«Громадянська активність — найкращі ліки від песимізму»

Сьогодні у відомого українського літературознавця, письменника, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктора філологічних наук, народного депутата України першого скликання і давнього автора «Дня» Володимира ПАНЧЕНКА ювілей. Йому минає 60 років. У полі наукових зацікавлень Володимира Панченка одне з центральних місць посідає історія української літератури. Зокрема, його перу належать праці «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), а також сценарії до документальних фільмів. Одна з останніх книжок письменника «Сонячний годинник» присвячена подорожам Україною. Нещодавно Володимир Панченко передав Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д.І.Чижевського 700 книжок із власної колекції, серед них були і старовинні рідкісні видання. До слова, з Кіровоградом пана Володимира пов’язує тривала робота у КДПУ імені В. Винниченка. «День» скористався нагодою, щоб привітати іменинника, й поцікавився його думкою щодо останніх подій у країні.

— Володимире Євгеновичу, ви народилися й навчалися на Одещині. Коли востаннє там були?

— У своєму рідному селі Демидівка, яке розташоване за 155 км на північ від Одеси, був у жовтні минулого року. Воно, на превеликий жаль, занепадає і вимирає. З Одесою ж, де минуло 14 років мого життя включно зі студентською юністю, «зустрічався» зовсім недавно, 6 серпня. Звісно, вона змінилася, особливо в центрі. Дуже засмутило, що на Дерібасівській уже немає Будинку книги: залишилася тільки одна дуже скромна кімната. А було ж цілих два поверхи! Підходив до Дюка на Приморському бульварі; там молодий екскурсовод (який примудрився похвалитися групі, що він закінчив університет імені Іллі Мечникова) саме розповідав про Рішельє. Із противної викладацької  цікавості я запитав його, хто автор пам’ятника Дюку; він почав напружено згадувати, і охоче погодився, коли почув (від мене ж таки) ім’я Івана Мартоса — українця родом із Ічні. Каже, що забув...

У мене склалося враження, що Одеса напружено шукає прикмет своєї «ідентичності», відтворюючи той міф міста, який сформувався завдяки Бабелю, Утьосову тощо. За часів Ющенка й Гурвіца вона «повернула» на площу біля Приморського бульвару пам’ятник Катерині ІІ, залюбки «вкоротила» свою історію років десь на 400, хоча в усьому світі міста, навпаки, намагаються віддалити час свого заснування в глибину минувшини...

Ходив на Пушкінську до старого будинку, де колись квартирував із дружиною і сином невдовзі після одруження. Був біля університету, біля Художнього музею, біля будинку, в якому 1919 року мешкав автор «Окаянных дней» Іван Бунін, — це поряд із нашим гуртожитком... Мимоволі шукав сліди своєї юності.

А до Будинку профспілок на Куликовому полі, де 2 травня сталася трагедія, не пішов. Я ж завжди знав, що Одеса — толерантне місто. Я й зараз так вважаю і думаю, що всі оті Маркови  й «політичні православні» з «русского мира» — то щось наносне, проплачене, підігнане під імпортну ідеологію... За останні місяці Одеса разом із Миколаєвом і Херсоном довела, що «юг» — це зовсім не те саме, що «восток».

— Упродовж останнього тижня через загострення ситуації на фронті в Україні ширяться панічні й занепадницькі настрої. Нерідко вони зумовлені провокаціями російських спецслужб. Як ви боретеся зі зневірою? Як, на ваш погляд, українці можуть убезпечити себе від інформаційних провокацій ворога?

— Зневіра, загалом, не в моєму характері. Навпаки, я вірю, що Україна переможе, перетриває біду; що ми станемо значно сильнішими, ніж були до 2014 року. Історія свідчить, що всі нації за свою свободу платили високу ціну. Головне, щоб жертви не були марними, щоб пам’ять про пролиту кров героїв перетворювалася на духовну силу — нашу і наших нащадків, щоб ця пам’ять і все пережите консолідували націю. Саме це ми зараз і проходимо.

Як уникати панічних настроїв? Раджу час від часу «відлипати» від телевізора та Інтернету, спілкуватися з друзями й однодумцями, а головне — долучатися до спільної справи, допомагати армії, сприяти реформуванню України. Власна громадянська активність — найкращі ліки від песимізму! Тим паче, що головних небезпек у нас зараз дві: війна, Путін, Росія — з одного боку і нереформована Україна — з іншого. Ми не маємо права «профукати» свій шанс, як це сталося в 2005 — 2010 рр. Потрібно домагатися, щоб вибори до парламенту відбулися не за старим, а за новим законом. Щоб відбулися перевибори до місцевих рад. Щоб сталося реальне кадрове очищення на всіх рівнях влади, де ще повно негідників.

— Вашого сина мобілізували ще у травні. Коли востаннє ви з ним говорили? Як вплинула війна на його особистість? Що б ви порадили батьками, чиї діти опинилися на війні?

— Із сином ми з дружиною бачилися у середині серпня. Протягом п’яти днів. Це була коротка відпустка для солдатів батальйону, де він служить. А розмовляємо часто, щодня. По телефону. Бійці, синові друзі, з якими я також розмовляв тут, у Києві, справили на мене сильне враження. Вони спокійні, впевнені, патріотичні й критичні до багатьох речей, які є в України. Думаю, що вони своє слово ще скажуть не тільки на війні. У них сильне почуття бойового братства, взаємовиручки. Син також внутрішньо змінився за ці місяці. Він тепер воїн, і цим усе сказано. Щось радити батькам інших хлопців не беруся, вони й так усе знають. Хіба що побажаю усім їм віри в нашу правду й великих душевних сил.

— Наскільки адекватно, на ваш погляд, культурна еліта в Україні реагує на війну з Росією?

— Про всіх не скажу, бо все, як завжди, неоднозначно. Хотілося б, щоб усі були такими, як Славко Вакарчук, Руслана, Анастасія Приходько і ще багато-багато гідних людей культури. Прикро, що є й ті, хто їде в Росію знімати штани перед публікою або отримувати призові самовари. Найбільше злить інфантильність деяких наших «зірок», за якою, утім, нерідко визирає банальна меркантильність. Але для того щоб любити гроші більше, ніж Батьківщину, потрібно не мати, даруйте, клепки в голові. І я не хочу думати зараз про них. Зараз важливо зосередитися на головному і бути максимально консолідованими й відповідальними.