«Майбутнє без колишньої культури неможливе»

У київському Музеї Михайла Булгакова побувала московська гостя — письменниця Наталія Громова, провідний науковий співробітник Музею Бориса Пастернака у Передєлкіно.

Працюючи з архівами і записуючи розповіді сучасників минулої епохи, вона зібрала унікальну колекцію документів, аудіо— і відеоматеріалів. Захоплений дослідник літератури ХХ століття, вона пише дивовижні книги-відкриття, на сторінках яких долі відомих поетів і письменників вплетені у захоплюючий і трагічний контекст часу — «Все в чужое глядят окно», «Эвакуация идет», «Узел. Поэты: дружбы и разрывы», «Странники войны. Воспоминания детей писателей», «Скатерть Лидии Либединской». А роман «Ключ» — хвилююча розповідь про те, як до життя автора увійшли герої її документальних книг, 2013 року отримав премію журналу «Знамя».

На Булгаковській веранді «День» поспілкувався із Наталією Громовою. Теми розмови нам підказувало життя.

«ТЕ, ЩО ЗАРАЗ ВІДБУВАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ, БЕЗУМОВНО, ВИСТРІЛИТЬ НАЗАД»

— Наталю, поясніть, будь ласка, що сьогодні відбувається з російською владою?

— Влада веде нас у тартари, розуміючи, що майбутнього у неї немає. Тому вона й укладає оборудки на 30 років уперед. Та хоч на 100! Коли в Росії все посиплеться, у нас не буде, як в Україні, легітимної опозиції, і влада впаде в руки найбільш оскаженілих, як це було за більшовиків. Почнеться смута. Це не песимізм, а усвідомлення реальності. Кожен, хто читав книжки, пам’ятає, що у Шекспіра, Пушкіна, Данте, Сервантеса світом керують етичні закони. Якщо є злочин, то неминуче настане і покарання. Якщо якийсь брат короля наливає сплячому монархові у вухо отруту, то в третьому акті цей король-самозванець — впаде. Якщо цар — Ірод, то народ, який мовчав, в останньому акті розтерзає дітей царя. Я в це вірю, тому і займаюся літературою.

У щоденниках письменників 1920-х є надія, що радянська влада — ненадовго, вона не зможе втриматися, бо вона абсурдна. Але у більшовиків була шалена пасіонарність, у них була ідея. А зараз у Росії взагалі немає жодної ідеї! Півроку виголошують — «русский мир», але за цим нічого не стоїть.

— Тому Путіна підтримує більшість росіян?

— Справа у народі, він у сумному стані, і це почалося не вчора. Драма російського народу в тому, що він не живе в реальності, не може влаштувати сьогодення. Про це ще Чаадаєв писав: російський народ не вміє думати, йому треба мріяти про те, як він воскресне, створить царство Боже на землі. Народ-мрійник. А український народ — носій ідеї. Російський народ не бачить землі, на якій живе, не обробляє її, не входить із нею у взаємини. Але коли його змусять втрачати територію, він побачить свою землю і, можливо, прокинеться, а може, розчиниться в інших народах. Якщо порівняти нинішній стан Росії із заходом і загибеллю Римської імперії, то, коли перестануть якоїсь скрушної миті платити мільйонам наших гастарбайтерів, цілком імовірно, що може початися щось схоже на повстання Спартака.

Для імперії головна цінність — це територія, і для російської людини найголовніша драма — втрата території, за це віддають життя мільйони людей. А ми живемо в епоху знищення імперії, сто років переживаємо її розвал, який почався 1917 року і продовжується зараз. Але те, що Україна — самостійна країна, в Росії 23 роки сприймалося як жарт, чим і визначається сьогоднішня поведінка російської влади. Моя країна після такої кількості вбитих і замучених чекістами не мала права поставити при владі людину з органів, з ментальністю й ідеями імперіаліста. Раніше про Путіна в Україні мені багато хто говорив: «Він такий сильний, не те що наші ганчірки!». А я відповідала: «Почекайте, хлопці, це до вас дійде». Ми 11 років ходили на мітинги, нас труїли газом, нас підривали, і ми попереджали: на нас це не зупиниться, внутрішня політика піде зовні. А те, що зараз відбувається в Україні, безумовно, вистрілить назад, і це станеться на наших очах. Злочин Росії в тому, що вона підняла руку на витік своєї цивілізації, державності, релігії. І зараз для неї йде розплата за все.

«ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З КОЖНОЇ ЛЮДИНИ»

— В одному з інтерв’ю ви наводите драматичну історію сім’ї (жертви і кати), яку розповіла вам жінка-попутниця в потязі...

— Я почула всю історію Росії — в одній сім’ї: жертви і кати, які зійшлися, живуть разом, народжують один від одного дітей. Страшні, зламані долі людей, і я її запитала: «Ви так спокійно про це говорите?», а вона відповіла: «А що я можу змінити»? Але проблема в тому, що на особистому рівні люди можуть це розірвати. Марія Йосипівна Бєлкіна (автор книги про Марину Цвєтаєву «Скрещение судеб») заповідала мені написати про це. Її чоловік Анатолій Тарасенков збирав удома геніальну поетичну бібліотеку, а на роботі писав розгромні статті і зрадив усе, що любив (див. книгу Наталії Громової «Распад. Судьба советского критика в 40-е—50-е годы». — О.С.). Ось такий розлом у людині! Сама Марія Йосипівна не витримувала цієї теми, їй було вже 90 років, але вона подарувала мені ідею — все починається з кожної людини. З чого починати, кожен вирішує сам, і річ не в тому, аби викривати систему, режим й увесь світ, а в тому, щоб, нарешті, розібратися, чому в кожного є ця драма, є родичі, які в чомусь брали участь. Я займалася «довгою» історією сімей, по п’ять-шість осіб, останньою була Лідія Либединська. І всі літні люди, яких я обійшла, під час третьої-четвертої зустрічі розповідали, як їх вербували. Вони не могли піти з цим досвідом і хотіли перед смертю розповісти, як їх ламали, мучили. Лікарі, вчителі.. І я зрозуміла, що це був каток, у який потрапляли всі. За нами стоїть необроблене минуле, і воно абсолютне неминуче приходить у наше життя. І доки воно не перероблене, ми не можемо рухатися вперед. Все має до всього стосунок, за все потрібно відповісти. Важливо, аби розповідь не урвалася.

— У своїх книжках ви відновлюєте зв’язок між літературою та історією, повертаєте «пропущені» часи і людей. Як ви починали опановувати такий незвичайний жанр?

— Все почалося з того, що на мене «звалився» архів Володимира Луговського, я знайшла його листування з Софією Парнок періоду, коли він працював у видавництві «Узел» секретарем, і подумала, що потрібно зробити книжечку. Потрапила до Марії Йосипівни Бєлкіної, почала думати, як написати про Ташкент. Мені здавалося, що всі про це знають, але з’ясувалося, що жодної історії евакуації немає. Коли 2003 р. прийшла працювати в Музей Цвєтаєвої, зробила десять виставок на різні теми, всьому сама вчилася і вирішила: освоюватиму контекст — радянське життя. Але з радянським життям мене гнали звідусіль: я приходила в журнал, і мене зустрічали словами: «Ми лише Срібний вік друкуємо», я заперечувала: «Цвєтаєва потрібна, нам доведеться до неї повернутися!» — «Навіщо? Ми її зневажаємо!». Ну, зневажайте... А зацікавилися цією темою лише 2009—2010 рр., і мене вже просили: «Давайте матеріал». На той час я вже три книжки написала: «Все в чужое глядят окно», «Эвакуация идет», де з’явився головний герой Пастернак, і «Узел»».

Я не розуміла, чому люди, які блискуче працюють в архівах, ніколи не описують цей захоплюючий процес. Бачила, що вони знають набагато більше, ніж я, але можуть жити лише в межах коментаря. Але виявилось, що, окрім архівів, є живі люди, розповіді яких допомагають добудувати реальність минулого, і мені пощастило записати їх на відео, аудіо. Моє щастя, що вони ще були живі — покоління, яке народилося від 1912 до 1920 років, потім на моїх очах вони стали йти один за одним. Їм усім було за 80, і вони мене передавали один одному. Відбувалися справжні дива — мені навіть потрапляли до рук якісь цвєтаєвські речі. Потім випадково знайшла листи Марини Цвєтаєвої до Наталі Гончарової. Тільки-но починаєш чимось глибоко займатися, притягуються листи, документи, речі самі «вистрибують» із минулого. Мої друзі, фізики і біологи, які читали «Ключ», говорять, що такі ж процеси і збіги відбуваються в серйозній науці. Чому, вони не можуть пояснити.

