Олланд вечеряє двічі...

У дипломатії та політиці часто надають символічного значення тим чи іншим подіям. Наприклад, виступаючи у Варшаві, президент США Барак Обама наголосив, що 25 років тому 4 червня в Польщі відбулися перші демократичні вибори, які стали маленьким кроком до звільнення Європи, і того ж дня в Пекіні на площі Тяньаньмень було придушено демонстрації китайських студентів, які також виступали за свободу.

Не меншого символізму набувають події, що відбуваються цими днями в Європі. У тій же Варшаві президент США Барак Обама зустрівся з новим президентом України Петром Порошенком і запевнив його від імені всього Заходу в підтримці суверенітету і територіальної цілісності нашої країни, яка зазнала агресії з боку путінського режиму. Ідеться про анексію та окупацію Криму й участь Росії у війні на сході України. І цими ж днями уже в іншій столиці — Парижі — з російським президентом Володимиром Путіним, по суті з агресором, який порушив усі можливі міжнародні договори, зустрічаються лідери трьох провідних країн світу: Ангела Меркель, Франсуа Олланд і Девід Кемерон. Сам же Обама заявив, що не має наміру спілкуватися з хазяїном Кремля, тому Олланду доведеться провести окремо дві вечері — з Обамою та Путіним.

До російського президента справді є багато запитань, але чи є сенс з ним розмовляти після того, як його було виключено із G7 через анексію Криму -кричущого прикладу порушення Росією всіх існуючих міжнародних норм і договорів, зокрема двосторонніх. Тим більше, що Путін нахабно не збирається виконувати підписаних російською стороною Женевських домовленостей, припинити підтримку сепаратистів-терористів, закликати їх скласти зброю і тим самим деескалувати ситуацію на сході України.

На сьогоднішній день Захід, нібито, демонстрував намір якимось чином вплинути на політику Путіна, щоб зупинити його агресію щодо України. Але застосовані на цей час США і ЄС два раунди санкцій не принесли результату. А до третього, справді жорсткого раунду санкцій, Захід навряд чи вдасться через незгоду країн в ЄС, лідери яких мають дружні відносини з Путіним.

І схоже, що чергова заява глав держав та урядів семи провідних країн світу (G7), які позавчора ввечері вперше зібралися в Брюсселі без Росії, стане для Путіна черговим останнім «китайським попередженням». Зокрема лідери G7 зажадали від Росії дій, які викликають довіру та спрямовані на подолання української кризи, інакше це може призвести до введення нових економічних санкцій. Учасники саміту вимагають від Москви: співпрацювати з новообраним президентом України Петром Дорошенком; зупинити прилив зброї та бойовиків на схід України; провести повне відведення військ від російсько-українського кордону і гарантувати поставки газу.

І все це відбувалось у контрасті із заявами самого російського президента як підтвердження того, що йдеться про два різні світи. Зокрема в інтерв’ю французьким TF1 і Europe1 Путін заявив, що «ніяких військових сил і ніяких російських інструкторів нема на південному сході України». І це при тому, що інформація про присутність російських спецназівців зафіксовано, в Росію відправлено десятки, якщо не сотні, трупів росіян. А далі ще більше, Путін заявляє: «Не може бути в сучасному світі політики, яка базується на експансіонізмі та будь-яких завоюваннях». Виникає запитання, а Крим — це що, не завоювання; його заява про Новоросію — це хіба не експансіонізм, не претензія на нові землі?

Водночас російський президент робить комплімент французам, наголошуючи, що «генерал де Голль завжди намагався захистити суверенітет Франції й заслуговує на повагу». А українці, які намагаються захистити свій суверенітет, не викликають поваги? 

А ще дивніша заява з вуст Путіна пролунала на адресу українського президента: «Вважаю, що  пан Порошенко має унікальний шанс: у нього поки що руки не забруднені кров’ю, і він може призупинити цю каральну операцію й почати прямий діалог зі своїми громадянами на сході та півдні своєї країни» . Усьому світу очевидно, в кого руки в крові. Але, мабуть, треба постійно нагадувати про це, якщо хтось забув. Це — Чечня, Норд-Ост, Беслан, Грузія, а тепер — сотні жертв на сході України від терористів, серед яких дуже багато російських громадян, але Путін вперто відмовляється визнавати цю реальність.

