Півстоліття до ЄС

Нещодавно Україна перейшла на якісно новий етап відносин із Європейським союзом. Президент Порошенко підписав економічну частину Угоди про асоціацію, а це означає, що наша держава стала ще на крок ближче до вступу в євроспільноту. Однак офіційний Брюссель не дає приводів говорити про короткотривалі перспективи членства в ЄС, отже, поки що навряд чи хтось може передбачити, наскільки безболісним видасться нашому суспільству цей шлях. Відшукуючи відповіді на таке запитання, згадується негативний турецький досвід п’ятдесятилітнього «ходіння» до ЄС. Країна більш, як півстоліття тому опинилася серед перших, чий уряд ратифікував Угоду про асоціацію, між тим до сьогодні громадяни Туреччини без віз до Європи не їздять. Саме тому на часі усвідомити, які з «турецьких уроків» є актуальними для України.

Початки боротьби турецького суспільства за право називати себе європейським сягають далекого 1963 року – тоді союз ратифікує  першу заяву на вступ до ЄС у якості асоційованого члена. У 1987 році  країна вирішує претендувати на членство, проте декілька разів Єврокомісія відкладає процедуру прийняття заяви, що викликає хвилю обурення у проєвропейських громадян Туреччини. Політика «інтеграційної тяганини» провадиться іще майже декаду, у результаті вилившись для Туреччини в підписання угоди про Митний союз з ЄС. Після виснажливих політичних дебатів 1997-1999 років Брюссель усе-таки надає Туреччині статус кандидата на вступ до союзу. І на сьогодні більшим прогресом країна похвалитися не може.

Незважаючи на серйозну модернізацію економічної системи, Туреччина поки що не відповідає основним європейським вимогам.. Останній раз переговори застопорилися через розгін мирної демонстрації у Стамбулі та Анкарі. Першого червня маніфестанти вийшли на вулиці, аби вшанувати річницю початку протестів у парку Гезі. Мітинг завершився жорстоким побиттям: поліція застосувала водомети та сльозогінний газ, десятки людей поранено, сотні – затримано. Свою оцінку цим подіям дав Єврокомісар з питань розширення та Європейської політики сусідства в Європейській Комісії Штефан ФЮЛЕ: «У минулому році ми створили позитивний імпульс, відкриваючи нову главу переговорів щодо візових питань, проте недавні події викликають серйозну заклопотаність і навіть сумніви щодо прихильності Туреччини до європейських цінностей і стандартів». Також ЄС критикує Туреччину за ігнорування корупційних схем у владних колах, повільні реформи судової системи, а також за недостатнє визнання верховенства закону, основних прав і свобод людини. Не менший осуд в євроспільноті викликали турецькі законопроекти, пов’язані з державною блокадою соціальної мережі «Twitter». Із цього приводу канцлер Німеччини Ангела МЕРКЕЛЬ заявила: «У вільному суспільстві не держава, а громадяни мусять вирішувати, як їм спілкуватися».

Із вищесказаного випливає, що турецькі проблеми навряд чи торкнуться України. Буцімто, ЄС веде непослідовну політику по відношенню до Туреччини тому, що в країні до сьогодні високі позиції займають групування ісламістів і фундаменталістів, які пригнічують розвиток демократії, а в Україні з падінням режиму Януковича основна, так би мовити «системна» перепона зникла, потягнувши за собою на дно й стримуючий авторитарний фактор. Більше того, усупереч кризовим явищам в економіці та недостатній прихильності колишньої політичної еліти до інтеграційних процесів, незалежна українська держава наблизилася до членства в ЄС так близько, як ніколи раніше. Ще за президентства Кравчука 1994-го року було підписано Угоду про партнерство і співробітництво, через п’ять років Брюссель приймає Спільну стратегію ЄС щодо України, а у 2005 році українська економіка отримує статус ринкової. Настає в України і момент біфуркації – підписання Угоди про асоціацію.

Ці причини і є основними для українських «єврооптимістів», аби прогнозувати нашій державі менш тернисту путь назустріч демократії та громадянському суспільству, ніж Туреччині. Мовляв, не зважаючи на незначний порівняно з Туреччиною досвід діалогу з ЄС, українсько-європейська хронологія взаємин вирізняється стрімкістю та послідовністю, а конкретні законопроекти для полегшення інтеграційних процесів уже приймаються. Так голова МЗС України Павло КЛІМКІН переконливо парував питання щодо затримки ратифікації угоди про асоціацію з ЄС та розвіяв будь-які міфи над плітками, немов, угода буде скасована. Клімкін повідомив, що Україна неофіційно передала на розгляд Європейської комісії проект національного плану імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. За його словами, національний план буде схвалений постановою Кабінету міністрів. «Це буде важливий орієнтир, але проект не буде вмонтований в законодавство України. Якщо ж зробимо з нього національну програму, то вона буде прийматися як закон у Верховній Раді, і потім ніхто в бюджетному процесі не скаже: «Ми не дамо грошей на євроінтеграційні реформи», – сказав Клімкін.