ПОЕТ І ВЛАДА: 2015-й — РІК БОРИСА ПАСТЕРНАКА

— Розкажіть, чим живе Музей Бориса Пастернака сьогодні?

— Працюємо і продовжуємо залишатися нормальними людьми, поводитися так, як поводилися, хоча це може скоро закінчитися. Нещодавно у нас виступала поетеса з Донецька Євгенія Більченко, читала свої вірші — у неї є золоті речі.

Серед багатьох наших проектів дуже незвичайний — «Неотменяемая экскурсия»: оголошуємо вузьку тему і, навіть якщо приходить одна-єдина людина, розповідаємо їй. Мої теми — «Пастернак в конце 1937 года», «Пастернак и Ариадна Эфрон» тощо. Я робила велику виставку з великою кількістю матеріалів з архіву Аріадни Ефрон, і вийшло, що цвєтаєвська і пастернаківська лінії добре збіглися.

Читаю лекції про літературний побут, зараз дійшла до 1930-х, розповідаю про найбільш похмурі речі. З лекцією «Писатель и власть. Репрессии, сопротивление, конформизм» їздила до Петербурга, зібралося дуже багато людей. І готую ще одну серйозну тему «Писатели и чекисты: история взаимоотношений».

Зараз у музеї проходить дивовижна виставка «Мимолетный Пастернак»: рідко публіковані (а в повному об’ємі — вперше) фотографії поета, зроблені Валерієм Авдєєвим в чистопільскій евакуації під час війни. Є серія робіт, коли Авдєєв знімав поета щосекунди, у всіх поворотах, на тлі ластівок, намальованих на стіні. Ця ж виставка зараз відкрилася в Тбілісі, в Літературному музеї Грузії.

2015-й оголошений Роком Бориса Пастернака, відзначатимемо його 125-річчя, і в Москві відкриється велика виставка «Пастернак в событиях и лицах». Ми даємо туди фрагменти своїх виставок: «Пастернак и футуристы», «Пастернак и 30-е годы», «Шум времени» з голосами сучасників, починаючи від Маяковського, «Пастернак и война», «Пастернак и «Доктор Живаго». Ще проведемо «Венок Пастернаку» — прийдуть сучасні поети, читатимуть свій улюблений вірш Пастернака, розповідатимуть, яку роль у їхньому житті зіграла його поезія. А в Тбілісі наступного року зробимо Пастернаківську виставку і конференцію «Табидзе и Пастернак».

— Особистість Бориса Пастернака тісно пов’язана з вічною темою «Поет і влада», яка сьогодні знайшла особливе звучання у зв’язку з відомим листом частини російської інтелігенції на підтримку анексії Криму.

— Пастернак був, мабуть, єдиним з радянських письменників сталінських часів, хто душевно уцілів, пройшовши через багато спокус. Є відомий сюжет про письменницький конгрес 1935 року, коли він через обставини поводився як Гамлет і здавався людям, які оточували його, справжнім божевільним. Парадокс був у тому, що ця історія дійшла до Сталіна і, можливо, врятувала поетові життя на майбутні часи. А коли якийсь час по тому він читав у театрі свій переклад «Гамлета», хтось з акторів сказав: «Він сам Гамлет, він повинен його грати». І, дійсно, Пастернак схожий на Гамлета — він не міг бути людиною, що маніпулювала. У щоденниках і листах літераторів кінця 1930-х лейтмотивом проходить питання: «Ми не розуміємо, чому він може залишатися самим собою. Нас всіх гонять, гноблять, а він може!». А для нього навіть питання таке не стояло. А ця знаменита історія, «Справа маршалів», коли до нього приїхали підписувати лист, дружина стояла навколішки, плакала, а він сказав: «Я їм не давав життя, тому не маю права його віднімати». Лист потім підписали за нього. Але він говорив: «Я тепер можу спати спокійно, бо я цього не зробив».

