Про роль «слабкої статі», самопожертву та виховання гідного покоління

Село Млиниська, що неподалік Жидачева у Львівській області, ніколи не було осторонь національно-визвольної боротьби. Як під час воєн минулого століття  допомагали та йшли в Січові стрільці, УПА, так і тепер  люди жертвують гроші, їжу та одяг для українських бійців у зоні АТО, деякі уродженці села йдуть на фронт добровільно. Саме тут народилася Катерина Аполінарівна Білик — 68-річна жінка, фото з автоматом якої облетіли соцмережі та викликали бурхливу позитивну реакцію українців. «Хто дає гарантію, що окупанти й сюди не доберуться? — запитує пані Катерина. — Не дай Бог, мого сина чи онука поранено, і автомат лежить біля нього. Тепер для мене це не купа металу: дивлюсь у магазин — повний, раз — і ворога немає. Уже ця гадина не пройде».

Катерина Білик — не просто «бабця» з автоматом, як часто пишуть у соцмережах, а сильна духом українська жінка, яка в усіх ситуаціях зберігає гідність, має міцний характер та національні принципи. Разом із тим, вона чарівна, ніжна та турботлива господиня, яка смачно готує, доглядає господарство й виховує сотні дітей. Справжня леді.

УЧИТИСЬ  І ПРАЦЮВАТИ

Пані Катерина народилась у бідній сім’ї колгоспників, яка рахувала кожну копійку. Батько помер, коли вона закінчувала одинадцятий клас місцевої школи. «Я завжди хотіла бути вчителькою, але хвора матір відмовляла мене вступати до інституту, — пригадує жінка. — Ми не мали грошей навіть на дорогу, не мріючи вже про щось більше. Оскільки матір не годна була працювати, норму за маму виконувала я». Тоді 11-класниця сказала: «Мамо, не плачте, я буду вчитись і працювати». Так і було: до полудня дівчина була в школі — працювала розумово, і близько четвертої йшла сапати буряки — працювати фізично.

«Де ти будеш вступати, хто на тебе буде робити? Я не йду зичити, бо хто віддасть ті гроші?» — говорила мені мати», — розповідає про важкі часи Катерина Аполінарівна. Однак ніщо не могло тоді ще дівчинці стати перешкодою на шляху до мети — навіть гроші. Вона пішла до сусідки й позичила п’ять рублів, адже більше не могла, і поїхала здавати вступні екзамени в Дрогобицький педагогічний інститут імені І. Франка. Результат наполегливості — відмінні екзамени та вступ на фізико-математичний факультет.

«Я в житті дуже жалкую про одну ситуацію: не подякувала людині, яка допомогла мені з поселенням у гуртожиток на час екзаменів (десять днів), — засмучено дивиться у вікно пані Катерина. — Я стояла під гуртожитком цілий день, вечором до мене підійшла дівчинка й сказала: «Ну что торчишь тут уже целый день? Пошли со мной». Вона мене поселила до себе в кімнату, де їх жило четверо. Спали «валетом», а коли заходив комендант, я мала ховатися під ковдру. Вибору не було — я хотіла вчитись».

Оскільки хворій матері потрібен догляд, студентка перевелась на заочну форму та пішла працювати в школу — «фундаментувати» нове покоління, чим займається вже майже півстоліття, здійснивши таким чином свою мрію.

«МОЖУ ПОСТОЯТИ  ЗА ПОБРАТИМА»

Катерина Аполінарівна зауважила певну негативну тенденцію часів Незалежності, яку власноруч завдяки школі намагається виправляти. «Змалку ми повинні дитину привчати любові до Бога, рідної землі, мови, нашої пісні, — говорить вона. — Мені прикро те, що ми знаємо всіх радянських героїв-комсомольців, льотчиків, генералів, полковників, але не знаємо рідних українців, які віддали життя за нас».

Особливо багато українських героїв поклали життя в часи Другої світової війни. Саме тоді, за словами пані Катерини, було знищено цвіт нації, з якого залишилося лише коріння. «Сьогодні бачимо, що з цього коріння проросли чудові паростки — гнучкі, сміливі, які тягнулися до світла та знань. Вони не змогли змиритися з тою системою, тому вийшли на Майдан, — вийшов цвіт нації, який знову вирішили нищити», — говорить жінка.

Найважче сьогодні перенести Катерині Білик — це картину, як дідусь зустрічає мертве тіло онука та має його хоронити. В наших умовах, на її думку, жодна людина не має морального права бути байдужою. Тому військовий вишкіл у Жидачеві, звідки й розлетілося Інтернетом її фото, вона сприймала, як справжню війну. Адже навіть не відчувала, що в чоботах повно води, а куртка вся брудна. «Невже, якби до мене тепер зайшов якийсь диверсант, я б з ним собі ради не дала? Та не могла б руками, то зубами», — жестикулює жінка.

