Життєлюб і правдолюб

Я люблю її, з болем люблю!...

У пекельну годину напасті

Я хотів би на землю мою -

На обпалену землю мою —

Дощовою краплиною впасти

Павло Ключина

Павло Юхимович Ключина — видатний гуморист, байкар і високоталановитий український лірик. Його ім’я добре знане в Україні і поза нею. П. Ключина — псевдонім байкаря (попередній псевдонім — П. Чарівний), справжнє його прізвище — Павло Юхимович Ключник.

Павло Юхимович народився 8 вересня 1914 року в селі Великий Самбір Конотопського району і був дев’ятою дитиною в сім’ї селянина. Рано залишився без батька. Виростав майбутній поет серед безмежних полів, квітучих садів, зелених луків, зачаровано слухав від односельців героїчні легенди, казки, прислів’я та приказки, мелодійні українські народні пісні. Усе це западало в душу хлопця і згодом вилилося в рядки поезій.

У дев’ять років пішов до школи. Надзвичайно вимогливий до себе, він старанно навчається у школі, з захопленням читає твори О.Пушкіна, Т.Шевченка, І.Крилова, Л.Глібова, твори Б.Антоненко-Давидовича, поезії В.Винниченка. Є.Плужника, П.Тичини, роман П.Куліша «Чорна рада». Під впливом прочитаного пробував  писати  сам.

Після закінчення Великосамбірської семирічки в 1931 році, як здібного учня, П.Ключину направили на короткотермінові педагогічні курси, після закінчення яких він розпочав свій учительський шлях.

На вчительській роботі спробував усього: викладав українську і російську мову й літературу, історію і географію, фізкультуру і військову справу; працював директором, завідував навчальною частиною. За вчительську роботу нагороджений трьома медалями і значком «Відмінник народної освіти». Благородній професії сільського вчителя він віддав 35 років свого життя. Працював у Конотопському районі, найдовше — в с. Карабутове.

Писати П. Ключина розпочав ще до війни. Це були переважно вірші на шкільну тематику, які автор-початківець надсилав до піонерських газет. Однак у серці майбутнього письменника справжню поетичну іскру викресали події Другої світової війни, учасником якої він був.

Початком літературної роботи поет вважає 1944 рік, коли було надруковано перший вірш в Сумській обласній газеті «Більшовицька зброя».

Та по-справжньому проявився талант Павла Юхимовича в гуморі та сатирі — байки, гуморески, сатиричні мініатюри, епітафії, літературні пародії. В 1945 році у журналі «Перець» першою побачила світ його байка «Ведмідь». Відтоді твори поета-байкаря дедалі частіше публікуються в республіканській періодиці.

1955 рік — в «Бібліотечці «Перця» виходить перша його збірка «Байки». Це була зовсім не схожа на академічні видання, малоприваблива зовні книжечка, що містила в собі тридцять байок за жанром. Тут вміщено і сатиричні вірші, віршовані дотепи, мініатюри. Проте, головним були твори, яких так бракувало нашій повоєнній літературі — байки. Коло тем збірки досить різноманітне. «Хрещеним батьком» байкаря був Остап Вишня, який першим помітив самобутній художній талант П.Ключини.

Ключина розповідає свої байки простою, народною мовою. Мова в байках гостра, дотепна, колюча. Така, якою й слід писати байки...

Згодом у різних видавництвах України виходять численні збірки байок П.Ключини. Його твори гострі, злободенні. Вони відзначаються оригінальністю, чіткістю ідейного спрямування. Поет не лише був гідним спадкоємцем традицій Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, а й сказав своє слово у розвитку цього нелегкого жанру в українській літературі. Крім оригінальних творів, П.Ключина випустив книжку поетичних переспівів вірменських байок ХІІ—ХХ стст. «Сила земна» (1971).

