Уроки війни

Антитерористична операція на сході країни поступово набуває ознак осмисленої й планомірної боротьби, що має зрештою принести мир і спокій українським громадянам. Пліч-о-пліч із силовиками працювати за нових умов вчаться журналісти. Держава, здається, нарешті почала усвідомлювати важливість інформаційного забезпечення силових операцій — днями було створено оперативно-інформаційний штаб АТО, який очолив колишній керівник Кримського регіонального медіацентру Міністерства оборони України в Севастополі Владислав Селезньов. Чи вдається журналістам налагодити співпрацю з силовиками? Яких месиджів від влади і ЗМІ потребують зараз мешканці східних регіонів? Що держава може зробити, щоб підтримати тих із них, хто поки що залишається лояльним до України, але змушений щодня бачити на вулиці озброєних бандитів? Із цими запитаннями «День» звернувся до провідних українських журналістів, які працюють на «передовій».

«ДЕРЖАВА ПОВИННА ВІДНОВИТИ МОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ НА СХОДІ»

Артем ШЕВЧЕНКО, журналіст, ведучий каналу «Еспресо TV»:

— Конфлікт на сході України — це війна, журналісти, які там перебувають, працюють в умовах бойових дій. Вперше в районі Слов’янська я був у квітні. З тих пір ситуація суттєво змінилась — якщо раніше йшлося просто про недовіру, то тепер на території, що не контролюється силами АТО, українські журналісти зіткнулися з відверто ворожим ставленням до себе. Сьогодні, якщо ти перебуваєш на території ворога сам і без захисту, то ризикуєш як мінімум бути захопленим й провести невизначений час у полоні бойовиків. Багато моїх колег провели там не один тиждень, а деякі залишаються у полоні й досі. Російські ж медіа працюють у зоні конфлікту спокійно — терористи у всьому їм сприяють. Журналістський цех на сході розділився на три категорії: тих, хто працює на бойовиків; тих, хто висвітлює АТО; представників іноземних ЗМІ, які спокійно пересуваються всією територією. Так, колеги з CNN переконували мене, що самопроголошений «мер» Слов’янська Пономарьов гарантував їм недоторканність. Українські силовики поки що жодним чином не беруть на себе відповідальність за безпеку журналістів у зоні АТО — вони вперше зіткнулися з такою ситуацією на українській території й досі не мали досвіду забезпечення інформаційного супроводу подібних операцій. Ніхто нікому нічого не гарантує й, на мій погляд, не має гарантувати — у журналістів своя місія, а у військових — своя. Звісно, певні елементи співпраці є — ми намагаємося дослухатися до силовиків й не робити того, чого вони нам робити не радять, але про жодні накази не йдеться.

Військова журналістика має свою специфіку, і правила тут універсальні — незалежно від того, працюєш ти в Україні чи за кордоном (глядачі пам’ятають репортажі Артема Шевченка з війни в Іраку. — Авт.). У певному розумінні вдома працювати навіть легше, бо тут ти краще розумієш природу спілкування, маєш більше контактів серед силовиків. Робота ця небезпечна та нелегка — інколи можна прочекати кілька днів й не здобути нічого, а іноді опиняєшся в потрібному місці у потрібний час і отримуєш класний матеріал.

Щодо запланованого створення прес-центру АТО можу сказати, що акредитація й централізована комунікація з силовиками безумовно потрібні, але не завжди вони ефективні. Слід відзначити доволі високий рівень бюрократизації процесу спілкування журналістів із представниками АТО. Тут усе залежить від вміння налагоджувати особисті контакти. Поки що у нас немає такого явища, як embedded, тобто «прикріплений» до певного підрозділу журналіст. Така практика була в Іраку. Можливо, це пов’язано з певним ризиком, якого боїться керівництво, можливо, з тим, що операція — міжвідомча, й кожен намагається уникнути додаткової відповідальності. Оскільки з юридичної точки зору операцією керує СБУ, хоч до кого б ти звернувся, всі відсилають за дозволом до когось із високих генералів держбезпеки. Дозвіл потрібен на все — на перебування, зйомку, інтерв’ю тощо. Така «зарегульованість» шкодить інформуванню суспільства. На мою думку, держава за нинішніх умов повинна максимально сприяти журналістам. Саме журналістам, тим, хто висвітлює події, а не втручається в них сам, як це робили наші псевдоколеги з Lifenews, яких затримали з ПЗРК. Силовики повинні якомога частіше брати з собою медійників на операції, чергування тощо. Звісно, при цьому слід об’єктивно оцінювати оперативну ситуацію, небезпеку можливого отримання ворогом таємної інформації тощо. На щастя, від початку конфлікту (в т.ч. у Криму) нам вдається уникати загибелі й тяжких поранень серед журналістів. Хоча об’єктивно така загроза зберігається постійно, поки що все обмежується викраденнями, побиттями й пограбуваннями...

Обов’язок держави — відновити повноцінне мовлення українських теле- та радіоканалів на сході. Це дуже важливо — не дивно, що терористи обрали телевежі й місцеві студії своїми першими мішенями. Населення сходу дедалі більше розуміє, що неврегульована ситуація з безпекою, бандитизм, фактична відсутність влади на місцях не принесуть їм нічого хорошого. Звичайно, зберігається певна недовіра до Києва, до центральної влади, яка остаточно поки не сформована, але я думаю, що обрання легітимного президента значною мірою її нівелює. Всі усвідомлюють, що терористична навала й беззаконня — найбільша біда для України. При цьому висвітлювати проведення АТО слід якомога активніше й якісніше — провідні українські медіа повинні це зрозуміти.

