Вимогливість — як стиль життя

Із правнучкою класика української літератури Василя Стефаника — Олесею Стефаник — ми познайомилися на прем’єрному показі документального фільму студії «ВІАТЕЛ» із циклу «Гра долі» — «Дорога. Василь Стефаник». Переглянути стрічку про життя і творчість письменника, політика, громадського діяча, депутата Австрійського парламенту від Галичини прийшло неймовірно багато киян. Синя зала Будинку кіно, де транслювали картину, була заповнена вщент.  Враження від фільму читайте в статті «Живий» Василь Стефаник» («День» №214 від 14 листопада ц.р.). Серед почесних запрошених була й пані Олеся, яка представилася  заступником директора Центрального державного історичного архіву в м. Львів. Напередодні річниці смерті Василя Стефаника (його не стало 7 грудня 1936 року) «День» пропонує читачам інтерв’ю — про актуальність творчості та уроки життя класика.

— Чому фільмів про Василя Стефаника, як, власне, й про інших наших класиків, сьогодні так мало? Творчість і життєвий приклад цих людей наразі дуже актуальні.

— Важко відповісти. Держава традиційно не має грошей. Але ж приватні канали могли з цих постатей зробити унікальні картини. Фільм «Дорога. Василь Стефаник» — актуальний і важливий. Раджу його переглянути. А ще — перечитати Стефаника. Там і проблема еміграції, розграбованих сіл... Але завжди герої мають вибір. І зважуються на нього.

Ще 1999 року Олесь Санін зняв документальний фільм про Стефаника із назвою «Гріх». Санін був учнем Леоніда Осики, який  1968 року зняв геніальну (не побоюсь цього слова) стрічку «Камінний хрест». І... все. А дарма. Такі особистості, як Стефаник, мали б ставати для центральних каналів приводом створити цікаві та успішні картини. Їхні долі — унікальні, їхній талант — безмежний, їхня любов до України і готовність за неї вмирати — безмірні. Чим не герої для художніх стрічок?

Дякую студії «ВІАТЕЛ», що зняли цей фільм і запросили нас на представлення до столиці. Рік тому, влітку, Василь Вітер і Галина Криворчук уперше приїхали до нас на Снятинщину, до села Русів, де народився Василь Стефаник. Познайомилися з нашою родиною, з моєю мамою Мотрею Стефаник, яка є невісткою середнього сина Василя Стефаника — Кирила. Вона наразі патріарх нашої родини. Познайомилися зі мною та моїм старшим братом Василем Стефаником. Крім того, з працівниками музею, з директором Марією Косменко. Я працюю в Центральному державному історичному архіві у Львові. У нас — значна кількість документів, що стосуються творчості Стефаника. Також матеріали зберігаються у фондах  Літературно-меморіального  музею В.Стефаника в Русові та в родинних архівах — листи і фотографії. Тому залюбки чим могла, тим і допомагала пані Галина Криворчук у зйомці фільму — виявляла, давала анотації листів Стефаника. І ці архівні документи були використані у фільмі.

— Розкажіть нам про того Василя Стефаника, спогади про якого передаються у вашій родині, але ми цього ніколи не прочитаємо в підручниках з літератури та критичних працях.

— Він був дуже вимогливою (передусім до себе) людиною. А ще — дуже любив порядок. У всьому. Я ще була дівчинкою, коли помер мій дідусь Кирило (мала 15 років), але пам’ятаю, що дід багато розповідав про Василя Стефаника. Із його слів, класик літератури по своїй натурі був дуже творчий. Відразу, ще з дитинства, випадав із когорти сільських людей, хоча не ставив себе вище когось. Але, що цікаво, мав дуже вразливу душу. Він навчався у Кракові, в Ягеллонському університеті, адже хотів здобути сучасну європейську освіту. Але так університет й не закінчив. Батько дуже хотів, щоб Василь був лікарем, тому певною вірою навчанням виконував волю батька. Проживання в  Кракові наблизило його до еліти сучасної європейської думки. Він дружив із Софією Окуневською (перша жінка-лікар в Австро-Угорщині, українська громадська діячка) та  непересічною особистістю, вченим, доктором медичних, філософських та хімічних наук Вацлавом  Морачевським. Вони ж і спонукали його взятися за перо.  Словом, він був вимогливий, суворий, але справедливий. І мав м’яку душу.

Коли був депутатом Австрійського парламенту, а це десять років, то за цей час майже ні слова не написав. Виступив тільки один раз. Це парадоксально. Письменник, поклик якого багато і гарно говорити, виступив лише раз. Чому? Він не любив порожніх слів, демагогії, був людиною діла. Бачив проблему — намагався її вирішити. До речі, багатьом селянам свого повіту допоміг.

— Знаю, що ваша родина віддавна веде свій родовід...

— Так. Ми знаємо свій родовід починаючи з 1790 року. Хто був нашим пра-пра-пра-предком. Найпершим, про нього маємо свідчення, був Теодор Стефаник. Це був козак Запорозької Січі. Коли Катерина II розігнала Січ, три козаки — Стефаник, Кузьменко (у Русові потім асимілювалося прізвище Косменко) та Лазаренко — через Бессарабію зайшли на Покуття в це село Русів. Більшість прізвищ у селі й сьогодні характерні. Знати свій родовід — дуже важливо. Можна сказати, що так простежується становлення гена національності.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
 

Переконана, що сьогодні дуже важливо кожному з нас пам’ятати свій родовід. Очевидно, мало хто знає, що в давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід до сьомого коліна. Пам’ять про своїх пращурів є природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, є обов’язком.

Ми живемо в скрутні часи. Зараз у душах багатьох людей хаос. Знецінюються моральні та естетичні цінності. Зневажаючи рідне й знайоме, люди зрікаються віри й добра. Забуваючи власні корені, люди, мов сліпці, заганяють себе в глухий кут самознищення.

Людина, яка забула свою історію, змушена її повторювати. А історія, як відомо, повторюється двічі: але якщо перший раз у вигляді трагедії, то другий — у вигляді фарсу.

Коли людина знає, ким були її предки, цінує їх, вона елементарно знаходить основу, інстинктивно намагається стати кращою, а це й є природний розвиток. Зростання сумління, інтелекту, досвіду особистостей приводить до зростання нації.

Сьогодні в Україні з нащадків Василя Стефаника проживаємо я та мій старший брат  Василь із родинами. У Василя два сини — Андрій і Остап, у мене син  Дарій. Слід сказати, що сам письменник, Василь Стефаник, мав трьох синів: найстарший — Семен (високого рангу урядовець із унікальною життєвою історією, яка потребує окремого дослідження); Кирило — мій дід — незмінний директор Літературно-меморіального музею В.Стефаника в с. Русові й наймолодший — Юрій. Життя  Юрія Стефаника було наповнене різними життєвими колізіями. Він повторив долю  героя «Камінного хреста» Івана Дідуха. У 40-х роках XX ст. через різні обставини емігрував до Канади, проживав постійно в  Едмонтоні. На жаль, більше ніколи не бачив рідної землі.  Юрій Стефаник — один із перших літературознавців, який досліджував, упорядковував  творчий доробок батька. Автор видань  «Моїм синам, моїм приятелям», «Трагедія і тріумф роду Стефаників», есе «Юрій Морачевський, його батьки, його приятель», статті й розвідки про В. Стефаника, Т. Шевченка, Л. Мартовича, літературно-критичні статті про Т. Осьмачку, Г. Косинку,Олену Телігу,  А. Любченка та ін. Писав під псевдонімами Юрій Клиновий,  Юрій Гаморак. Юрій Стефаник очолював канадське об’єднання українських письменників «Слово» і був співредактором літературної збірки «Слово». Помер 1985 року, заповівши поховати себе в Русові біля батька, його волю було  виконано. У Юрія залишився син Василь, який проживає в Канаді. Його син Данило загинув у автомобільній катастрофі в 11-річному віці. Данилко був талановитою дитиною, писав вірші, й свідченням цього є те, що англомовні  діти з його школи в пам’ять про нього посадили на подвір’ї школи сріблясту ялинку і виклали велику металеву зірку з його ім’ям.

