«Митрополит з українською душею»

Сьогодні зранку з’явилася трагічна звістка. Після тяжкої і тривалої хвороби помер митрополит Київський і всієї України Володимир. Він мав онкологічне захворювання та хворобу Паркінсона і лікувався в одній із київських клінік. 5 липня о 06:05 ранку його не стало.

Цього ж дня  тіло митрополита було перенесене до Успенського собору Києво-Печерської Лаври, «де духовенство і віруючі матимуть можливість прощатися зі своїм Предстоятелем», повідомила прес-служба УПЦ МП.

Попрощатися з митрополитом приїхав Президент України Петро Порошенко. «Із життя пішов видатний духовний лідер, який очолював Церкву в часи її відродження після десятиліть жорстокого гоніння. Власним прикладом він закликав до життя за заповідями Господніми, до милосердя і доброчинності, примирення та злагоди. Все його архіпастирське служіння було сповнене любові до рідної України», – сказав Глава Української держави.

Співчуття з приводу смерті предстоятеля УПЦ МП продовжують надходити від різних духовних лідерів з усього світу.

Тіло митрополита Володимира перебуватиме в Лаврі до відспівування. Час та місце погребіння блаженнішого митрополита Володимира призначить Священний  Синод Української Православної Церкви. У неділю, 6 липня, відбудеться божественна літургія.

Яким залишиться митрополит Володимир в український історії? Який внесок він зробив в українську духовність?  Як далі розвиватиметься УПЦ МП?

«У ГОДИНУ СВОЄЇ СМЕРТІ ВІН ТАКОЖ ЛИШАЄТЬСЯ МИРОТВОРЦЕМ»

Людмила ФИЛИПОВИЧ, доктор філософських наук, професор, завідувач відділу проблем релігійних процесів в Україні Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:

– Сьогодні ми дізналися дуже сумну звістку про закінчення життєвого шляху митрополита Володимира (Сабодана). Будь-який українець не може не перебувати у стані колосальної задуми і переживаннях у зв’язку з тим, що Україна втратила таку людину. Митрополит Володимир був героєм України.

Його героїзм визначається у походженні – він був хмельничанином, національно орієнтованою людиною, але обставини життя не давали йому можливість відкрито виражати свої симпатії та свою українську природу. Вона проявлялася в його діяльності та житті.

Митрополит Володимир «умиротворював» український народ. Для Української православної церкви Московського патріархату він був янголом, який утримував спокій. Він вмів помирити між собою різноманітні кола цієї церкви.

Найвищими цінностями для нього були релігійні, християнські. У годину своєї смерті він також лишається миротворцем, оскільки всі церкви висловили співчуття у зв’язку із такою сумною подією.

Велич цієї людини ми оцінимо, можливо, трохи пізніше. Незважаючи на те, що його очолювання церкви призвело до розколу, разом з патріархом Філаретом він фактично став в його основі. Вони створили ситуацію, яка унеможливила перетворювання православної церкви на державну церкву. Кожен своїм шляхом намагався збудувати національну церкву: ми вже бачимо, що УПЦ (МП) стала національним явищем. Ще більше побачимо в майбутньому, оскільки зараз перед церквою постануть дуже серйозні виклики. Від того, кого оберуть залежить орієнтаційна парадигма для цієї церкви і тієї частини українців, які є її прихожанами. Кожен перебуває у непевному стані, переживає за те, що чекає церкву надалі. Але церква – доволі стабільний організм, саме тому вона і носить назву «православна», яка намагається залишитися системою, яка утримує в собі вічні цінності і адекватно реагує на виклики сучасності.

Всі українці будуть пам’ятати митрополита Володимира, його українську душу, його аскетичне життя та християнський подвиг як глави церкви. Він не тільки на словах, але і в реальності втілив християнські цінності, якими живе переважна більшість українців. Для нас він приклад, і якби ми наслідували митрополита Володимира, то напевно би, Україна стала швидше ідентифікованою, як європейська, цивілізована, культурна і духовна країна.

Зараз утворилася складна ситуація і Росія намагатиметься використати її в своїх інтересах. Хто хоче – нехай собі будує «Русский мир», а ми маємо побудувати свій, український. Ми маємо обрати свого, українського ієрарха, якому будемо довіряти і який буде достойно представляти інтереси українського народу, України як держави.

«МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР – ПІДНІС ПРАВОСЛАВ’Я У ЙОГО КИЇВСЬКОМУ ДУСІ»

Мирослав МАРИНОВИЧ, український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи:

– Для України це – величезна втрата. Митрополит Володимир був великим духовним лідером України. Передусім він був людиною молитви: намоленість його душі була очевидна для кожного, хто уловлює її в очах, манері поведінки. Для мене він був одним з духовних лідерів навіть в супереч того, що він відносився до іншої конфесії, яка традиційно ставиться не дуже прихильно до греко-католиків. Разом з тим, у митрополита Володимира домінувало якесь інше почуття: не конфесійне, а християнське.

По-друге, зараз ми прощаємо людину, яка для України принесла свою любов. Це було відчутно по всьому: його манері висловлювань, по тому, що він віддав перевагу санові Київського митрополита, а не Московського патріарха. Це було видно у його ставленні до простих людей. Саме в цьому проявлялася його велика любов до України. Окремий вимір цієї любові – його філігранне вміння знаходити середнє арифметичне у дуже складних викликах, які на нього чекали впродовж дійсних 20 років його служіння у якості митрополита. Це був чоловік, який йшов на компроміси, які ніколи не були на шкоду. Навіть якщо він йшов на компроміси, яких не хотів, то потім знаходив способи позбутися негативних елементів.

Митрополит Володимир – це чоловік, який підніс Православ’я у його київському дусі. Він відчував його і повсякчас утверджував цей дух в Українській православній церкві. Під кінець, його служіння та здобутки стали очевидними. Всі в один момент зрозуміли, що церква яку він вів повільно, але впевнено почала займати важливі позиції в українському духовному полі.

Після його відходу для церкви буде дуже важкий період. Митрополит Володимир умів єднати церкву у дуже складній ситуації: коли її розривають взаємосуперечливі сили. Він був людиною балансу. Чи зможе церква утримати цей баланс – побачимо. Я бажаю Українській православній церкві усвідомити всю вагу, значення духовної спадщини митрополита Володимира і піти його шляхом.

ДОВІДКА «Дня»:

Віктор Маркіянович Сабодан народився 23 листопада 1935 р. в с. Марківці Летичівського району Хмельницької області в селянській родині.

У 1954 р. вступив до Одеської духовної семінарії, в 1958 р. - до Ленінградської духовної академії, яку закінчив в 1962 р. зі ступенем кандидата богослов'я.

Після закінчення академії викладав в ОДС, виконував обов'язки старшого помічника інспектора, одночасно займав посаду секретаря Одеського єпархіального управління.

14 червня 1962 висвячений у сан диякона, наступного дня - в ієрея, 26 серпня пострижений у чернецтво.

У 1965 р. закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, призначений ректором ОДС, зведений у сан архімандрита.

У 1966 р. призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі.

23 червня 1966 рішенням Священного Синоду архімандриту Володимиру визначено бути єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії, представником Руської Православної Церкви при Всесвітній раді церков у Женеві і настоятелем Женевської парафії на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

9 липня 1966 хіротонізований на єпископа Звенигородського.

28 листопада 1968 призначений єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм митрополита Київського і Галицького, Патріаршого екзарха України.

 20 березня 1969 переведений на Чернігівську і Ніжинську кафедру, призначений тимчасово керуючим Сумською єпархією.

З грудня 1970 по квітень 1973 р. - відповідальний редактор журналу Українського екзархату «Православний вiсник».

18 квітня 1973 призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московських духовних шкіл.

9 вересня 1973 возведений у сан архієпископа.

18 квітня 1978 отримав звання професора МДА, 5 червня 1979 р. в МДА захистив дисертацію з присвоєнням наукового ступеня магістра богослов'я.

16 липня 1982 переведений на Ростовську й Новочеркаську кафедру, зведений в сан митрополита.

28 березня 1984 призначений Патріаршим екзархом Західної Європи.

30 грудня 1987 призначений керуючим справами Московської Патріархії і постійним членом Священного Синоду.

27 травня 1992 Архієрейським Собором Української Православної Церкви обраний митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви.