Iлюзія миру
Або Про небезпеки моральної демобілізації
Провладні ЗМІ активно навіюють думку про те, що війна на південному сході здебільшого закінчилася, можна зробити видих, заспокоїтися й морально демобілізуватися. Цю згубну в нинішніх реальних умовах ідею підтримав і Верховний Головнокомандувач, який заявив на своїй прес-конференції: «Найнебезпечніша частина війни закінчилася...» Є всі підстави вважати, що все йде прямо протилежним чином, що все найнебезпечніше ще попереду. І для розуміння цього аж ніяк не треба бути великим військово-політичним аналітиком, достатньо простого здорового глузду й непричетності до виборчої кампанії. Надто рано влада почала співати пацифістські пісні. Утім, це властивий більшості наших політиків «синдром Центральної Ради»: «ми за мир», «всі люди брати», «обніміться мільйони» тощо. Прекрасні душі у наших лідерів, ось тільки на пана Путіна настільки чудові ідеї не справляють жодного враження. Швидше навпаки, переконують його в тому, що він має справу з продуктами, які треба просто дотиснути, оскільки вони «слабаки», боягузи, завжди внутрішньо готові до капітуляції. Тому їх треба просто дуже налякати, й вони піднімуть руки. Поки що наша верхівка зробила дуже мало, щоб показати Путіну, що він помиляється. На жаль, імпульс з Банкової підхопило багато капітулянтів у нашому суспільстві, які почали активно обробляти українців у дусі горезвісного «не тратьте, куме, сили...». Насправді ми маємо на південному сході уповільнену на даний момент війну, де час від часу спалахує бойове озлоблення.
ЦІНА ОПЛЕСКІВ
Ось про це все й говорили на «Свободі слова» на ICTV у Андрія Куликова. Спочатку розпитували заступника Бориса Ложкіна в АП Валерія Чалого. Зокрема, в Чалого запитали, чому США не надали Україні статус союзника поза НАТО. Чалий відповідав у стилі: «Все хорошо, прекрасная маркиза...» Хоч йшлося про невдачу. Порошенко продемонстрував у США та Канаді, що в Київському інституті міжнародних відносин добре поставлено навчання англійської мови, отримав бурхливі овації, президентові було приємно й нам теж. А що, крім овацій, отримала Україна? Тут згадуються слова Фрідріха Енгельса: «Усі хвалять Клопштока (німецький драматург. — Авт.), але хто його читає? От нехай би й нас із Марксом менше почитали, але більше читали». Нехай би на Заході менше аплодували нашим керівникам, але більше реально допомагали Україні зброєю, грошима, військовими радниками, розвідувальними даними тощо.
Куликов поцікавився, чому раптом РФ дещо зменшила свій військовий запал: «А може Росія захопила Крим і частину Донбасу, й це її влаштувало?» Чалий почав розповідати про гіпотетичні первинні плани Путіна, який хотів захопити пів-України, мовляв, радійте, що обійшлося Кримом і Донбасом. Але радіти не хочеться. Крим злочинно здали, й відповідати за це навіть у нашому безвідповідальному суспільстві ще доведеться. Засновник Національної гвардії України генерал-лейтенант Микола Мельник сказав про це так: «Якщо пригадати історію з Кримом, коли був бездарно «розтриньканий», зданий без жодного опору найбільший в Україні військовий потенціал (літаки, зенітно-ракетні системи, флот), то друга версія (зрада. — Авт.) мені здається достовірнішою. Особливо коли згадую розмову з Ігорем Тенюхом (екс-міністр оборони. — Авт.), який прямо казав, що йому постійно надходив наказ не стріляти». Хто може наказувати міністрові оборони? Президент (або виконувач його обов’язків) і прем’єр-міністр (оскільки шеф військового відомства є членом Кабінету Міністрів).
А ще один екс-міністр оборони генерал-полковник Михайло Коваль заявив: «На мою думку, у нас був шанс військовим чином відстояти Крим. У Керченській протоці затопили б кілька поромів, поставили б «Рапіри» (протитанкові гармати. — Авт.), відкрили б вогонь по вертольотах і літаках. Кілька згоріло б. Решта не вилетіли б. Вважаю, що там було достатньо мужиків, готових виконати нормальний наказ».