«НЕПУБЛІЧНІСТЬ ГРАЄ НА РУКУ»

Олександр МОТОРНИЙ, кореспондент ТСН, ведучий програми «Новини 2+2»:

— Для вітчизняних журналістів перетинати межі крайнього українського блокпоста на трасі Харків — Ростов, який сьогодні знаходиться на перехресті з дорогою до Красного Лимана, — це значною мірою самогубство. Особливо для журналістів низки телеканалів — на блокпостах терористів є наші прізвища та фотографії. У Слов’янську з журналістів центральних видань сьогодні не має нікого. Якщо хтось і працює там, то лише під прикриттям і з великим ризиком для власного життя. Виняток — місцеві стрінгери й іноземні репортери, не дуже відомі в Україні та Росії. Тут якраз той випадок, коли непублічність грає на руку. Місяць тому, коли ми з оператором уперше поїхали на схід, то вирішили взяти мій особистий автомобіль (бо в нього не київські номерні знаки) й залишити вдома всі документи, окрім паспортів. Вигадали легенду, ніби їдемо на день народження — на двох блок-постах це спрацювало. Коли доїхали до Слов’янська, нас впізнали, але тоді нам дуже пощастило — все обмежилося лайкою й погрозами.

Сьогодні тут стріляють усюди — в безпеці не можеш почувати себе навіть на території, яку контролюють регулярні сили. Нещодавно ми знову були на блокпосту в Красному Лимані, там бандити стріляють постійно — з періодичністю два-три постріли на хвилину. «Секрети» (військ. «сторожові пости». — Авт.), розташовані неподалік, відповідають на постріли точково, але загалом бійці на це вже майже не звертають уваги.

Якщо до останнього часу робота журналістів в зоні АТО базувалася винятково на особистих контактах із силовиками, то найближчим часом має почати функціонувати процедура акредитації. Медійники ставляться до цього з розумінням. Насправді, без сприяння керівництва силовиків тут мало що зробиш — на телекамери бійці реагують не завжди привітно. Попри все я переконаний, що і журналісти, і військові сьогодні — це передусім українці, тому ми повинні вболівати за одне й те саме. Межа між професійним і громадянським обов’язком зараз дуже тонка. Хоча стосунки складаються не завжди просто — деякі люди відверто в очі кажуть: «Ми тут проливаємо кров за Батьківщину, а ви — приїхали заробляти гроші».

Говорити про настрої місцевого населення загалом мені складно, бо спілкуватися доводиться лише з обмеженим колом людей. Однак можна констатувати, що, на жаль, частина населення тут якщо й не підтримує бойовиків, то принаймні ставиться до них як до ще однієї нової влади. А владу тут звикли поважати будь-яку — хто прийшов, той і цар. Переважно йдеться про самотніх людей похилого віку, в яких майже немає вибору. Дехто з місцевих із сім’ями й дітьми вже виїхав звідси — не через політичні вподобання, а у зв’язку з банальним страхом за своє життя і здоров’я. За нашими спостереженнями, семеро з десяти людей тут передусім прагнуть миру і спокою. Водночас десь шестеро з десяти (з тих, із ким ми спілкувалися) розуміють, що Україна має бути єдиною, а ДНР і ЛНР — вороги й агресори. Дніпропетровські десантники розповідають, що співвідношення проукраїнського і «непроукраїнського» населення було тут приблизно 50 на 50, але впродовж останніх тижнів, коли з’явилися повідомлення про вбивство фермера, який приносив їжу українським солдатам, про розстріл родини на дорозі, настрої дуже змінилися. Люди почали лояльніше ставитися до силовиків, приходити до них із власними проблемами. Сьогодні всі, навіть ті, хто має «федералістські» настрої, передусім мріють про припинення стрілянини. Одна справа — ходити з прапорами на мітинги й зовсім інша — коли поруч свистять кулі й лунають вибухи. Тост «за мир» тут перший і в цивільних, і в силовиків, і в журналістів.

Юрій СУГАК, директор «Регіональної Медіа Групи», до складу якої входять телеканали: «Донбас» (Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька області), «34 канал» (Дніпропетровська обл.), «Сігма» (Маріуполь, Донецька обл.), «ТВ-Сфера» (Харцизьк, Донецька обл.):

— Найбільшу загрозу для всіх мешканців Донбасу на сьогодні становлять ніким не контрольовані люди з незаконною зброєю, яких ще дуже багато на вулицях міст. Журналісти змушені використовувати бронежилети. А в особливо небезпечних випадках, як наприклад збройні захоплення адмінбудівель, доводиться використовувати методи відеозйомки прихованою камерою. Також небезпечно пересуватися містами регіону, адже на дорогах численні блокпости озброєних людей. На жаль, зараз ніхто не може повноцінно гарантувати безпеку журналістів ні у містах, ні під час подорожей шляхами регіону — ситуація напружена.

Інформаційні служби телеканалів «Регіональної Медіа Групи» незмінно прагнуть подавати всі точки зору. Місцеві жителі довіряють нашій інформації. У цей важкий час регіональне телебачення — дуже важливе джерело інформації, тому люди переймаються, коли не можуть отримати місцевих новин.

Регіональне телебачення завжди є й повинно бути в тісному контакті з громадою. А в цей нелегкий час думка місцевих експертів особливо важлива. Інформаційне поле перенасичене суперечливою інформацією. Місцеві глядачі часто вже не сприймають жодних телеканалів, окрім тих, в яких упевнені.

Я не можу стверджувати, що нашим телеканалам відома якась особлива формула, що дозволила б примирити та об’єднати суспільство, але нам відомо, як робити якісні новини та інформаційні програми — об’єктивно, оперативно, з використанням усіх точок зору. Вважаю, що зараз головне завдання журналістів — відчувати відповідальність за свої дії та виконувати роботу максимально професійно. Зараз головне — зберегти країну, повернути мир та спокій.