У 1965 році П.Ключина переходить на журналістську роботу. Працює власкором обласної газети «Ленінська правда» пише статті, фейлетони, нариси. Багато працював Павло Юхимович над популяризацією поезій інших народів. На особливу увагу заслуговує його книжка поетичних переспівів вірменських письменників, що не перекладає дослівно їхній текст, а поетично показує у доступній для широкого кола українського читача формі. Публікував різноманітні та глибокозмістовні матеріали, у яких щедро проявились його здібності літератора.

Характерною рисою Ключини-журналіста було: перш ніж написати і винести на суд читача ту чи іншу статтю, нарис, чи навіть рядову газетну кореспонденцію, — обов’язково у деталях вивчити матеріал, переконатися в його достатності для розкриття обраної теми і тільки тоді братися за перо, давати простір для творчого натхнення, образності та публіцистичної дотепності.

У зв’язку з цим принагідно згадати і ще одну цікаву працю — нарис «Ромни», написаний Павлом Юхимовичем Ключиною у співавторстві з іншим талановитим журналістом і літератором Юрієм Григоровичем Труфановим. Нарис із чудовими кольоровими фотоілюстраціями побачив світ у 1975 році у видавництві «Прапор». І хоч жанр його був визначений надто скромно — фото-нарис, цей журналістський твір сам по собі  був великою і цікавою на той час працею. Він перегукувався з поетичними творами Павла Ключини, присвяченими рідному краєві. Адже тема Ромен і Роменщини у творчості Павла Юхимовича займала особливе місце.

Маловідома сторінка громадської діяльності Павла Юхимовича Ключини — копітка, тривала виховна робота з місцевими літераторами-початківцями та журналістами. Водночас з Ключиною в Ромнах жили і працювали такі талановиті люди, як артист Степан Шкурат, журналіст і письменник Анатолій Воропай, краєзнавець і поет Данило Кулиняк, у Вощилисі вчителював і творив свої талановиті поезії Йосип Дудка, на сторінках місцевої преси постійно публікувалися твори Григорія Олійника та В’ячеслава Шевченка... Тоді ж став відомий широкому читачеві поет, згодом автор повісті «По стерні босоніж» Олександр Шугай... Всі вони тримали зв’язок  із міськрайонною газетою. Тодішній редактор Анатолій Воропай гуртував навколо часопису творчі сили і не без їх участі газета мала велику популярність, була зразком високої мовної культури. Павло Юхимович Ключина вніс у цю справу неоціненний вклад. Його любили за це журналісти, любили молодші колеги по перу.

З 1969 року Павло Ключина — завідувач літературного відділу Роменського краєзнавчого музею. Попри слабке здоров’я — невтомно працює над байками в прозі, готує до друку книгу лірики. Однак тривала хвороба заважає нормально жити й працювати. Ліричну збірку «Краплини барв земних» було видано лише після його смерті. За спостереженнями В.Мисика, автора передмови до лірики П.Ключини, «серцевина її — в сільських мотивах, у картинах рідної природи, у малюнках народного життя».

Не стало Павла Юхимовича Ключини 2 червня 1972 року. Поховано його в місті Ромнах. Його ім’ям названі вулиці, школи, в Роменському краєзнавчому музеї облаштовано меморіальну кімнату пам’яті славного земляка. Літературна спадщина, залишена ним, багата і значуща. Вона ще чекає своїх дослідників. В українську літературу Павло Ключина увійшов як оригінальний і обдарований письменник. Павло Ключина назавжди запам’ятався землякам і колегам — Життєлюбом і Правдолюбом, поетом і Журналістом, людиною чесною і доброю.  Він у своєму серці, у своєму характері носив ті людські риси, яких так бракує у нашому сьогоднішньому житті, і які він намагався прищепити людям своїми простими і талановитими творами.

До 100-річчя від дня народження П.Ю. Ключини, видатного українського байкаря і талановитого лірика, в Роменській районній бібліотеці відбувся вечір-вшанування «Я хотів би на землю мою — дощовою краплиною впасти».