Зір і пам’ять Алли Миколаєнко

Нещодавно вийшла друком чергова книжка з серії, фінансованої відомим грантом президента України для молодих авторів. Відомим — і дещо контраверсійним, бо регулярно виникали запитання з приводу різних організаційних і фінансових нюансів його реалізації. Утім, це вже позалітературне питання, варте окремого матеріалу, а ми маємо поетичну книжку Алли Миколаєнко «Корекція зору».

Алла Миколаєнко народилась у Конотопі, живе в Києві. Вона — представниця явища, котре я умовно називаю «Конотопсько-ніжинською поетичною школою»: в просторі поміж цими містами й неподалік останнім часом з’явилося чимало досить яскравих молодих авторів. Згадати хоча б Олену Степаненко, Ярослава Гадзінського, Анну Малігон, Таню-Марію Литвинюк... Важко сказати, з чим пов’язаний цей спалах на відчутній відстані від великих культурних центрів. Чи то з духом і традиціями Ніжинського університету, чи з присутністю поблизу окремих вагомих літературних постатей на кшталт Костя Москальця?

«Корекція зору» — психологічно насичені вірші, створені в різних техніках, із різними підходами. Охочі до традиційної української лірики, напевно, будуть раді римованим і дуже ритмічним текстам, в яких емоційна напруга добре й вгадувано корелює з мелодикою:

Стіни, в яких тобі відкривали

Америку,

лисиць фарбували, ставили

першу кому,

стіни впадають у звичну

дитячу істерику,

щойно їх ключ, як виделка,

зранку нахромить.

(...)

Тут лише стінам не вміли

давати прізвиська,

тут не лічили хіба що слідів

і тіней.

Клеять тепер докупи тоненькі

 вирізки,

хоч за колаж і нікому ставить

«відмінно»...

(«Карідограма школи»).

Є й верлібри, оповідні, з недвозначною (а подекуди й прямолінійною) соціальною «підкладкою» :

...файна буде гуцулочка

вся в маму

мама кудись поїхали

прочитали прим’яте

оголошення на зупинці

і того самого дня поїхали

Марічка не читає оголошення

вона ще погано читає —

ліпить по дві літери у глевкому

тісті

бабуся каже: у мами файна

робота за кордоном

Марічка не знає, що то

за кордон — річка чи що

і плаче: боїться щоб маму

не вкрали русалки...

(«Гуцулочка танцює»).

Або тексти з підкреслено індивідуальним, а отже, і трохи дитинним ходом думки, ходом образів:

«дайте-но волю

і я збиратиму вікна

вони як серцеві краплі

мене заспокоюють...

(«На підвіконні»).

У кожному разі в центрі тематичних інтересів поезії Алли Миколаєнко — переважно різноманітні екзистенційні ситуації та осмислення їхнього сприйняття людиною. Саме читачеві, який цікавиться такими «життєвими вузлами», їхньою атмосферою, гадаю, найбільш сподобається книжка «Корекція зору». І саме в контексті вдивляння в них, уважного запам’ятовування, напевно, можна розуміти назву — інакше кажучи, «наведення фокусу», пошук можливості побачити.

Згадане в попередньому абзаці запам’ятовування взагалі важливе для цієї книжки, а пам’ять — один із наскрізних мотивів. Від елементарних спогадів на кшталт цитованого вірша про школу або зворушливої, переконливо-детальної фіксації дитячого спілкування з бабусею, літа в селі чи легкої сепійної затуманеності оформлення аж до концептуальної «репортажності» багатьох текстів. І навіть цілого розділу «Вода камінь точить (Репортаж із Підгір’я)», що його в передмові Сергій Пантюк назвав «книжкою в книжці». Практично всі тексти там — у тій чи тій формі подорожні враження з Карпат. Ризикований крок — зосереджувати їх в одному місці, але більшість поезій таки явно знайшли своє місце.

Отож треба сконстатувати: президентський грант цього разу надійшов на правильну адресу. Завдяки йому з’явилася книжка самобутньої та різноманітної, емоційно наснаженої лірики. Такої, що дає надію на цікавий подальший розвиток.

Алла Миколаєнко. Корекція зору. — Тернопіль: Терно-граф, 2013. — 148 с.