Володимир КАРАТАШ: «Пробуджується наша приспана нація»

«Я цього чекав вісімдесят років», — тихо каже Володимир Михайлович, дивлячись у вікно автомобіля, коли ми їдемо Кіровоградом. Так він реагує на машини з прикріпленими українськими прапорцями.

89-річний Володимир Караташ — один із учасників легендарного Кенгірського повстання, чи не найбільшого за всі роки існування ГУЛАГу, за словами Олександра Солженіцина, страйку єдності. Мало хто знає, що на території сучасної Кіровоградської області (частина Гайворонського та Голованівського районів) діяла сотня Сталевого, членом якої став тоді ще сімнадцятирічний Володимир. Кенгірське повстання, 12 років концтаборів, п’ять місяців перебування в камері смертників у очікуванні розстрілу, помаранчева революція та Революція Гідності... Про все це Володимир Михайлович може розповідати не з чуток, а з власного досвіду. Велика (й чи не найважливіша) частина його спогадів утілилася в книжці «На барикадах Кенгіру», днями вдруге перевиданій видавництвом «Український пріоритет» і представлений у Кіровограді. У ній описано долю окремої людини, незламного патріота і борця на Українську державу крізь призму трагічних подій, на які «багате» ХХ століття.

«Я БУВ «НАПАКОВАНИЙ» УКРАЇНСЬКОЮ ІДЕЄЮ»

— Володимире Михайловичу, захищати країну можна було й у складі Радянської армії, адже вам уже сповнилося 17... Як сталося, що ви вступили до ОУН?

— Нас добре навчили, що Радянський Союз — сильна держава, і 18 мільйонів нашого війська легко розіб’є «врага» на його території. А вже через вісім днів після початку війни німці були в нашому селі. Пам’ятаю, якось у неділю ми зібралися в церкві, а заїжджий німецький комендант став вимагати, щоб усі йшли на поле працювати. Тоді вперше у нас із братом з’явилася думка про те, що з цим треба боротися. Якось випадково ми натрапили на якогось оунівця, з рук якого отримали першу листівку, прочитавши яку, окреслили для себе конкретні орієнтири: там були заклики до боротьби за Україну. Це була весна 1942 року. До того часу нас навчили, що нашими героями є Будьонний і Чапаєв, а тут у нас відкрилися очі на те, що ми — українці. Тієї весни ми утворили в селі свою організацію ОУН із п’яти чоловік. Коли через наше село відступала Червона армія, в одного червоноармійця я побачив на возі автомат ППД. Серце затріпотіло... Із цим автоматом, а ще з 12-ма топографічними картами, які теж «позичив» у червоноармійців, й прийшов у сотню Сталевого. Я вже був «напакований» українською ідеєю, був готовий проміняти все на Україну, — розповідає Володимир Михайлович.

Згодом його разом із батьком було заарештовано й засуджено до розстрілу. Володимир зумів утекти, батька ж німці розстріляли. Минуло небагато часу, й Караташа засудили за відверту боротьбу за Україну вже радянські «визволителі» — цього разу на вісім років концтаборів, із яких за організацію виготовлення зброї отримав ще один страшний вирок — розстріл. Володимир Михайлович, розповідаючи історію свого життя, додає: «Не з’їхати з глузду в камері смертників мені допомагали Шевченко, Леся, Франко. Я сорок сторінок «Гайдамаків» і досі знаю напам’ять!» Згодом, після смерті Сталіна, вирок було замінено на 25    років концтаборів.

Так Володимир Караташ опинився в Казахстані — в таборі «Степлаг» біля селища Кенгір. За різними даними, в цьому концентраційному таборі перебувало близько дванадцяти тисяч в’язнів, 80% з яких становили українці. Заборона писати листи (лише два на рік, та й то під наглядом цензури), голод, відверте знущання наглядачів, ставлення до в’язнів, як до рабів, — усе поступово гнітило й спонукало ув’язнених до акту непокори, який вилився в масове повстання.

