Справедливі й нездійсненні

У п’ятницю в Києві відбувся не дуже великий, але, схоже, антиурядовий мітинг. Цікаво, що майже всі, хто про нього писав, не стали розповідати про його гасла й цілі, а зосередилися виключно на засудженні його нібито проплачених учасників і організаторів, які платили. Мітинг назвали фейковим, на доказ чого наводилися фотографії людей, безумовно, далеких від найменшого лиску й прийнятного для критиків дрес-коду. Один антимітингувальник затесався в натовп і  стверджував, що зумів отримати «30 срібників», які навіть сфотографував.

Народний депутат України («Народний фронт»), радник глави МВС Антон Геращенко на антиурядовий мітинг, звісно, не пішов. Хоча заздалегідь знав і навіть повідомив про нього в медіа. Одночасно він поінформував про поданий їм законопроект, що передбачає кримінальну відповідальність за підкуп учасників масових заходів громадсько-політичного характеру. «Я ініціював, а мої помічники розробили проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу про визнання факту організації проплачених масових акцій злочином, за яким має слідувати невідворотне покарання!» — написав він у Фейсбуці в п’ятницю й виклав у соцмережі проект свого закону.

Відповідно до нього за підкуп учасника масового заходу світитиме штраф до 500 неоподатковуваних мінімумів, арешт до 6 місяців або обмеження свободи до 3 років. За повторний такий злочин — штраф від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів, арешт до 6 місяців або обмеження свободи до 5 років. Якщо ж мітинг, хода й так далі призвели до порушення або зупинки роботи органів держвлади та місцевого самоврядування або здійснені організованою групою, тоді слід готуватися до позбавлення волі від 2    до 5 років.

Лідер фракції «Блоку Петра Порошенка» Юрій Луценко, як відомо, також свого часу не просто служив, а навіть очолював МВС. Проте, він не став чимось погрожувати мітингувальникам, а спробував пояснити, чим викликані дії влади, що обурили їх, зокрема у пенсійній сфері. «Як і будь-який кредитор, МВФ хоче повернути свої кредити. Цьому заважають дві чорні діри українського бюджету — 20 мільярдів дефіцит Пенсійного фонду й 110 мільярдів «Нафтогазу», — розповів він «Українській правді». — Тому ми були змушені розпочати хоча б мінімальне скорочення витрат на працюючих пенсіонерів і перейти від субсидування нафтогазових ділків на користь адресних субсидій найбіднішим верствам населення». «...Якщо за це не проголосувати — наступного тижня долар коштуватиме 150 гривень, і це — фінансовий колапс, що веде до неминучої економічної та воєнної поразки», — пояснює народний депутат мотиви голосування своєї фракції за закони з так званого пакету МВФ. І дійсно, якби український фінансовий ринок зізнався, що Україна не отримає кредиту від МВФ, то зупинити падіння курсу гривні було б неможливо.

«Якщо говорити про законодавчі зміни, то вони торкнуться не більш як 700 тисяч осіб, при тому, що у нас сьогодні в цілому майже 12,5 мільйонів пенсіонерів», — дуже цікаво заспокоював потерпілих у результаті такої пенсійної «реформи» голова правління Пенсійного фонду Олексій Зарудний. За його словами, зміни в пенсійному законодавстві дозволять заощадити 1,5 мільярда гривень за рік. З дзвіниці чиновника економія — це важливо, а 700 тисяч осіб — суща дрібниця. Проте, влада, схоже, не на жарт злякалася навіть  невеликого мітингу. А якби під Кабмін прийшов хоча б кожний другий з ображених пенсіонерів?

Перший президент України Леонід Кравчук підкреслює, що влада дуже болісно сприймає будь-яку критику. «Вони навіть вигадали філософію, що критика — це якийсь бунт проти влади. Який бунт? — запитує він і радить: — Але зупиняти критику не можна, а вона вже йде. Критика була, є і буде». Більше того, перший президент вказує, що владу необхідно «поставити на місце», вимагати від неї дій, а не слів, бути рішучими й послідовними. У цьому контексті дуже добре прозвучала б також фраза про те, що реформи повинні робитися для людей, а не проти них.

На жаль, такої можливості не бачить сьогодні президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер. Зазначаючи, що мітингувальники вимагали від уряду миру, він говорить про його умови й запитує: «Мир якою ціною? Найпростіше було б здатися противникові, який втричі сильніший за нас і диктує умови війни. Тоді російські війська увійдуть до Києва й встановлять тут «чудовий» режим, до якого вони звикли».

Що ж до пенсій, то відповідну систему, впевнений Пасхавер, уже давно треба було реформувати. Солідарну систему слід було доповнити накопичувальною. «Цього не робилося з тієї причини, що всі наші власті, чесно кажучи, не лише корупційні, а й боязкі», — зазначає економіст. Після реформ 1994—1999 років жодна влада не робила рішучих кроків у цьому напрямку. Сьогодні у світі вже майже не знайдеться країн, де б збереглася така пенсійна система, як у нас.

«Якщо вона десь і є ще, то лише як захист від бідності, — говорить Пасхавер і додає: — Накопичувальна система вимагає певної якості державного управління. Якщо його немає, то люди не вірять владі й не хочуть вкладати гроші в таку систему. Адже на пенсію треба працювати 40 років, віддаючи гроші державі». «Але якщо держава, навіть така, як наша, хоче, то, я вас запевняю, вона може знайти способи, щоб люди їй довіряли, хоча б такою мірою, як банкам, — продовжує вчений. — Для цього треба було показати, що держава турбується про збереження цих грошей. Але про це ніхто навіть не думав. І тому у нас немає накопичувальної системи, а солідарна — система банкрутства. Вона зараз у принципі не може існувати».

Хоч би скільки ходили люди зі своїми вимогами, щоб держава не зменшувала пенсії, говорить Пасхавер, частка пенсій у ВВП з кожним роком зростає. «Зараз вона вже, я думаю, досягла приблизно 20%. Це вдвічі більше, ніж в інших країнах. І хоч би скільки люди добивалися, у них нічого не вийде. Доти, доки уряд не проведе реформу, не забезпечить довіри людей до цього типу пенсійного забезпечення, — наполягає президент Центру економічного розвитку й констатує: — Я згоден, що вимоги населення з цього питання абсолютно справедливі, але абсолютно нездійснимі».