«Блеф vs дипломатія»

Переговорам між президентами України та Росії Петром Порошенком і Володимиром Путіним у нормандському форматі в Мілані приділяли стільки уваги, але до останнього моменту не було точно відомо дати і часу цієї зустрічі. І лише 16 жовтня пізно увечері прем’єр-міністр Італії Маріо Рензі повідомив, що вона відбудеться вранці 17 жовтня. Зокрема, як розповів «Дню» італійський журналіст Марко Резідорі, о 10 годині за київським часом в Мілані відбудеться сніданок за участю господаря Рензі, європейських лідерів, Порошенка і Путіна.

Відзначимо, що напередодні цієї зустрічі, на яку покладають великі сподівання в Європі та Україні, зокрема щодо врегулювання ситуації на Донбасі і виконання Росією мінських домовленостей, Путін дав велике інтерв’ю сербському виданню «Політика». У ньому російський лідер застеріг Захід, щоб той не шантажував РФ щодо України. Зокрема, він заявив, що сподівається, що США «згадають, чим загрожує розлад між великими ядерними державами для стратегічної стабільності», і перестануть намагатися «шантажувати Росію». Окрім того, Путін звинуватив Прибалтику і Україну у відкритому прояві нацизму. З інтерв’ю Путіна випливає, що ворожість Вашингтона складається з секторальних санкцій проти Росії, а також того факту, що президент США Барак Обама з трибуни ООН назвав загрозу з боку Росії найнебезпечнішою після лихоманки Ебола.

Говорячи про атмосферу напередодні цієї зустрічі в самій Італії, Резідорі сказав, що в його країні і в Європі складається враження, що мінські домовленості ніяк не можуть бути імплементованими. Підписано угоду про припинення вогню, але за минулий місяць загинуло більше 300 осіб. Італійська публіка зацікавлена в тому, щоб ця угода була втілена в життя на Донбасі.

«З одного боку, — зазначив Резідорі, — Путін заявляє про відведення російських військ від кордону, економічні санкції справді загрожують російській економіці. А тепер ще падають ціни на нафту, і для російської економіки це доволі болісно. На даний момент Європа й Італія підтримують політику санкцій проти Росії, сподіваючись, що введення в дію мінських домовленостей стане реальністю на Донбасі».

Співрозмовник звернув увагу на те, що на Заході, а також в Італії дехто розглядає події в Україні як своєрідну боротьбу між Росією та Заходом за геополітичний баланс, і при цьому не береться до уваги думка українського народу, що заважає робити обґрунтований аналіз ситуації в Україні, у чому справжня причина конфлікту.

«Для мене стало зрозуміло, — зазначив Резідорі, — що у цьому сценарії ЄС не може далі рухатися, щоб протистояти Росії через економічну та енергетичну взаємозалежність. Тут задіяні великі інтереси, і Україна не гравець, а інструмент, завдяки якому можна буде вирішити проблеми Європи, зокрема енергетичну.

Щодо результатів переговорів у Мілані, то на дипломатичному поприщі ця зустріч дасть поживу для публіки, будуть якісь декларації, вербальні резолюції, але я не скажу, що вони будуть запроваджені чи імплементовані конкретно на місці. Хоча зараз, мені здається, Росія не готова рухатися далі, я не кажу, що вона відступить, але принаймні не буде просуватися далі».

«День» звернувся до українського та російського експертів з проханням прокоментувати атмосферу напередодні зустрічі Порошенка і Путіна в Мілані і дати прогноз щодо результатів переговорів.

«ПУТІН НЕОДНОРАЗОВО ДОВІВ, ЩО ВІН Є НАБАГАТО КРАЩИМ МАЙСТРОМ БЛЕФУ, НІЖ ПОРОШЕНКО ЧИ ЄВРОПЕЙСЬКІ ЛІДЕРИ»

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Інституту світової політики, Київ:

— Заяви Путіна — це публічне делегування агресії. Путін в своєму улюбленому стилі намагається довести, що джерело агресії насправді у Києві і походження її теж українське. На жаль, останні події біля Верховної Ради й смітникові суди підіграють Путіну в його спробах перевести стрілки на Україну як генератора агресії.