— Чи сповідуєте ви в родині сімейні традиції Василя Стефаника?

— Найкращі мої спогади — це спогади мого дитинства, коли я проводила літо в Русові, де жив мій дід — Кирило Васильович Стефаник.

Село Русів — це перлина Покуття з надзвичайно гарною природою, цікавими людьми. Село розташовано на куті трьох областей — Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької. Садиба Василя Стефаника стоїть на краю села. Зі старовинної веранди відкривається безмежна горбиста місцевість.

Дід Кирило був надзвичайно цікавою й розумною людиною, людиною старої генерації. До Русова, до музею, постійно приїжджали  різні відомі люди, які хотіли побачити музей і передусім поспілкуватися з Кирилом  Васильовичем . Я не уявляю свого життя без Русова.  Місце, де жив і писав письменник Василь Стефаник, є магнетичним. Свої перші кроки я зробила по зеленому килимі  русівського подвір’я. Я набираюся сил із землі, місця, де народилися   мій прадід, дід і батько.  Цій любові до землі предків ми з братом навчаємо своїх синів.

Прізвище відомої людини — це є велике випробування. Нащадки, які мають прізвища відомих предків,  із самого дитинства несуть певний тягар відповідальності за рід.  Певною мірою ми відчували якусь тяглість відповідальності за геній свого прадіда, за свій рід, який для багатьох був прикладом. Як це виявлялося на нас, дітях? Ти повинен добре вчитися, робити правильні вчинки, бути чемним, вихованим, культурним. Це ж відчуття намагаємося передати своїм дітям. В основі — українські традиції (і поведінка за словом, і манера спілкування), обов’язкове знання своєї історії, любов до Батьківщини.

— Який ваш улюблений твір Василя Стефаника й чому?

— Я вперше прочитала в підлітковому віці новели Василя Стефаника — видання творів, яке вийшло друком  1948 року в Регенсбурзі. Три новели: «Виводили з села», «Стратився» та «Мамин синок» найбільше вразили мене. Хоча новели  різні за тематикою, але мають глибокий психологічний зміст, здатні зачепити найтонші струни людської душі.

— Олесю Юріївно, а що б ви порадили українцям прочитати сьогодні із творчості свого прадіда?

— Я б передусім порадила прочитати новелу «Камінний хрест». Камінний хрест Івана Дідуха  є символом утраченої долі на чужій землі.  Василь Стефаник зміг влучно передати страшні страждання українських селян, змушених залишати рідну землю. Новела  закликає до роздумів і дуже актуальна в нашому сьогоденні. Багато українців  тепер теж покидають рідну землю, тікаючи від безробіття, малозабезпеченості. Знову — людські трагедії, розлуки, зневіра. Василь Стефаник разом з Іваном Дідухом змушує нас  усвідомити: чужа земля — «далека могила». Треба, долаючи  труднощі, творити свою долю на  прабатьківській землі.

...На превеликий жаль, Україна поки що залишається законсервованою в її духовному стані. Потрібна особлива воля, щоб виробити нову гуманітарну політику в країні. Поки що відродження, якого ми чекали в царині культури, фактично є криком народу і тихим-тихим шепотом влади, навіть якщо багато відомих діячів нагадають, що війна — війною, а в гуманітарній політиці теж необхідно проводити реформи. Наші політики лише розпочинають дискусію про те, якою саме має бути мовна та гуманітарна політики. Дуже шкода, що ми ще не усвідомлюємо, що цінності та ідеї відіграють надзвичайно важливу роль,  і вони є більш значимими, аніж решта складових у боротьбі за незалежність, єдність і соборність.