Натомість політолог Марія ВОРОТНЮК має більш скептичне ставлення до можливості швидкого вступу України до ЄС.  У своїй праці «Європейська інтеграція Туреччини і України» експерт стверджує: «Як Туреччина так і Україна за умови вступу до ЄС певним чином поляризують Європу. Кожна потужна країна-член євроспільноти має з цього приводу свої «pro et contra». І з цим важко не погодитись, бо ж, «розширяючись», Європейський союз, у першу чергу переслідує власні інтереси. Якщо ж Україна ці інтереси не задовольнить, існують всі шанси закріпитися «за бортом» європейських стратегічних координат, відтворивши турецький сценарій.

А у виборі партнерів ЄС доволі примхливий, і така обережність не випадкова. Пані Воротнюк вважає, що криза, у якій на сьогодні перебуває Європейський союз, насамперед пов’язана з «труднощами в поєднанні непорушного принципу національного суверенітету з наднаціональним елементом інтеграції». Іншими словами, ЄС перебуває у пошуках власної ідентичності, тож визначення, а радше – тлумачення меж Європи аж ніяк не можна назвати формальним завданням. За умови інтеграції з Туреччиною ЄС уперше за історію існування дає зелене світло на вступ до свого складу країни з мусульманського світу. Прийнявши ж до структури союзу Україну, європейська спільнота критично близько наближається до кордону з Російською Федерацією – свого ідеологічного опонента, який усе частіше у внутрішній та зовнішній політиці керується східною парадигмою. Отже, очевидно, що для ЄС розширення своїх меж аж до Росії, Сирії, Іраку та Ірану – це гра ва-банк, яка поки що виглядає невиправданою, поспішною й небезпечною.

Про те, що з геополітичної точки зору Україна для ЄС не менш складний крок, ніж Туреччина, говорить і урядовий уповноважений з питань європейської інтеграції Валерій П’ЯТНИЦЬКИЙ: «Ми порівняно з Туреччиною на сьогоднішньому етапі маємо набагато менше перспектив, адже підписана угода не містить жодних згадок про надання Україні статусу кандидата до вступу в ЄС. Окрім цього, слід урахувати стратегічні інтереси всіх сторін. ЄС уже поширило свій вплив на Балкани, де безумовно певні позиції до сьогодні займає Росія – там розгорнулося свого роду протистояння. Зараз включати до свого складу Туреччину та Україну – значить гранично збільшити свою неоднорідність, як національну чи ментальну, так і релігійну». Тобто, приймаючи до свого складу Україну або Туреччину, ЄС залишає курс розвитку «вшир», натомість – переходить на вектор «вглиб». І якщо сприймати Україну та Туреччину як рубікон між західною та східною цивілізаціями, то держави слугуватимуть для Брюсселя не лише партнером-посередником у ході політичних і економічних перемовин, але й своєрідним «коридором», через який до ЄС зможе безперешкодно проникати дестабілізуючий елемент.

Схожими в очах ЄС є і транзитні ролі України та Туреччини. Через Україну в Європу прямує основна кількість російською газу, а Туреччина є традиційним вузлом транспортування до ЄС вуглеводів Каспію. Однак, якщо проаналізувати детальніше, Україна і в економічному діалозі з Європейським союзом поки що не встигає за Туреччиною. Наша держава майже не відповідає Копенгагенським економічним критеріям – основному документу, який визначає конкурентоспроможність економіки країни. Україна до сих пір не скасувала для ЄС митні збори, не збільшила до потрібного рівня показники ВВП, не запровадили необхідні реформи, зокрема соціальні та екологічні.

Туреччина ж виконала основну частину економічного блоку Копенгагенських критеріїв. Зокрема, збільшила частку малих фірм у структурі економіки, розбудувала до потрібного рівня міську інфраструктуру, запровадила функціонування дослідницьких центрів при найбільш потужних освітніх закладах. З іншого боку, не можна критикувати позицію ЄС щодо членства Туреччини, адже не виконано політичний блок критеріїв: закріплено в законодавстві, та не втілено в життя принципи плюралізму, свободи слова, незалежних правосуддя та органів конституційної юрисдикції. А якщо говорити про Україну, то навіть базові економічні умови, такі, як лібералізація цін і торгівлі, рівновага між попитом і пропозицією та багато інших, залишаються не виконаними.

Таким чином, стає зрозуміло: за умови відсутності конкретної потужної програми з євроінтеграції в України є всі шанси повторити затяжний турецький досвід вступу до ЄС. Угода про асоціацію в жодному разі не є гарантією або каталізатором інтеграційних процесів – це лише маленький крок на великому шляху. Тому українському урядові слід взятися за конкретні реформи, і лише потім голосно ставити питання про членство.