«Того дня у повітрі вже відчувалася весна»
Ольга Якимович уперше взяла участь у фотовиставці «Дня». Її робота не залишилась непоміченою
Призи фотовиставки «Дня» поступово наздоганяють своїх власників. Днями забрати свою нагороду до редакція прийшла Ольга Якимович. Її роботу «Майдан. 10 лютого 2014» відзначив Київський університет права НАН України. У своєму доробку Ольга вже має одну персональну фотовиставку. У подарунок від «Дня» призерка також отримала фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка», сертифікат на підписку й останній випуск «Маршруту №1». Скориставшись нагодою, ми запитали у Ольги Якимович, чим запам’ятався їй фоторік, що минає.
— Ольго, ви встигли познайомитись з експозицією нашої фотовиставки?
— На жаль, через напружений робочий графік у мене було небагато часу на ознайомлення, але не прийти я не могла. Дуже рада, що цього року нарешті вдалося й самій взяти участь — чомусь раніше увесь час щось заважало. Виставка вийшла дуже насиченою. В роботах превалювали дві ключові теми, й відповідно фотовиставка вийшла дуже цілісною. Мені здається, останні події змінили кожного з нас. Хтось справді відчув себе більшим патріотом, ніж раніше, а хтось просто намагався наслідувати загальну «моду» — є й такі. Багато хто нарешті з’ясував, на чиєму він боці — на боці України чи Росії. На щастя, перших виявилося значно більше. Крім того, цей рік змусив нас задуматись над такими речами, про які раніше ми часто намагалися навіть не згадувати. Адже багатьох політика взагалі не цікавила — люди просто намагалися жити кожен своїм життям. Майдан все змінив. «Диванна сотня» нарешті перестала роздавати поради й почала виходити на вулицю, брати участь у справі громади. Все це можна було побачити на фотографіях «Дня».
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
— Як з’явилася на світ робота, за яку отримали приз?
— Пам’ятаю, що це був момент під час Майдану, коли здавалось, ніби все трохи затихло. Почали з’являтися різноманітні мистецькі неполітичні акції — музиканти грали на інструментах, художники демонстрували власні роботи. У повітрі вже відчувалася весна. Того дня на Майдані у мене було три чи чотири зйомки. На вулиці Грушевського поряд зі стадіоном «Динамо» відбувався концерт під відкритим небом. Коли він закінчився і всі розійшлися, мою увагу привернула дівчина, яка піднялася на сцену і сіла за інструмент. Вона намагалася згадати, як грала, коли вчилася у музичній школі. Як згодом з’ясувалося, на Майдані вона працювала журналістом-стрімером і навіть була контужена під час однієї з акцій. Тоді саме минув тиждень, як вона повернулась до роботи. Руки від холоду у неї були синіми, але дівчина продовжувала грати. Кадр, який зробила, одразу сподобався — так у мене буває нечасто.
— Жінку-фотографа, принаймні в Україні, доводиться бачити нечасто...
— Дійсно, нас небагато (Сміється.) Але мені здається, що для нашої професії важливіше, яка ти людина, а не жінка ти чи чоловік. Передусім потрібно вміти спілкуватися. Є тут, звичайно, суто об’єктивні труднощі. Важкі сумки, весь день на ногах, сніг, дощ, а ти повинен знімати — не кожен таке витримає. Інколи дівчата спершу думають, що фотографія — це щось таке романтичне, але коли у тебе чоботи у багні по коліна, на вулиці холодно, а ти мусиш попри все зробити якісний репортаж, буває непросто знайти романтику. Але можливо...
