Ще раз про війну

Філософське осмислення польоту міни у вікно мабуть дуже нагальне. Особливо зараз, коли така міна з площини теоретичних конструкцій матеріалізувалась у доволі реальне явище. А в призмі передвиборчих концепцій, враховуючи думку моїх співрозмовників із тих хто балотується по округам, було б непогано розробити теорію єдиного партійного квитка. Я все більше помічаю, як кандидати саме про відсутність такої можливості і шкодують, адже в принципі згодні легко змінити свою політичну орієнтацію в залежності від відповідних прохідних дивідендів. Але то про земне. Філософія ж дозволяє нам відволіктись від приземленого сприйняття дійсності. Наука вимагає глибинного осмислення такого явища як війна. Звичайно, в контексті сучасних умов.

24 жовтня у залі засідань Інституту філософії ім. Г.С.  Сковороди Національної Академії Наук України  відбувся круглий стіл «Війна і суспільство», який очолив директор цього Інституту, академік НАН України Мирослав Попович. Тема для філософів, як для астрономів космос - безмежна. Тут і ґрунт для осмислення природи конфлікту. Тут і Толстовське: «війна є вбивство». Тут і думка Мальтуса про те, що війна – це природнє, хоч і жахливе, явище в суспільстві. Безліч контрапунктів для жвавих і багатослівних дискусій. Тим більше, що ми переживаємо період особливого збудження у сусіда його мілітаристської функції, а отже маємо можливість на власній шкірі відчути гострі кути згаданої тематики.

Війна торкається кожного народу по-своєму. Хтось стверджується завдяки їй, хтось зникає з історичної арени назавжди. Ми маємо бути до неї готові, як до хвороби. Або ми набуваємо імунітет, або загибаємо. Шкода, але іншого не дано. Нажаль ми – українці – дуже розслабились, ми забули, що живемо не на острові в глибинах океанських вод, а на стратегічному шляху і з дуже своєрідним сусідом. Сусідом, який став агресором не вчора. Сусідом, який сотнями років використовував нас, нищив нас, перетворював на власну тінь. І так і не зміг цього зробити остаточно! Чому так? Що допомогло нам зберегти власну ідентичність при неймовірному тиску навіть не з одного боку, бо споконвік ми були загнані в лещата одразу кількох інтервентів? Чи стала Україна від цих агресій слабше? Ми маємо великий досвід руїни, але при цьому ми знаємо, що ми залишаємось слов’янами, українцями. Чи може те ж саме сказати про себе російський інтервент, який замовляє власну історію, вириває сторінки із підручників та стирає з них імена персоналій? Росія має шанс перетворитись на великий, вигаданий міф, який буде триматись виключно на навіюваннях та зброї. Магія плюс ядерне озброєння – суть Росії, за словами одного з доповідачів на круглому столі. І хто перешкодить цій тенденції в самій Росії? "Москва в мистецтві рабства досягла віртуозності", - написав якось Маркс і, звичайно, цю фразу ми не знайдемо у радянських підручниках.

Наївно думати, що у всьому винен Путін. Вирішив старий КДБіст вигадати казку, спонукати до війни з Україною і вся Росія в мить подуріла. Ні, звичайно Росія була до того готова. Прагнення до війни періодично мучить росіян. Але що спонукає їх до цього? В дискусії з літературознавцем Володимиром Климчуком була виказана думка, що базою для агресії є жага до здобичі. Але здобич – це лише одна з умов виживання, окрім якої існує і забезпечення власної безпеки. Далі піраміда розвивається аж до елементарного самоствердження. Отже для війни необхідний певний базовий набір умов – експансія заради здобичі, заради упередження нападу, заради відволікання уваги від внутрішніх проблем, тощо. На Донбасі ми взагалі зіштовхнулись з тим, як були використані найнизеннійші стимули до агресії серед певних слоїв населення по принципу «хто був нічим, той став всім». Але навіщо? І тут виринає дуже важлива деталь. Всі можливі об’єктивні фактори змішуються перед суб’єктивним моментом – світогляд того, хто має наразі домінуючий вплив на ситуацію. Підготовлене середовище знаходить зовнішній поштовх і процес набирає обертів, при чому не завжди у потрібному для його детонатора напрямку.

Наука соціальна відрізняється від природничих наук тим, що має справу з людською рефлексією, яку дослідити вкрай важко. Тут критерії умовні, а отже і висновки частенько розпливчаті. Саме тому ні історія, ні соціологія, ні філософія ніколи не давали відповіді - коли ж почнеться наступна війна і як їй можна запобігти? Дивно, але саме тут відчувається безпомічність людського інтелекту перед масштабом неконтрольованих процесів, які походять від самої ж людини. І жагою до здобичі тут питання не пояснити. Зрештою, невже Росії не вистачає власних ресурсів, що їй конче знадобився Крим із солончаковою землею і дотаційний Донбас з озброєними бандитами?

Двадцяте століття дало нам поживний матеріал прикладів військових конфліктів для осмислення. Перша світова, яка громом розразилась в начебто мирній, прогресивній Європі. Друга світова війна, що грянула на фоні приниженої і відтвореної диктатором Німеччини. Безліч локальних воєн. Чому навчили вони нас? Тому що в 21-ше століття ми увійшли вже не просто в стані відвертої світової війни, а в стані прихованої, завуальованої світової війни одним з основних визначень якої є тероризм. Тобто, виявляється, людство не припиняло воювати. Щоб якось узагальнити нові форми агресії, ми вигадали термін – гібридна війна, який не прописаний в жодній військовій доктрині. Принаймні загалу про це невідомо. Лише уточнюється, що гібридна війна застосовує окрім регулярних військ ще й загони найманців, терористів, тощо. Засобів протидії подібній агресії історія не знає. А отже світ вчиться воювати заново, відповідно ставлячи під сумнів міжнародні домовленості. Формули взаємодії між країнами в стані війни, критерії визначень військових злочинів та ще безліч глобальних питань в такому випадку мають піддаватись докорінному перегляду. І тут філософське осмислення проблеми має підштовхувати не до узагальнень, а навпаки до конкретизації.

Треба відштовхуватись від практичних завдань, наприклад, як довести що країна є учасником війни, в той час, як вона сама не визнає цього і використовує цинічні виверти для перекладення відповідальності? Як обґрунтувати факт геноциду, що повинно мати свої і юридичні, і матеріальні наслідки, вже не кажучи про моральні висновки? Провідний науковий співробітник Інституту філософії НАН України Олег Білий на моє питання про те, чи можна вважати, що зараз відбувається геноцид українського народу, дав ствердну відповідь. Дуже хотілося, що б окрім філософського обґрунтування цього факту, для його доказу долучився весь загал науковців, журналістів і політиків. Бо може так статись, що через 50 років доведеться скликати наукові наради щодо геноциду українців, видавати товстенні книжки та получати чергові наукові звання десь в екзилі.  Бо історія – іронічна наука, яка не тільки навчає, але й нагадує про втрачений час.