Про книжку, не рівну самій собі

Вихід у світ книжки про українське мистецтво — завжди подія. Адже, на жаль, його історію вивчено, та й  просто описано далеко недостатньо, а багато публікацій радянського (і пострадянського) часу так чи інакше зберігають стійкі ідеологічні кліше минулої доби. А тому підготована молодими мистецтвознавцями О. Балашовою та Л. Герман збірка «Искусство украинских шестидесятников» (видавництво «Основи», 2015) очікувалася з великим інтересом, широко була розрекламована  «Книжковим Арсеналом», де відбулася її презентація. Потрібно віддати належне — видання вийшло яскраве, в ньому багато кольорових ілюстрацій і світлин. Слід подякувати  і  Stedley  Art Foundation і його засновниці Стелі Беньяміновій, яка профінансувала цю книгу і яка справедливо вважає: «вивчення минулого — це перший крок до майбутнього».

Але тут усе й починається. Адже, як відомо, книги існують для читання. А особливо  такі, які, цитую,  адресовані «мистецтвознавцям, історикам і широкому колу гуманітаріїв, причетних до сучасної української культури», а окрім того претендують  на «абсолютно новий погляд» і  відтворення «в усій суперечливій повноті» складної доби  1960-х. Потрібно сказати відразу: нічого подібного в ній не немає. Попереджаю і  «немистецтвознавців»: у книзі багато фактичних помилок, дуже «дивних» формулювань і розпливчастих висловів, а тому посилатися на неї як на «антологію мистецтва 60-х» (як хотілося б укладачам) не варто. Але й це не головне. Доба 60-х — дійсно одна з найскладніших і найсуперечливіших у нашій історії. Час надій та ілюзій,  який змусив  багатьох повірити в «соціалізм з людським обличчям», починався з повернення репресованих сталінізмом і закінчувалася новими репресіями раннього «застою». Її автори — в більшості «діти війни», і  її трагічний відблиск так чи інакше забарвлював їхні твори, навіть найяскравіші і «найоптимістичніші». Вони повертали в мистецтво  викреслені в період 30-50-х поняття «Авторської індивідуальності», «образної неоднозначності», «метафори». У 60-х імена тих, хто незабаром стане «українським андерграундом», ще  наявні на виставках і в пресі. А дискусії про «нове мистецтво» об’єднують і «правих», і «лівих»... У 60-х змінилося й  саме офіційне мистецтво, поступово втрачаючи свою стилістичну монолітність, віддаючи окремі «території» різноманітнішій творчості.  Але й про це ви нічого тут не прочитаєте. Як незрозумілою залишиться  й сама тема збірки: хто ж вони —  ці ж таки «митці-шістдесятники», де проходила межа між новим і старим, консервативним і прогресивним?

Втім цю збірку можна розглядати  як певний симптом нашого часу — часу самореклами та гонитви  за успіхом, на шляху до яких можна легко «переступити» через своїх колег, відкидаючи за непотрібністю засадничий принцип — починати роботу з аналізу її вивченості. А тому в книзі, де йдеться про «панорамі мистецтва 60-х» — кіно, музику, літературу, скульптуру, малярство, графіку,   ви  не зустрінете статей  (і навіть згадок) багаторічних дослідників цієї теми — О. Петрової, Н. Велігоцької, А. Ревенко, Е. Димшиця, М. Рашковецького, Н. Голубця, Р. Яціва та інших, а також матеріалів про Василя Стуса, Данила Лідера, Валентина Задорожного, Івана Марчука, Ольгу Рапай, Юрія Луцкевича, Зою Лерман, Віктора Рижиха, Галину Неледву, Миколу Стороженка  та багатьох інших майстрів доби.  Звичайно, представлена в збірці творчість Валерія Ламаха та Григорія Гавриленка, Анатолія Суммара, Олександра Дубовика, Якима Левича, Флоріана Юр’єва, Павла Бедзіра та Єлизавети Кремницької, Вілена Барського, Алли Горської, Карла Звіринського, Ференца Семана, Олега Соколова — це чудові сторінки нашого мистецтва. Кожен з них — яскрава індивідуальність, у кожного — свій, дуже непростий творчий і життєвий шлях із довгими роками замовчування, звинуваченнями в «формалізмі» та іншому, розмова про них —  дуже важлива та закономірна. Але що робити з рештою митців, письменників, поетів «доби 60-х»? Як представити її «складність і неоднозначність», вихоплюючи   з неї  лише окремі імена? У збірці надруковано  декілька оглядово-аналітичних статей про скульптуру (Л. Лисенко), графіку (О. Лагутенко), кіно (Д. Бад’яр), літературу (В. Балдинюк),  інтерв’ю з кінокритиком Л. Лемешевої,  письменником В. Шевчуком,  композиторами В. Годзяцьким, Л. Грабовським, художником-архітектором Ф. Юр’євим. Статті  мистецтвознавців Т. Басанець,  А. Титаренко, культуролога Б. Шуміловича слугують певними «опорами» в аналізі теми. Але відсутність якоїсь виразної концепції  і позначеного «жанру» (аналітичні статті — поряд з  публіцистикою, професійні тексти — з  легким «популяризаторством») залишає  читача  в розгубленості. Чому це, а не інше? Чому, кажучи про шістдесяті цілий розділ присвячено творчості львівських митців покоління кінця 1920—1930-х років Романові та Маргиті Сельським? Через те, що вони вплинули на нове мистецтво «відлиги»? Але чому тоді навіть не згадані  П. Бізюков, А. Петрицький, В. Єрмілов, які працювали в 60-і? Чому немає митців закарпатської школи — Ф. Манайла, І. Бокшая, А. Коцьки та інших, з творчістю яких пов’язане оновлення українського малярства? Читаючи  збірку, створюється враження, що її укладачі, відкривши для себе вперше 2015-го року  мистецтво 1960-х, вирішили  скоріше поділитися своїм «відкриттям» із читачами, не заглиблюючись у тему і особливо не переймаючись. Ну, що ж, і таке є можливим. Відсутність елементарного професіоналізму вже давно заполонила нашу культуру. Ми вже  звиклися з тезою: у наш важкий час краще так, аніж ніяк. І справді, мабуть, краще...