Томаш П’ЄХАЛЬ: «Тільки від українців залежить їхнє майбутнє»

Журналіст видання Eastbook Томаш П’ЄХАЛЬ майже від початку до кінця був на Євромайдані. У тому числі під час розгонів. Коли хвиля революції підіймалася по всіх областях, Томаш їздив Україною, аби все побачити на власні очі. Вже згодом була дорога до Донецька, коли у потязі в нього вкрали взуття. Сам сміється – невідомо, чи це була диверсія, чи український «фольклор». Він добре знає ситуацію ззовні та зсередини і належить до тих небагатьох закордонних журналістів, які володіють українською мовою. З Томашем ми обговорили проблеми українсько-європейського інформаційного простору, також він розповів «Дню» про те, яким залишився Євромайдан у його спогадах, про викрадення журналіста Сергія Лефтера (який, на щастя, вже знайшовся) і свою віру в Україну.

«ЗНАВ, ЩО ЦЕ ЩОСЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО ЩЕ ОДНА АКЦІЯ ПРОТЕСТУ»

— Про Євромайдан я дізнався, коли був у Барселоні. Замість того, щоб насолоджуватися містом, я сів за комп’ютер і почав читати новини про Майдан, — розповів журналіст. — У результаті вирішив, що після повернення в Польщу одразу вирушаю в Україну. Я прибув туди 27 листопада автобусом до Львова. Перший Євромайдан, який я побачив, був львівський — біля пам’ятника Шевченка. Вже тоді я відчув надзвичайну рішучість в очах людей, я знав, що це щось більше, ніж просто ще одна акція протесту, яких в Україні за останні кілька років було багато.

Я намотував кола по місту, розмовляв із різними людьми у Львові, пішов на студентський марш з прапорами. Настрій був радісний, особливо коли я дібрався до сцени, де був справжній рок-концерт. Біля тої сцени я побачив двох бездомних собак, які на траві гралися з викинутою рукавичкою. То один кусав її, то інший, вони бігали і тягали ту рукавичку. Жартома я прокоментував це дійство вголос, скеровуючи слова до людей, які за тим всім спостерігали. «Як думаєте, який собака є Росією, а який — Євросоюзом?» — запитав я. Люди почали сміятися і говорити, що потворніший — то Росія, і навіть на Путіна схожий. Попри те на задньому тлі постійно тривав концерт, дивний кадр.

«ОТРИМАВШИ КІЛЬКА УДАРІВ, Я ЗМІГ УТЕКТИ...»

— 29 листопада зранку я вже був у Києві. Мав кілька зустрічей, спостерігав за настроями людей і лише під вечір потрапив на Майдан. Почалися промови політиків, але атмосфера була однозначно гнітюча. Ніхто не знав, що робити, Янукович вже оголосив, що нічого не підпише. Люди почали розходитися, на площі залишилося кількасот, до півтори тисячі людей, в основному, як я зрозумів, зі Львова, приїжджі. Серед них я зустрів свого близького друга Сергія Лефтера. На той час він ще був журналістом Першого Національного телеканалу. Ми ходили, говорили з людьми, аж десь о 23.00 Сергій сказав, що відчуває, що сьогодні буде розгін Майдану. Десь о 3—4-й ночі. Я сказав, щоб він так не говорив і навіть не думав, бо мені це здалося абсурдним. Як виявилося згодом, він мав рацію.  Ми стояли під стелою, коли Інститутською йшов «Беркут», ми швидко зрозуміли, що будуть бити і треба рятуватися. Однак єдина дорога, якою можна було втекти, пролягала через огорожу, ряд «беркутівців». Коли почалися перші удари, я крикнув до Сергія, що мусимо втікати і що розділяємося, а потім зустрінемось у «МакДональдсі» на Хрещатику. Я скочив до «беркутівців», отримав кілька ударів, але мені вдалося втекти. Врятувавшись, допомагав постраждалим, а Сергія зустрів пізніше.

Після тих подій, коли він побачив, як його телеканал цензурує, бреше на тему Майдану, намовив колег звільнитися. Зробив так, бо хотів щось зробити, мусив щось зробити. Це його особливість — він не міг стояти осторонь, коли щось відбувається. Тому згодом почав працювати як фрілансер, їздив Україною. І закінчилося це тим, що він поїхав до Слов’янська і там потрапив у полон до сепаратистів. Дякувати Богові, що зараз, після трьох тижнів в підвалах слов’янського МВС, він вже на волі.

Майдан навчив мене, що треба вірити в людей і їхню силу. Я побачив величезну солідарність, бажання допомагати один одному, активність, самоорганізацію. Українська революція — то з одного боку чудовий досвід, безліч цікавих зустрічей із незвичними людьми. І велика віра в звичайних людей. А з іншого боку, величезний смуток і жах страхітливих днів і ночей, коли проливалася кров і гинули люди. Перше від другого неможливо відділити, разом вони створюють враження, з яким пам’ять досі не може впоратися. Я просто не знаю, як можна все це вкласти в голові — всі ті хаотичні спогади, повні різних емоцій та станів. Великих, надзвичайно важливих, але своєю вагою гнітючих.

