«Сон» розуму

Навіть суха мова цифр свідчить про те, що Шевченка нинішнього року вшановували як ніколи. Лише в муніципальних театрах Києва, не рахуючи національних, відбулося вісім прем’єр, присвячених 200-річчю від дня народження Тараса Григоровича. Однак головне навіть не в кількості вистав, зіграних із нагоди ювілею українського пророка, а сам підхід режисерів до творчості Кобзаря. На цей раз він виявився неформальним і непарадним. І це дало якісно новий художній результат.

Те, що Шевченко зазвучить зі сцени злободенно як ніколи, стало зрозуміло ще з самого початку Майдану. Бо коли з екранів телевізорів нам показували з одного боку побитих студентів, а з іншого — знахабнілих українських можновладців, яким через ампутовану совість не боліло за покільчених з їх вини чужих дітей, то перше, що згадувалося, були саме шевченкові слова: «...мов кабани годовані, пихаті, пузаті»...

Ну, а коли вже на Грушевського прозвучали постріли та запалали шини, коли вбили перших українських патріотів і Майдан почав озброюватися камінням, палицями і навіть вилами, то тільки той, хто зовсім не знайомий із творчістю Кобзаря, не згадав, наприклад, його «Гайдамаків». Власне, з того, що актори виносять через зал на сцену шини, і починається вистава «Сон», поставлена художнім керівником ТЮГу Віктором Гиричем. Вийшовши на кін, ще не перевдягнуті в історичні строї, виконавці кожен по рядку читають шевченкову поезію, немов пробуючи її на смак, немов перевіряючи злободенність її звучання.

Зробившись незримим, Кобзар, як пам’ятаємо, у своєму сні летить над Україною, над столицею тодішньої Російської імперії, опускаючись на грішну землю там, де історична пам’ять українців пульсує біллю. Бо поет, а не віршомаз, цю біль у собі акумулює, аби виплеснути її потім на папір. І пише поет не чорнилами, а кров’ю!

Роль Шевченка у «Сні» грають кілька акторів: тут і малий Тарасик (Назар Добріян), який ходив за горизонт, щоб побачили, як стовпи небо підпирають; і юний Тарас (Юрій Родіонов), який в особі художника Карла Брюллова отримує і вчителя, і покровителя. Головну ж ношу шевченківської долі та пророцтв бере на себе актор Тарас Мельничук, який здебільшого знаходиться на вершині динамічної конструкції (художник — Михайло Френкель). Окрім того, що вона рухається навколо своєї осі, довкола неї рухаються історичні та видумані персонажі, які відбиваються у дзеркалах, що оточують сцену з трьох боків — сценографічна метафора підводить нас до думки про те, що події нашої історії постійно повторюються, віддзеркалюючись у подіях нашого сьогодення.

Сама ж метафора сну, фантасмагоричного польоту дає можливість подивитися на події цієї історії відсторонено й акцентувати в них те, що є їх ахіллесовою п’ятою. Скориставшись такою можливістю, режисер робить не лише смисловий, етичний, а й естетичний акцент, вдаючись до гротеску у відображені історичних персонажів. Тут і земляки — Богдан Хмельницький, нерозумний син, що поклав Україну під ноги москалеві, й Микола Гоголь із його переконаністю, що єдиною мовою малоросійських поетів має бути «язык Пушкина». Тут перед судом історії пропливають царі — Петро І та Катерина ІІ, яким сама тільки прихильність українців до волі стояла кісткою поперек горла, і Микола І з імператрицею («суха, довгонога» цариця сідає у шпагат, як це може робити пасія нинішнього московського царя), і партикулярні чиновники, які зачитують канцелярські циркуляри про переслідування поета та заборону писати вірші та малювати — сон розуму здатен породити ще не таких монстрів. Коли ж Тарас Шевченко потрапляє в солдати і ми чуємо зі сцени «ать, два», то градус злободенності ТЮГівського «Сну», враховуючи нинішні кримські події, підвищується до кипіння...

На щастя, життя Шевченка проходило не лише у невеселих думах про Україну, не лише в оточенні її ворогів чи просто недругів. То ж у каруселі української історії крутяться-вертяться й ті, кого Тарас любив: відомий російський актор Михайло Щепкін, простий український люд, який хотів мирно та щасливо жити у своєму, дарованому Богом раю, де «хрущі над вишнями гудуть», Варвара Репніна та інші жінки, з якими Тарас хотів би пов’язати свою долю. Однак Провидіння готувало йому самотність. По-іншому і бути не могло, оскільки поет, навіть коли він перебуває в оточенні друзів чи коханих жінок, все одно почувається самотнім. Бо лише в цьому разі у нього є шанс почути голос Правди.

... Дивлячись на карусель історії, якою вона представлена у виставі ТЮГу на Липках, мимоволі згадуєш про сумнозвісне колесо самсари, в якому, немов білка в колесі, в безумстві своїх егоїстичних бажань та інтересів крутиться весь світ. Особисто мене найбільше вразила у «Сні» не стільки патріотична спрямованість, хоча вона як ніколи на часі, скільки ця круговерть історії. Бо нині постає питання не лише про те, як перемогти «московську орду», що вкотре захопила частину українських земель. Нині маємо думати про те, як зробити так, щоби ні ця, ні інша орда, ні внутрішні чвари більше не були вирішальними чинниками нашої історії.