсі, що, читаючи Чубая, виникає враження, що був, є і буде тільки один поет. Він настільки масштабний і ґрунтовний, що затуляє всіх інших. Починаєш думати, що не можна вже нічого додати до сказаного ним.

— Чому й навіщо ти твориш? Чи в процесі творчості усвідомлюєш її мотиви, цілі?

— Писання вважаю супроводом. Музичним чи якимось не завжди обов’язковим. Великих чи неймовірних цілей собі не ставлю. Щодо думки інших, то часом саме вона мені дуже важлива. Адже зазвичай мої вірші мають адресата. Йдеться навіть не так про саму якість тексту, скоріше я прагну певної солідарності, підтримки адресатом того, про що я говорю. Але важлива й думка знавців, колег. Особливо тих, чию творчість дуже ціную, за розвитком кого слідкую. Це — Галина Крук, Юрко Кучерявий, Лесь Белей, Остап Сливинський, Сашко Фразенко... Це часом аж межує з якимось бажанням (не завжди свідомим) подобатися. Але саме їм — тим, кого назвав вище. Тобто прагну якогось благословення від них на те, що роблю. Не знаю, як це пояснити. Необов’язково слухатися порад чи вказівок, але якось спокійно, добре знати, що вони підтримують, схвалюють.

— У розмові ти згадав про штучні засоби стимулювання творчого процесу — наркотики, алкоголь, тютюн. Як ставишся до них?

— Алкоголь чи наркотики не вважаю допоміжними у творчості. Але і не вважаю їх негативними чинниками. Тобто займаю нейтральну позицію. Віддавати їм якусь провідну роль, вважати їх інструментом — це погодитися з тим, що можна спланувати творчий процес. Я ще занадто молодий і «зелений», аби щось таке стверджувати. Надто віддаюся волі випадку. Як у вірші Дерека Волкотта: як до любові не готуйся, вона завжди застає тебе зненацька. Так само і з віршами: як не готуйся — завжди, коли пишеш, доводиться імпровізувати. Як важкі життєві обставини, так само і поезія щоразу перевіряє тебе на «твердість», на справжність чи природність, відвертість чи легкість.

— Чи існують для тебе проблеми початку й завершення твору?

— Не знаю, чи взагалі можна говорити про конкретний початок і остаточне завершення віршів. Як можна сказати, що тут вірш почався, а тут — закінчився? Де певність? Мені дуже подобається гра, яку веде Остап Сливинський. Він дуже далеко пішов у з’ясовуванні того, де і коли вірш починається, скільки вірш може в собі вмістити і чим вірш є. Аж настільки далеко, що зайшов у самі вірші, де ці питання і намагається з’ясувати. Хоча, може, вони й не мають ні початків, ні кінців. Може, то як із картинами, як казав колись Джексон Поллок: «Картину не завершуєш, не закінчуєш — просто певної миті залишаєш у спокої». Або як казав Лишега: «Я хотів би починати кожен свій вірш рядком Чубая «Я так довго мовчав». Я б також хотів так починати вірші. Або завершувати... Мабуть, є якась непомітна межа, мить, коли з’являється враження, що все — більше не маю що додати. Або зараз не маю. Або не тут, не в цім вірші. Якісь знаки подає немов сам вірш: мовляв, годі, все. А може, й не подає, і я собі то все вигадав, і це — ще одна умова, замовчувана угода між мною і світом. Адже все у житті на таких угодах і тримається. Зокрема, й уся мова: люди собі домовилися, що те чи те слово має те чи інше значення. І крапка.