Суд над Україною, або Надія – є!

Те, що нас просто не допустять до участі в засіданні – був одним з оптимістичних. Проте, осторонь ми також не могли залишатись…

24 липня, 22.45. Гоптівка. Митниця зустріла нас довжелезною чергою з легкових машин. Їдуть біженці із зони АТО. Український пункт пропуску – забарикадований бетонними плитами та мішками з піском. Однак, коли до нас дійшла черга, процедура пропуску пройшла досить швидко.

24 липня, 23.35. Журавльовка. З боку Російської Федерації барикад не було. Нападу з боку України вони не бояться. Проте прикордонники ходять з автоматом на плечі, щоправда – без магазину. Форма їхніх прикордонників схожа на наших ДАІшників та МНСників – синя зі сріблястими люмінесцентними смужками, та яскраво-салатові жилетки. На моє вітання «Добрый вечер» втомлений прикордонник зауважив, що скоро вже й ранок… Довго ж ми тут стояли…

25 липня, 07.15. Вороніж.  Місто давно вже вийшло із «совка», а от «совок» із нього ще не вийшов. На центральній площі «товаріщ Лєнін» вказує шлях у світле майбутнє. Автобуси – іржаві смердючі ПАЗи.

Варто відзначити, що вся Росія посилено рекламує відпочинок у Криму. Реклама – нав’язлива: біл-борди, лайт-бокси, листівки, телебачення… Креативність росіян не припиняє дивувати, адже, окрім прямої реклами, широко застосовується прихована. Так, реклама препарату «Віагра» завершується фразою задоволеної дівчини «…а еще я хочу в Крым…»

25 липня, 10.35. Вороніж. До суду залишається півкварталу. Йдемо вздовж чорної високої залізної огорожі, прикрашеної радянськими зірками, серпами й молотами. За огорожею – православний храм. Церква за огорожею, прикрашеною символікою кривавого безбожного режиму – це символічно…

Перед приміщенням суду вже зібрався натовп журналістів. Вони брали інтерв’ю у «біженців з Донбасу», які спершу покликали озброєних росіян у свій дім, потім, коли їхні гості почали війну, втекли в Росію, однак допомоги вимагали чомусь від України. З цим питанням вони хотіли звернутись до українського консула.

Українську героїчну льотчицю прийшла підтримати звичайна мешканка Вороніжа – Людмила Миколаївна. На грудях – значок з Євромайдану. В очах – щирість, впевненість у власній правоті і бажання донести свою позицію широкому загалу. Однак коментар у неї взяли лише українські журналісти:

– У мене мати росіянка, батько – українець. Я все життя прожила в російському Вороніжі. Я вважала себе росіянкою. Але все життя мені було якось не комфортно. Мене тягнуло до українських пісень, до українських вишиванок, до новин з України… І от на старості років я усвідомила – виявляється, я українка! Я прийшла підтримати Надію Савченко, бо вона Герой, бо вона справжня Українка! Я дуже за вас всіх переживаю, але вірю, що Україна буде великою державою! Слава Україні!

З приміщення суду вийшла співробітниця і пообіцяла всіх пропустити. Ми навіть не очікували такої «щедрості» і відкритості, внутрішньо приготувавшись «прориватись з боєм». Всіх, натомість, пропустили, всім знайшли стільці. Окрім, щоправда, операторів та фотокорів, яких вигнали із зали перед початком засідання.

25 липня, 11.05. Вороніж. Надю Савченко не привезли до зали суду. На засіданні вона була присутньою лише он-лайн, за допомогою скайп-зв’язку. Трималась мужньо та невимушено, з гордо піднятою головою. Говорила українською. Клопотала, щоб її доставили на засідання, проте їй відмовили.

Суддя на початку засідання запитала, чи довіряє полонянка суду, і чи не має вона відводів, на що Надія коротко відповіла: «відводів не маю». Відповідь на перше питання, думаю, зрозуміла.

Щоб російський суд розумів слова Надії, їй забезпечили перекладача. Однак її переклад був більш, ніж дивним. Зокрема, фразу «мене викрали з території України» вона вперто перекладала як «меня поймали на территории Украины». Захист вимагав замінити перекладача, однак суддя таке клопотання не задовольнила.

В момент, коли суддя виходила до нарадчої кімнати, вже згадана Людмила Миколаївна помахала в камеру майданівським значком з українським тризубом. Надія усміхнулась. Журналісти почали надсилати їй «повітряні цілунки». Охорона суду миттєво відреагувала – камеру направили на російський герб, що висів біля стелі…

Із зачитаної прокурором постанови стало зрозуміло, що судять аж ніяк не Надію Савченко. Судять Україну. Росія намагається засудити наше право на державність та самостійність. Фігурантами справи значаться Коломойський, Аваков, «Незаконні збройні формування «Нацгвардія» і «Правий Сектор»… остання назва повторюється у справі неодноразово. У справі фігурують «жителі республік ДНР і ЛНР» одночасно із жителями Луганської області України. І віншує всю цю маячню звинувачення ЗСУ у «незаконних методах ведення війни». Кого з ким? І далі прокурори дають пояснення: «проти інтересів РФ».

Ще раз задаюся питанням – чому нас так просто пустили на засідання? Російський суд став демократичним? З усього видно, що ні. На мою думку, все це судилище – лише постановка чергової картинки для кремлівської пропаганди.

І наостанок. У моєму телефоні є функція двох годинників, де перший автоматично визначає столицю держави, в якій перебуваєш, і її час, а в другому можна самостійно встановити час своєї столиці, щоб орієнтуватись і не забувати. Функція справно працювала, змінюючи столицю одразу після перетину кордону, і в Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в інших країнах…

До чого це я? Та до того, що і у Білгороді, і у Вороніжі мій телефон вперто наполягав на тому, що столиця країни перебування – Київ. Це добрий знак.

Ми переможемо!