Ще один дивний сюжет: 1935 року наклав на себе руки комсомольський поет Микола Дементьєв, абсолютно чистий хлопець, який свято вірив у радянську владу. Він потрапив на хімічний завод під Москвою, де на початку 30-х років працювали американці. Мабуть, його вербували, оскільки він працював поряд із іноземцями. І він намагався різати собі вени і навіть горло; його відправили до божевільні, але за кілька місяців він все-таки викинувся з вікна. І раптом Пастернак присвячує Дементьєву загадковий вірш «Безвременно умершему», що починався словами «Немые индивиды». Тоді для багатьох надії на те, що режим обіцяє щось хороше, поступово відходили. А Микола Дементьєв писав вірші «під Пастернака», й існувала ціла категорія поетів, які могли бути якими завгодно комуністичними, але Пастернак був для них бог і геній. Люди, які таємно любили Пастернака, Ахматову, Цвєтаєву, читали їх, переписували, Мандельштам у багатьох був захований у шухлядах. Що б вони не писали про радянську владу, однак були внутрішньо заряджені іншою поезією, іншою літературою.

І стає зрозуміло, що саме це всіх і врятувало, коли почалася відлига і 1956 року вийшов перший «День поэзии», а потім «Тарусские страницы». І вони дістали зі своїх шухляд саме ці книги — які таємно читали. А вже роман Булгакова «Мастер и Маргарита» в Ташкенті був головним читанням всієї компанії. Його читав Ейзенштейг, читав Володимир Луговський — Олена Сергіївна Булгакова передала йому один екземпляр рукопису, Раневська вголос читала Ахматовій. І цей сюжет ще потрібно розробляти — як «Мастер и Маргарита» відбитий у багатьох літературних творах.

«КУЛЬТУРА — ОСТАННЄ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗИТИВНОГО В РОСІЇ»

— На вашу думку, що може врятувати Росію сьогодні?

— Не знаю. Але культура — останнє, що залишилося позитивного в Росії, що може врятувати її від стрімкого падіння вниз. Історія повторюється. У щоденнику 1944 року Олексій Толстой писав: «Ми більше не зможемо повернутися до цього радянського кошмару, у нас буде НЕП, ми житимемо по-іншому». Анна Ахматова говорила: «Я буду головним редактором журналу «Звезда», мені запропонували». Навіть у письменників з’явилося відчуття, що після такої кривавої жертви вони вже не зможуть повернутися до минулого. А далі влада робить страшні речі: постанова 1946 року — удар по інтелігенції, потім справа Пастернака — новий сильний удар. Але вся «відлига» була підготовлена цими очікуваннями і надіями упродовж десятиліть і виросла, тому я упевнена: все, що ми робимо, все виростає. Так травичка розламує асфальт. Те, що відбувається сьогодні в Росії і в Україні, страшно: така кількість жертв, все залито кров’ю. Але все одно у мене є відчуття світла в кінці тунелю!

Що нас може врятувати зараз? Врятує пам’ять про нашу величезну культуру, яка дуже серйозна. А її підсумок з ХХ століття не підведений, навіть література XIX століття ще не вся прочитана. Культура полягає в тому, що, як Блок чудово сказав: «Є хаос, повінь — приходить Пушкін і робить з цього поему «Медный всадник». Подія набуває певної культурної форми, виникає цілісна картина, яку ми з вами можемо передати далі. Це є у Булгакова в «Белой гвардии» — як інтелігенти зробили свій вибір і вибрали більшовиків попри те, що ті були осоружні й жахливі. А в «Мастере и Маргарите» видно, до чого призвів цей вибір: страшне місто Москва горить. В основі цих текстів лежить відчуття того, що, навіть якщо проти історії не можна йти, важливо зберегти душу, зберегти себе. Так само і «Бег» влаштований, і «Доктор Живаго». Зараз в Україні і в Росії теж ситуація вибору. Тому потрібно осмислити весь процес — майбутнє без колишньої культури неможливе.