Проте маю віру і надію, що українці зможуть зачерпнути з цих подій свою силу і впевненість, що самі зможуть вирішувати свою долю. Тому що досвід Євромайдану ніколи не можна забути – для мене там народилася нова Україна і з тої енергії треба брати все найкраще. Ще маю в голові спогад 20 лютого. Біля Українського Дому зустрічаю хлопців зі Львова, які тільки що приїхали. У них були щити, які вони розмальовували у чорний колір – щоб вночі снайпери їх не побачили. Тоді один з хлопців, якому було 22 роки сказав мені, що він боїться, звісно, але якщо він має бути вбитим, тоді хоче, щоб це не було надарма. Він вижив, але багато інших померли від куль – за іншу державу. Про це інколи не можна забувати, це трагедія, але з неї можна взяти багато. І так, коли зараз, коли нова влада демонструє своє безсилля, а росіяни роблять, що хочуть, то, власне, від українців залежить їхнє майбутнє. Тільки ваш спротив, масовий опір може перешкодити Росії. Маю надію, що Майдан, який дав сили раніше, допоможе українцям і в подальшій боротьбі.

«КІБЕР-ХУЛІГАНИ», ПРОПЛАЧЕНІ РОСІЄЮ, ДУЖЕ АКТИВНІ У ПОЛЬЩІ»

— Польські журналісти і медіа від початку української революції надзвичайно широко висвітлювали події в Україні. Всі інформаційні телеканали з ранку до вечора транслюють новини і коментарі щодо України. Не інакше виглядають й інтернет-портали, де Україна фактично останні 5 місяців є головною темою для статей. Спочатку проблемою для багатьох польських журналістів була їхня неготовність говорити про Україну, очевидним було незнання політичної ситуації. Також проблемою стала мова. Однак з часом відбулися зміни — видавці і журналісти перестали керуватися російськими інформагентствами як поважним джерелом інформації, почали самі шукати контакти. Важливу роль для покращення роботи польських журналістів відіграли такі незалежні телевізійні канали, як «Громадське.tv» чи Espreso.tv, а також сторінки Євромайдану у мережі Facebook. Загалом основну роль почали відігравати Twitter i Facebook, українці підійшли дуже професійно до тих інструментів, які з певністю допомогли у формуванні образу України в Польщі.

Але це не змінює факту, що Росія також активна у Польщі — великий резонанс мала справа викриття керованої Росією кібератаки на польських дискусійних форумах чи коментарях під статтями. Стало зрозуміло, що це найняті «кібер-хулігани», які часто ламаною польською, а часто й абсолютно нормальною коментували статті, писали на форумах, що було некорисним для України. В першу чергу йшлося про сильний акцент на «фашистських» коренях революції, що, звичайно, я вважаю дурницею. Проте у Польщі український націоналізм в першу чергу пов’язують з Волинською трагедією, і всі посилання на УПА в Польщі мають негативну конотацію. Як українці не знають про чорні сторінки УПА, так і поляки не знають інших фактів, окрім згаданої Волинської трагедії. Багато поляків чекають, коли українці зможуть сказати, що частина УПА відігравала активну роль в тій трагедії, що це була помилка і гріх українських націоналістів. Звісно, я розумію складність ситуації і яке не все не чорно-біле, також знаю наскільки важко розбиратися зі своїми національними міфами, але вірю, що колись і українці, і поляки зможуть подати руки один одному в історичному плані. Думаю, що після Євромайдану, це буде набагато легше, адже перелом минув. Але без роботи над цим з української сторони ще багато років російська пропаганда зможе розігрувати цю історію.
 

Через такі речі російська кібератака була досить ефективною, і зайняло трохи часу, в основному в журналістів, щоб велика частина поляків усвідомила, що навіть у нас триває інформаційна війна і багато коментарів є просто проплаченими. Зараз, під час кризи на сході України, українська тема й надалі актуальна, і кожного дня безліч інформації надходить з України. 

«ПАСИВНІСТЬ ПРИЗВЕДЕ ДО ПОДАЛЬШОЇ РОСІЙСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ»

— Багато поляків, однак, не можуть зрозуміти, чому українська влада така бездіяльна і чому Україна так легко віддає свої регіони. Хоча для мене цілком зрозуміло, чому Крим і Донбас не викликали масового обурення в українському суспільстві, змученого революцією. Я побоююсь наступних кроків з боку Росії. Очевидним є те, що на Криму та Донбасі це не закінчиться. Тому так важливо, щоб українці взяли справу в свої руки. Тільки громадська активність та масові проукраїнські демонстрації, підкреслю — масові (в Херсоні, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі і Харкові), можуть вибити аргументи з рук Росії. Українці не можуть зараз дозволити собі бути заляканими і мусять знати, що так само, як під час революції в Києві, не політики досягли перемоги, а звичайні люди. Пасивність призведе до подальшої російської експансії.