Остання з когорти «бойчукістів»

«Промовте — життя моє — і стримайте сльози...» — такими словами розпочинаються спогади останньої з «уцілілих» художників-бойчукістів —  Оксани Павленко, опубліковані в щорічнику «Наука і культура» 1987 року.

Народилася майбутня мисткиня 12 лютого 1895 року у селі Валява на Черкащині у селянській родині Трохима Павленка, що працював «счетчиком» при панській економії у селі Свинарка. І міг собі дозволити дати дітям хоч якусь освіту. І повезли одинадцятилітню Оксану до щойно створеної гімназії для дівчат у Черкасах.

Після закінчення гімназії молода провінціалка 1914 року вступає до Київського художнього училища, де одразу ж вона заприятелювала з А.Петрицьким, К.Єлевою та І.Падалкою. У грудні 1917 року О.Павленко зараховують у новостворену Академію Мистецтва. Тут, за рекомендацією Т.Бойчука та І.Падалки, її було зараховано до класу професора М.Бойчука. Ось як згадує про це сама художниця: «Зустрічає мене Іван Падалка та й каже: «Чого ти в того Кричевського сидиш, якого немає? Ти йди он до Бойчука!..» — Прийшла я до Бойчука, а він мене брати не хоче: «Не буду я вчити дівчат! Вони повиходять заміж, ото й усе їхнє навчання...» — Але взяв-таки».

«ЖІНКА ТІПАЄ КОНОПЛІ». 1920 р.

Природні здібності та набуті в училищі навички обумовили те, що вже на першому році навчання студентку Павленко, разом із І.Падалкою та В.Седлярем, було запрошено М.Бойчуком до участі в розписах Луцьких казарм у Києві (1919), вона брала участь в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв (які по-варварському знищено 1934 року після реорганізації інституту).

 Після завершення навчання, упродовж 1922—1927 рр. О.Павленко викладала в Межигірському керамічному технікумі, директором якого був В.Седляр. У станкових темперних роботах тих років — «Ліплять пиріжки» (1918), «Дівчина з Деренківців» (1920), «Петрівчанська мадонна» (1922), «Дівчина з відром» (1923), «Автопортрет» (1925), «Марійка» (1928) — О.Павленко дотримується принципів і настанов українського монументалізму. У центрі уваги художниці — сільська жінка, сповнена щирості й тепла.

«ПЕТРІВЧАНСЬКА МАДОННА». 1922 р.

У лютому 1929 року О.Павленко отримала офіційне запрошення на викладацьку роботу у ВХУТЕМАС: «Їхала на рік, а виявилось — назавжди». Потім вона викладала в Поліграфічному інституті, Інституті силікатів, Строганівському училищі.

У Москві, на виставці «Десять років радянської влади», художниця знайомиться з угорським художником Белою Уїтцем. Вони разом виїжджають у Фрунзе, де займаються розписами урядових будівель, а О.Павленко розробила ескізи і стала «автором проекту герба Киргизької РСР».

У 1933—1935 роках художниця наїздами перебуває в Україні, взявши участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові, де створила тричастинну композицію «Фізкультура і спорт».  «Я заготовила ескізи... — і поступово, їздячи з Москви, восени 1934 року закінчила свою фреску,  — згадувала О.Павленко, —  А будинок був ще не готовий, вікна не вставлені.., було дуже холодно і вогко, протяги дикі.., а ще й темно. Лампочка на тисячу ват, — от я очі свої там і лишила...»

Коли в Україні розпочалися репресії 1936-1937 років: «...в Москві навколо мене утворилась порожнеча. Роботу давали, цінували, але дивилися скоса... адже «бойчукістка». Щоб не утнула чого, бува». Але саме це врятувало художницю від фізичного знищення.

Вона ж упродовж років керувала майстернею фрески при будівництві Палацу Рад, створила низку фресок в Урядовому палаці у Фрунзе (1936—1938), на Всесоюзних сільськогосподарських виставках у Москві. 

Хоча в пам’яті залишалося інше: «...І ніколи я не забуду цієї підлоти: як мою фреску знищили! 1944 року заявився до мене один товариш... Рязанов.., це він будував Червонозаводський палац!.. І починає розповідати, як йому подобалась моя фреска в Червонозаводському палаці. І що він дістав наказ її знищити. Спочатку він хотів заштукатурити її, але йому наказали — ні, фреску треба ліквідувати остаточно. Повністю. І тоді він запропонував зчистити її карборундом. Що й було зроблено. І коли він мені це сказав, я відчула, що мені немов засадили ніж у серце...» 

У повоєнні роки роботи О.Павленко стають більш камерними:  в невеликих станкових творах та рисунках, мальованих «для  себе» — «Ляся. Портрет художниці» (1943), «Автопортрет» (1968), серія побутових замальовок — вчувається велика сила й любов до «образної методи» свого Вчителя, «пошану і подяку» якому Оксана Павленко, попри життєві негаразди та мистецькі поступки,  пронесла крізь своє життя. 

Художниця часто спілкується зі співученицею по майстерні Бойчука, прикутою до ліжка Антоніною Івановою; красунею-полтавчанкою, давньою приятелькою В.Татліна, Анною Бегічевою; листується із сестрою дружини Бойчука — Ганною Налепінською-Печарковською з Варшави, друзями-бойчукістами Сергієм Колосом  та Григорієм Довженком з Києва, Ярославою Музикою та Охрімом Кравченком зі Львова. «Так хотілось би хоч одним оком глянути на Україну! Тільки хоч би на небо — воно ж зовсім другого кольору!..» — писала вона в останньому листі у травні 1978 року.

...А перша персональна виставка творів Оксани Павленко в Україні відбулася в Києві та Львові у 1991—1992 роках, вже після смерті художниці (21 квітня 1991 року) — останньої з когорти бойчукістів.

Фоторепродукції картин надано автором