Тому західні лідери, які все-таки хочуть спілкуватися з російським лідером, який, за словами Меркель, «живе в іншій реальності», повинні дати відповідь на запитання, який сигнал вони тим самим посилають світові. Більше того, виникає питання, чи здатні західні країни обстоювати свої цінності, до дотримування яких закликають інші країни, в тому числі Україну? І хто ж тоді насправді слабка ланка на Заході, в Європі, яка хоче бути зоною безпеки, добробуту і цінностей?

«ПРИСУТНІСТЬ ПУТІНА НА УРОЧИСТОСТЯХ У НОРМАНДІЇ СУПЕРЕЧИТЬ ЦІННОСТЯМ, ЗА ЯКІ ПОМИРАЛИ НАШІ ГЕРОЇ»

Заступник головного редактора журналу The Economist, автор книжки «Нова холодна війна: як Кремль погрожує Росії та Заходу» Едвард ЛУКАС досить коротко прокоментував «Дню» символічність названих вище подій. «Символізм є неперевершеним. Дата, місце, люди, риторика — все чудово. Але факти залишаються менш приємними. Росія є агресивною, а більша частина Європи — пацифістською або нейтральною, а Америка стикається з проблемами в інших місцях»,  — наголосив він.

Інший британський оглядач Саймон Хеффер із Daily Mail у свої статті вважає, що «присутність Путіна на урочистостях у Нормандії суперечить цінностям, за які помирали наші герої».

«Я вважаю, що Захід повинен був відкликати запрошення Путіну декілька тижнів тому, після незаконної анексії ним Криму, і коли стало очевидно, що в нього не було жодного наміру дотримуватися так званої «угоди» з деескалації ситуації на сході України. Попри загальнопоширену критику, агресія Росії та залякування тривали», — наголосив Хеффер.

Оглядач вірить, що королева Єлизавета, як і Обама, «триматиметься подалі від цього головоріза, за наказом якого 2006 року в Лондоні було вбито Олександра Литвиненка».

«Насправді, Путін втішається з того, що робить західних лідерів дурнями. Він робив так протягом багатьох років — коли йому дозволили бути присутнім на засіданнях G8 — клубу провідних капіталістичних демократій, хоч сам він не був ні капіталістом, ні демократом. Але його присутність у Нормандії глибоко ображає пам’ять про британських, американських, французьких і канадських воєнних та цивільних, які загинули у різанині під час і після висадки. Росія, можливо, була нашим союзником 1944-го, але її війська не були в цьому конкретному театрі воєнних дій, і приймати Путіна тут у час, коли він порушує всі цінності, за які ці герої боролися й померли, це — просто огидно», — пише Хеффер.

І наостанок він зробив слушне зауваження про важливість знання історії. «Звісно, як відомо, Росія зазнала величезних жертв, допомагаючи перемогти нацизм. Але її внесок було міфологізовано, і перш ніж Путін цинічно продовжуватиме цей процес своєю присутністю у Франції, варто проаналізувати роль його країни у Другій світовій війні», — зазначив він.

До цього треба додати, що на той час це був Радянський Союз, не Росія, тобто жертв зазнали його народи, найперше — український та білоруський. І перший крок у визнанні цього факту нарешті зробила Франція, запросивши українського президента на заходи з нагоди 70-річчя висадки союзних військ у Нормандії.

Cподіватимемось, що Порошенко добре знає історію України і використає перебування на заходах в Нормандії, щоб більше лідерів знали про внесок українців у боротьбу з нацизмом, а також донесе до них інформацію про те, що наразі Росія здійснює етноцид щодо українців і татар у Криму.

Захід зараз намагається спонукати російського президента до діалогу з новобраним українським президентом. Як повідомляють ЗМІ, і Порошенко, і Путін не виключають зустрічі один з одним у Нормандії. Але із цього випливає те, що український лідер, «руки якого ще не заплямовані в крові», може потиснути Путіну руку, на якій, до речі, є кров українців?