«БЕЗ УКРАЇНИ МИР НЕ ПОТРІБЕН»
Про це ж написав і очевидець подій: «Після захвату бригади берегових військ у Перевальному та батальйону морської піхоти у Феодосії частина бійців залишилася служити Росії. Дехто називав їх зрадниками. Які вони насправді «зрадники», писали наші журналисты. Вони впродовж трьох тижнів з бійцями їли з одного казана, спали, як і всі з автоматами. До останнього вони чекали наказу застосувати зброю. Не діждалися. Тому багато військових у Криму відчули себе зрадженими офіційним Києвом. Відомий громадський діяч Сергій Головатий у радіоефірі прямо називає прізвища найвищих керівників, які здали Крим. Не понісши жодної відповідальності за це, вони сьогодні «експериментують» з Донбасом. До речі, про домовленості щодо Донбасу голова обласної адміністрації Донецької області Сергій Тарута висловився так: «люди, які захищали Донбас, відчуваються згвалтованими, а загроза нового вторгнення при цьому нікуди не поділася». А лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош сказав про долю Криму: «Користуючись обставинами, здали Крим, щоб «вирівняти електоральну масу» (чув у АП таку формулу). Пам’ятаю, як спілкувалися з командирами оточених ворогом частин, чув слова: «Нехай командування віддасть наказ про відкриття вогню. Ми прорвемося!» Але ті політичні бариги, яких біс заніс у владні крісла й для яких слово «ЧЕСТЬ» нічого не варте, жодного наказу не віддавали. Боялися розсердити Путіна...» Вони й сьогодні бояться й, щоб не гнівити Володимира Володимировича, здадуть йому ще дуже багато чого. Є дані, що на початку листопада, після так званих виборів до ДНР і ЛНР, Путін визнає «Новоросію» й вимагатиме передачі під її «суверенітет» усієї території Донецької та Луганської областей. До зими російська армія може зайняти всю територію Донбасу, маючи на увазі подальше просування вглиб України. Не виключений ривок росіян до Перекопа.
Якщо у нас капітулянтське керівництво, то про це знаємо не лише ми, а й Путін. Якщо немає бажання стояти на смерть, захищаючи свою країну, то це найприємніша звістка для противника. І хоч би як лізли з шкіри агітатори Банкової, насправді перемир’я немає. Постійно обстрілюється, штурмується російськими силами український гарнізон Донецького аеропорту, йде атака на українські сили в селищі Щастя, атакують Авдіївку. Збройну агресію можна зупинити лише збройним опором, а не папірцями, добрими тільки для сортиру, бо така їхня ціна.
Добру відповідь пацифістам з Банкової дав представник громадської організації «Донбас — це Україна!» Олег Саакян сказавши: «Якщо не буде України, то мені не потрібен мир». Згоден. Навіщо мир, якщо не буде України, нашого світу? Нас підло, в наперстковому стилі обманюють: під виглядом миру нам підсовують капітуляцію й територіальну ампутацію. Куликов провів голосування в студії. Питання формулювалося так: чи зможе Україна миром зупинити війну? 56% відповіли «ні», а 44% — «так». У інтернеті «ні» відповіли 84%.
«ПРИСПЛЯТЬ ЛУКАВІ...»
Канал «1+1» у ТСН у сюжеті «Армія чекає зброю» показав, як влада використовує цей «Брестський мир». На базах, як виявилося, є дуже велика кількість зброї: танки, БТР, гармати, реактивні системи залпового вогню тощо. Але на фронт вона чомусь не потрапляє. Навіть рейки вузькоколійки заіржавіли від тривалого невикористання й заросли травою. Це саботаж чи зрада? Чи й те й те? Чому нинішня влада не здатна (або не хоче) навести лад у цій сфері? Чому зброя не потрапляє до рук тих, хто захищає Україну?
Інші телеканали показували виставку військової техніки, яку виробляють у нашій країні: суперсучасні високоефективні зразки озброєння. Але українські воїни їх не мають. Як сказав один боєць-доброволець на цій виставці: «Якби у нас це було в зоні АТО, то наших хлопців загинуло б на 50-70% менше». Хто відповість за необов’язкові жертви, яких цілком можна було уникнути? Лукаві «миротворці»? Дивлячись на них, згадуєш шевченківські рядки: «Присплять лукаві...» Нині вони нас заколисують солодкими піснями про мир, пробуджуватися після яких доведеться у вогні...
***
Ну й останнє. Нещодавно розмовляв із земляком-севастопольцем. Його знайомий відвідав одне велике місто материкової України, а повернувшись додому, до Севастополя, розповів сусідам, що ціни за Перекопом вигідно відрізняються від кримських. Уранці розповів, а увечері до нього прийшли співробітники ФСБ РФ... Раніше в севастопольських маршрутках жваво обговорювалися події політичного життя України, а тепер городяни в транспорті мовчать і прагнуть не дивитися один на одного. Ось такий «Русский мир»...