ЦЕ ФОТО ЗРОБИЛО КАТЕРИНУ БІЛИК ЗНАМЕНИТОЮ / ФОТО ТАРАСА ПЕНЯКА

Перше, що відчула Катерина Аполінарівна, взявши до рук зброю, — полегшення. «Я давно чекала й хотіла, щоб мене навчили цим користуватися. Розуміла: тепер, як ви, гади, прийдете на мою територію, дам відсіч. Я відчула, що можу гідно постояти за садочок, школу, які ми відбудували після війни, за свою землю. А найбільше — постояти за свого побратима», — говорить жінка.

Вона намагалася виконувати все на відмінно, щоб не підвести команду та заробити найбільше балів. У команді були одні чоловіки. Був і доволі кумедний момент. «Коли ви не «працюєте»,  зброя має бути направлена догори, а я тримала донизу, — з усмішкою пригадує тренування жінка. — Побачивши це, до мене хлопці кажуть: «Бабусю, а чого не догори?» А я кажу: «Там же Небесна Сотня є, по-перше, далі там мій чоловік дивиться, а ще ж Божі пташки літають. Ви хочете, щоб я туди ненароком вцілила?» Ці слова неабияк підняли настрій бійцям.

На думку вчительки, важливо, щоб держава була зацікавлена навчити своїх громадян військової дисципліни, а не чекала, щоб на нас зненацька нападали. «Тому такі великі втрати. Так ми будемо мати гідне покоління, що здатне захистити Україну. Вони не просто вчитимуться володіти зброєю, а, як мій онук — ще й вивчатимуть історію та наших героїв. Треба повернутися обличчям до будь-якої освіти», — говорить про прикру ситуацію пані Катерина.

НІКОЛИ НЕ ЗМУСЯТЬ  ВПАСТИ НА КОЛІНА

Катерина Аполінарівна вважає, що треба порушити питання щодо призову жінок на захист Батьківщини. «Жінки — багатогранні: вони і матері, й господині, й робітниці. Погляньте на Майдан, тоді жінки виконували все те, що й чоловіки, а часом навіть краще». Пані Катерина вважає, що жінка має роль захисниці: «Навіть материнський інстинкт тебе змушує стати в той ряд, де стоїть твоя дитина. А чи вона зі сходу, центру чи заходу, то немає значення — це все наші діти». За її словами, ідеальна жінка — це та, яка готує їсти, доглядає за собою та господарством, вчить дітей, але в той же час за потреби бере в руки зброю й стає на захист Батьківщини. «Окупант прийде, вб’є ваших рідних і побратимів, знищить все, і невже ти працюватимеш на того ворога? — розводить руками Катерина Білик. — Та ніколи такого не буде. Навіть якщо я буду мати сокиру чи вили, а він автомат, то я все рівно його знищу... хоча б замахнуся. Ніколи вони мене не змусять впасти на коліна. Як мені може бути миле життя, коли країна знищена, а рідні вбиті? Може, комусь це підходить, але не нашій нації».

«Наша проблема в тому, що маємо дуже багато байдужих людей. Подивіться на Францію — терористи вбили дванадцять людей, і всі вийшли на мітинг. А в нас терористи вбивають і вбивають українців, а ми? «Мені тепленько, дивлюся телевізор, лягла на диван — райське життя», — думають. Тоді терорист міркує: всі сидять по норах, значить, мене бояться, і я можу йти вперед», — каже пані Катерина.

Байдужість прослідковується й у нинішній владі, яка, не знаю, чи зробила висновки. Як каже Катерина Аполінарівна, ми сьогодні бачимо одні й ті ж обличчя: в міліції,  суді, в освіті ті ж сумнівні керівники закладів залишились. «Хіба влада не бачить, кого виховали на сході й чому? — риторично запитує пані Катерина. — Якби вчителі гідно виконували свою роль 23 роки, то хтось би вже не йшов стріляти в брата й не просив у Путіна зброї. Ми б виховали патріотів України».

За таку життєву позицію та рішучість «День», як і обіцяв, подарував Катерині Аполінарівні свою книжку — фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка» з особистим підписом та подякою від головного редактора. «Без минулого ми не матимемо майбутнього. Цією книгою вчитиму своїх дітей у школі, щоб знали!» — відреагувала на це Катерина Білик.

Р.S. Розмова тривала майже п’ять годин. За цей час пані Катерина та її донька нагодували автора та фотокореспондента смачними стравами, зокрема бульйоном, голубцями, холодцем, пампухами, солодким та іншим. Вельми дякуємо та многая літа!