Щодо заяви міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, який написав у Twitter: «Судячи з усього, в Мілані буде дипломатія як суміш мистецтва рівня да Вінчі і реальної політики рівня міланської династії Сфорца». Думаю, в Мілані буде не торжество дипломатії, а торжество блефу. На жаль, Путін неодноразово довів, що він є набагато кращим майстром блефу, ніж Порошенко чи європейські лідери. Ми знову бачимо, що Путін публічно почувається більш впевнено перед переговорами в Мілані, ніж Порошенко, про що свідчать й останні відверті напади російського президента на Україну. Хоча мало б бути навпаки: для Путіна сама поїздка до Мілана є вже подією, тоді як для Порошенка це просто чергове місце для переговорів. Тим більше, що сьогодні ми набагато краще розуміємо, чого можна чекати Україні від Росії, ніж Росія розуміє, що їй варто чекати внаслідок санкцій через Україну.

Те, наскільки готовий Путін до будь-яких компромісів, найкрасномовніше свідчить відмова Ангели Меркель зустрічатися з російським лідером в рамках форуму "Петербурзький діалог", який відбудеться наприкінці жовтня в Сочі. Навряд чи канцлер Німеччини відмовилась би зустрітися з ним, якби були підстави вважати, що Путін готовий не лише дистанціюватись від «ДНР» та «ЛНР», а й допомогти похоронити ці проекти. А саме — посприяти у питанні контролю над кордоном.

«ПУТІН СПРОБУЄ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ЛЕГІТИМУВАТИ ЗАЙНЯТУ ТЕРИТОРІЮ»

Роман ДОБРОХОТОВ, голова демократичного руху «Мы», Москва:

— Я вважаю, що його політика формується не заявами, а реальними діями. І всі стежать не за тими сигналами, які запускають Путін із Медведєвим, тому що ці сигнали зазвичай помилкові, а за тим, що відбувається з російськими військами, які нібито, як російська преса заявляє, відсунуті від кордону, але щось слідів цього відсування незалежні спостерігачі так і не помітили. Тому зрозуміло, що основне питання цієї зустрічі буде — російська військова присутність у регіоні у безпосередній близькості до нього. І незалежно від того, які б заяви не робилися високопоставленими російськими чиновниками, доки це питання не вирішене, зрозуміло, що про скасування санкцій і якихось кроків назустріч із боку Заходу не йтиметься.

Наскільки Путін готовий жертвувати своєю економікою і, відповідно, своїм населенням заради того, щоб пограти у Придністров’я на території України? Ймовірність того, що він усе-таки на це піде, доволі велика, оскільки поки що рейтинг у нього цілком відповідний авторитарним державам, і росіяни ще не відчули повністю на собі економічного удару санкцій. Отже, можливо, він спробує якимось чином легітимувати зайняту територію, зажадати для неї якогось особливого статусу, особливих виборів, особливих органів управління, щоб не допустити членства України в НАТО. Але зрозуміло, що Україна до цього з політичних міркувань не готова. І тому я не думаю, що тут вдасться добитись якогось прориву. Якщо, звісно, Путін не відступить і не погодиться на повернення захоплених територій до України, але з якимись особливими додатковими автономними правами. Теоретично таке може бути. Тобто Путін заздалегідь ніколи не дає зрозуміти, якими будуть його кроки. Це його спеціальна тактика, він любить несподівані рішення: спочатку заявити одне — наприклад, спочатку пограти м’язами, а потім узяти й оголосити амністію або ще зробити якийсь ліберальний крок або навпаки, спочатку заявити якісь утихомирюючі кроки, а потім узяти і ввести війська. Тобто він любить виявитись таким непередбачуваним, щоб ніхто не прорахував заздалегідь його кроків.