«Є ГРОМАДСЬКА ДУМКА, ЯКА НЕ ДАЄ ЛІДЕРАМ НЕГАЙНО УКЛАСТИ УГОДУ З ПУТІНИМ»

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі:

— Я вважаю, що західні лідери розподілили свої ролі, домовившись і про те, хто візьме на себе роль розмовляти з Путіним. Не будемо ідеалістами: Олланд, Меркель і Камерон, виступивши з ініціативою зустрітися з Путіним, з ним говоритимуть не лише про Україну, а й про інші питання, що зачіпають інтереси Франції, Німеччини та Великобританії. Думаю, що незважаючи на жорсткість риторики й обіцянку санкцій, Захід дійшов висновку, що найгірше у відносинах з Москвою позаду й тепер треба знайти форму ремонту відносин. Але таку, яка б не виглядала, як здача позицій. Про це свідчить промова Обами в West Point, у якій він фактично говорив про те, що завдяки його лідерству Путін відступив. 

Що стосується Порошенка, то з ним зустрічатимуться всі західні лідери. Це й знак підтримки України. Але це й компенсація готовності піти на мирову з Москвою.

Про комплімент на адресу де Голля. Не треба звертати увагу на риторику Кремля та його лідера. Російська правляча команда стала виключно професійною в демагогії й риториці, що абсолютно нічого не означає.  Так, вони вимагають від України те, що вони давно заборонили в Росії. Улюблена ідея Путіна — суверенітет. Але він легко порушив суверенітет України. Словом,  не звертайте уваги на жонглера словами...

«Не треба звертати увагу на риторику Кремля та його лідера. Російська правляча команда стала виключно професійною в демагогії й риториці, що абсолютно нічого не означає.  Так, вони вимагають від України те, що вони давно заборонили в Росії. Улюблена ідея Путіна — суверенітет. Але він легко порушив суверенітет України».

Про символізм переговорів лідерів ЄС з Путіним на полях D-day. Європа давно готова повернутися до «нормальних відносин» з Москвою. Тільки ніхто не знає, що таке тепер ці нормальні відносини. Щоправда, Європа являє собою  виключно диференційовану й фрагментовану спільноту. Держави Середземномор’я,  а також  Болгарія, Сербія, якоюсь мірою Угорщина — є лобістами Москви. Крім того, всередині інших країн є свої потужні лобі, такі як два канцлери Німеччини Шмідт і Шредер. Інші держави розуміють, що чашку з Росією більше не склеїти й замислюються про нову формулу відносин. Але якою вона буде, поки не вирішили. Нову формулу визначатимуть нові європейські лідери. Нинішні лідери Європи — пігмеї. Вони налаштовані здебільшого на статус кво і будуть готові до нового компромісу з Росією.

Слабка ланка, якщо говорити про політику потурання щодо Путіна, — це величезний масив держав. Від середземноморських — Італії, Греції та Іспанії до  лобістських кіл у Франції й інших  великих державах. Сьогоднішня Європа здебільшого прагматична. Слава богу, є громадська думка, яка не дає лідерам негайно укласти угоду з Путіним.

«ПУТІН ДУЖЕ ЕФЕКТИВНО ПІДТРИМУЄ ВСІ УЛЬТРАПРАВІ ПАРТІЇ В ЄВРОПІ»

 Галя АКЕРМАН, директор російського бюро часопису Politique Diplomatique Париж:

— Глобально всі європейські лідери перебувають на боці України, а не Росії в цьому конфлікті. Але, в той же час, вони не хочуть сильно ускладнювати стосунки з Росією, бо обіцяні економічні санкції можуть негативно позначитися і на самих західних країнах, у яких економічний стан не є найкращим. Окрім того, є певна внутрішня слабкість, особливо в Олланда, в якого дуже низька популярність. І через це, з одного боку, є бажання якось сприяти врегулюванню конфлікту і знайти якийсь мирний вихід, і, в той же час, не зовсім свариться з Путіним. Це не дуже приємна для України позиція, але я не знаю, що в даній ситуації краще — відкрита війна чи все ж таки ще одна спроба домовиться, користуючись приводом. Бо за іншої ситуації ніхто б Путіна спеціально не запросив би, на G7 його не взяли, а тут є спроба домовитися, не дуже себе компрометуючи.