«ХТО БУВ НА МАЙДАНІ — ТАК ОТО САМЕ ТАК БУЛО У НАС В КЕНГІРІ»

— Усе почалося з того, коли на Великдень, проходячи повз колону хлопців, хтось із колони дівчат крикнув: «Христос Воскрес!», а їй відповіли: «Воістину Воскрес!» Враз один із наглядачів полоснув по натовпу автоматною чергою. Загинуло тринадцять чоловік... Ця трагічна історія сколихнула увесь табір, а коли було вбито ув’язненого, в якого через два дні закінчувався термін, табір загудів.

До всього в таборі з’явилося 600 кримінальних в’язнів (влада сподівалася, що вони вплинуть на нас так, що ми й забудемо про непокору), але й з ними нам вдалося знайти спільну мову: ми переконали їх, що разом треба боротися проти рабського ставлення до нас. Після цього ми вирішили на знак протесту не виходити на роботу. Згодом все ж таки вийшли, але швидко пересвідчилися, що ніхто й не збирався робити якесь послаблення, — ми й далі залишалися рабами. А Сталін же помер! А Берію розстріляно! Де ж обіцяний перегляд справ?

Під час повстання, яке почалося 16 травня 1954 року, було так, наче у нас на Майдані: всі — рідні, всі — свої. Ми руйнували мури, що розділяли сектори табору, будували барикади зі стільців і лавок із їдальні. Стільки деталей згадується, усього й не розповісти... Ми протрималися сорок днів! Але коли я побачив, як танки розчавлюють жінок, як пострілами снайперів було вбито двісті з гаком наших вартових, зрозумів: революція закінчилась, — згадує Володимир Михайлович.

Після повстання справу Володимира Караташа розглядала спеціальна комісія на чолі з Леонідом Брежнєвим. Заслухавши матеріали справи, Леонід Ілліч попросив Караташа власними словами переказати історію свого життя. Той, не розгубившись (а надія на амністію навіть не жевріла, втрачати не було чого), розповів, як катували український народ усі ці роки. Не забув згадати часи НЕПу, Голодомор, розкуркулення; розповів про те, як знущалися з українських патріотів у концтаборах, скількох з них було закатовано... На що Брежнєв, за словами Караташа, відповів: «Таких людей треба нагороджувати, а не розстрілювати!» І підписав документ про звільнення з ув’язнення.

«МОЄ ДІЛО — ПОДАВАТИ ПАТРОНИ»

Після так званої амністії Караташ вступив до університету, а потім 25 років пропрацював учителем англійської мови в рідному селі. (У Побузькому його називають або Англієць, або Бандерівець). Звісно, ми не могли не запитати у Володимира Михайловича про те, як він оцінює події, що відбуваються в Україні нині, й відбувалися кілька місяців тому. Він пильно стежить за всіма новинами і проводить паралелі між Кенгіром і Майданом.

— Річ у тім, що й тоді, й зараз повставали однакові в’язні режиму, які вірили в те, що єдність прагнення зруйнує систему, яка склалася. Я відчував подібні емоції 1954-го й 2014 року, стоячи на Майдані. Чи можна стверджувати, що результати ми отримали різні? Я не знаю. В одному точно впевнений: заграла українська кров! Ми знову боремося за волю, а значить, пробуджується наша приспана нація. Я кілька разів їздив на Майдан, коли там уже стріляли, ми з сином пересилали гроші (перші півтори тисячі я віддав козакові Михайлові Гаврилюку, бо мені хлопці розказали, що його сім’я бідувала, поки той стояв на барикадах. За великим рахунком, пожертвував на Майдан близько 15 тисяч (пенсія в Караташа близько двох тисяч гривень. — Авт.), хлопці звітували, куди їх витратили, а я сказав: «Не звітуйте мені, моє діло — патрони подавати». Сьогодні я впевнений, що Україна буде єдиною і унітарною, жодні сепаратисти нас не роз’єднають. От тільки яким чином це станеться, сказати не можу...