І всі його слова про «ядерний розлад» між Росією і США, а також про розгул нацизму в Прибалтиці й Україні спрямовані на внутрішню аудиторію. Зрозуміло, що Путін усю цю історію сприймає емоційно. Тим паче, що він оточив себе не зовсім адекватними людьми, які дають йому відповідну картинку. Тому мало того, що він намагається переконати свій електорат у тому, що там, бачте, довкола нацисти, що насправді вони загрожують Росії. Але я думаю, він, володіючи такою параноїдальною свідомістю, може частково і сам у це вірити. Однак параноя параноєю, а Путін досі добре знав, які лінії переступати не можна. І він, як і багато хто з божевільних, вельми при цьому такий обачливий і прагматичний, тому я не став би робити висновок, що якщо у нього така шизофренічна картина світу, то він і надалі наполягатиме на силовому вирішенні конфлікту і не виводитиме війська. Цілком можливо, що насправді навпаки: якраз уся ось ця його психіатрична компенсація — це спроба просто емоційно якось виплеснутись у момент, коли насправді він уже прийняв рішення вивести війська. Таке теж цілком може бути. Тому я не став би нічого прогнозувати просто на основі якихось його емоційних слів.

ПРО ЧЕРВОНІ ЛІНІЇ ПУТІНА І ПРОГРАМУ-МАКСИМУМ ДЛЯ МІЛАНА

— І які лінії Путін не наважиться переступити?

— Він розуміє, що неможливо зараз втягнути Росію в повномасштабний воєнний конфлікт із реальною мобілізацією населення. Навіть путінські офіційні опитування показують, що люди не хочуть ніякої відкритої війни, тим більше не хочуть у ній брати участь. А якщо почнеться зіткнення з НАТО, то на нього може чекати доля Каддафі. Тому він лякає Європу, розуміючи, що може більше собі дозволити погроз, ніж європейці. Адже європейці й американці більш цивілізовані, і їм більше втрачати. Їх легко шантажувати. Але навіть у Донецьку і Луганську Путін не використав авіацію й інші озброєння, після яких він розумів, що може бути реальний удар у відповідь з боку НАТО. Я думаю, що далі він ці червоні лінії не переходитиме, просто він іде найпростішим шляхом — це псевдоополченці, за спинами яких ідуть «зелені чоловічки». Тут він може прикриватися, що він ні при чому. Така політика його влаштовує, як ми бачимо, це недостатня підстава, щоб НАТО завдавало основного удару, потрібне щось більше, щоб отримати реальний воєнний удар.

Путін далі не проводитиме територіальної експансії на регіон, оскільки бачить, що ставлення в інших областях переламалися. Спочатку він думав, що вдасться захопити популярність на набагато більших територіях, включаючи Одесу, Маріуполь та інші міста. Але зараз, після того, як відключили російські канали, Путін втратив свою головну зброю, ще потужнішу, ніж ядерна зброя. Зрозуміло, що в цих умовах набрати якихось ополченців або заслужити на лояльність населення нереально. Тому я думаю, що путінський план-максимум — просто відколоти ту територію, яка вже зайнята, і приєднати її, можливо, до Росії або залишити її формально в складі України, але реально незалежною з якимись своїми представниками, щось на кшталт кіпріотського або придністровського варіанту. Інакше кажучи, є певна територія, всі знають, що вона відокремилась, і змирилися з цим, але вона є суб’єктом міжнародного права і де-факто контролюється іншими державами.

Проте можна з упевненістю сказати, що такого за жодних розкладів не буде. Такого не було б навіть тоді, якби ціна на нафту не падала і Росія залишилася, як і раніше, впливовою державою. Але тим більше зараз, коли Росія сама може розвалитися щохвилини, її голос дуже слабкий на зовнішньополітичній арені.