Хоча Росія не мала стосунку до висадки в Нормандії, заперечувати роль у цій війні не Росії, а Радянського Союзу було б неправильно. І, по-моєму, прийнята задовго до українських подій ухвала сама собою є правильною. Адже запрошуються країни, бо Путін до цієї перемоги жодного стосунку не має.  Історично всі країни, що входили до Радянського Союзу: Україна, Білорусь, Росія внесли свій вклад у перемогу.

Інша річ, первинна реакція лідерів ЄС була — не вести з ним двосторонніх переговорів. І цю спільну лінію, власне кажучи, зламав Олланд, коли він заявив, що все ж таки зустрінеться з Путіним. Можливо, він розраховує на те, що саме він зіграє якусь роль у встановленні миру між Україною та Росією. А раз зустрічається Олланд, то виходить, що й Меркель зустрічається, і Кемерон заявив про двосторонню зустріч.

Єдиний, хто зберіг твердість — це Обама. Можливо, американці краще за інших розуміють, що, загалом, говорити з росіянами немає про що сьогодні, за тієї політики, яку вони провадять.

«Сьогодні для Путіна де Голль — приклад того, як можна було б, завдяки окремим амбіціям кожної з європейських країн ефективно послабити і Євросоюз, і ідею загальноєвропейської оборони, а також зв’язок із НАТО. Сьогодні він вкладає в ці слова не зовсім той сенс, який свого часу вкладав де Голль».

Що стосується заяв Путіна про те, що де Голля слід поважати за захист суверенітету. Це звичайна Путінська демагогія. Звичайно, Росії завжди подобалася позиція де Голля, бо той вийшов із НАТО. Це була ціна незалежності Франції. Також, відомо, що де Голль дуже не хотів віддавати Алжир, але був змушений це зробити. Де Голль був готовий дати французьке громадянство всім алжирцям, аби лишень не віддавати країну. У нього були імперські амбіції великої Франції і саме тому він вийшов із НАТО.

І сьогодні для Путіна де Голль приклад того, як можна було б, завдяки окремим амбіціям кожної з європейських країн ефективно послабити Євросоюз і послабити ідею загальноєвропейської оборони, послабити зв’язок із НАТО. Сьогодні він вкладає в ці слова не зовсім той сенс, який свого часу вкладав де Голль.

Мені здається, що Путін дуже ефективно підтримує, якщо не матеріально, то, принаймні, морально всі крайні праві партії в Європі. Вони його теж підтримують і створюється такий спільний між крайніми правими Європи і Путіним антиєвропейський фронт. З різних причин у них є спільна мета розвалити Євросоюз. Сподіватимемося, що йому цього не вдасться.

Зараз у ЄС багато слабких ланок. Наприклад, слабкою ланкою є Франція, чому в неї дуже сильний Національний фронт і дуже слабкий, дуже непопулярний уряд, поганенька економічна ситуація. Все це разом об’єктивно створює ґрунт для подальшого зростання незадоволеності населення і частково протестного, частково цілком щирого голосування за Національний фронт. Сьогодні у них 25 відсотків, що буде, якщо Олланд залишиться ще три роки при владі, ніхто не знає. І якщо лідер Національного фронту не стане главою держави, то, принаймні, він матиме дуже сильну фракцію в Національних зборах і сильно впливатиме на справи держави. У цьому сенсі — слабка позиція Франції. І звичайно ж, у Великобританії 27 відсотків у євроскептиків не сприяють сильній позиції уряду. Але Великобританія не входить до єврозони і якщо вона навіть вийде з Євросоюзу, шкода буде не така страшна, як вихід Франції. Випадання Франції — це був би просто кінець Євросоюзу. І в цьому сенсі Франція, мабуть, найслабкіша ланка в ЄС.