Резо ГАБРIАДЗЕ: «Людині має вистачати часу, передусім, на думки»

Грузія... Біля театру на тихій тбіліській вулиці Шавтелі — незвичайна, майже казкова вежа. Нагорі — дерево, нижче — будинок для живих птахів. На будівлі золотом по каменю латинський напис, що в перекладі означає: «Нехай усі ваші сльози будуть тільки від цибулі»... Це театр маріонеток Резо Габріадзе.

Він відкрився в листопаді 2010-го, після декількох років затяжної реконструкції. Резо Габріадзе — видатний художник, письменник та режисер, автор сценаріїв славнозвісних стрічок «Не горюй», «Міміно» та «Кін-дза-дза!», погодився зустрітися з «Днем» і розповісти про те, чим сьогодні живе його театр.

У новелі «На відхід неандертальців» письменник каже: «...Як вид я повинен зникнути. Мені дуже сумно, що зі мною разом зникнуть моя двоюрідна сестра Маквала і моя троюрідна сестра Русик, працівниця «Союздруку», яка червоніла, коли в неї запитували свіжу газету, і була тоді схожа на візантійську мадонну. Ні, мені не милі незакомплексовані, мені вони не цікаві ані з пластики, ані з виразу обличчя, ані будь-якими іншими своїми ознаками. Бо в комплексах я бачу прояви душі. Це означає, що ця людина більше занурена в себе і більше бачить себе, ніж людина незакомплексована. Особисто я весь час стежу за собою згори (кут 45 градусів, відстань два метри), і зазвичай з осудом. Незакомплексовані одразу розмовляють зі мною на ти, ніколи не прибирають ноги під стілець, а витягають їх прямо до вас, тхнуть туалетним дезодорантом. А такі, як я, обов’язково підуть так само, як пішли ніжні, милі моєму серцю неандертальці, які не могли зрозуміти високих і струнких homo sapiens. Щоправда, і я теж буваю незакомплексованим. Коли під душем співаю арію Ріголетто. Це право я завжди залишаю за собою».

— Ви досі так само любите неандертальців, вважаючи їх кращими за homo sapiens?

— Так. Усе навколо нас постійно стає гіршим, тому треба припустити і зворотне: неандертальці були кращими за нас. Зараз люди спілкуються зі швидкістю світла, вони геть перестали розуміти один одного. Ні на що немає часу.

— А на що у людини має вистачати часу, передусім?

— На думки. Зараз світ перенасичений інформацією, але от на те, щоб обдумати хоч що-небудь, часто часу не вистачає... Прикро.

— Що нового в театрі?

— Робимо ремонт у середині театру, доки літо... І нові вистави, звичайно. Але, як завжди в такому разі, подробиці дозволю собі приховати. Люди театральні — дуже забобонні. Більше, ніж письменники, художники і навіть моряки... Але не виносьте це в заголовок, благаю! У цьому сенсі стало просто неможливо говорити, бо журналісти в усьому шукають заголовок. Коли я раніше давав розлогі інтерв’ю — а це одна з причин, чому я перестав це робити, — завжди в голодних очах ваших колег бачив, як вони, бідні, шукають заголовок.

— І швидко знаходили?

— Часто я їм допомагав, особливо молодим: їм треба допомогти іноді. Скажеш щось ризиковане — і бачиш, як вони розквітають.

— Театр Габріадзе багато гастролює, а в Україну коли приїдете?

— Справді, ще декілька років тому ми були у Франції, Великобританії, США, Швейцарії, Німеччині, Італії, Австрії, Іспанії, Норвегії, Москві, а от у Києві — ні. Знаєте, чому? Причин багато, але одна з них — наші люди не особливо вірять лялькам... Це більше прерогатива Заходу, як на мене. «Наші» для мене і в Пітері, і в Одесі, і в Тбілісі... Звичайно, є багато економічних причин. Хоча, хтозна. Може, і приїдемо, якщо запросять.

— Чи погоджуєтеся ви з тим, що «молодь стала гіршою, менше стала знати»?

— Молодь гірша... Вона, наприклад, скаже про мене: «Що це за незрозумілий дурень!». Це закон життя, і тому я не сумую через це.

— Ви таке чули хоча б раз?

— Ну, звісно. У мене тут, як бачите, кав’ярня просто в театрі... Я часто, бувало, тулився до стіни, принишкнувши, та прислухався до того, що скаже молодь після спектаклів... Мені було цікаво, тому я часто спостерігав за ними.

— Чи зводить вас доля з молодими талановитими людьми?

— Старість має одне одну цікаву властивість — вона шукає ще більшу давнину, ніж сама...

— В одному інтерв’ю ви казали, що думаєте грузинською мовою... А от щодо фільмів, знятих за вашими сценаріями. Можливо, їхній успіх пов’язаний, зокрема, з тим, що вам вдалося внести в російську мову таку приємну для вуха грузинську інтонацію?

— Я ніколи не замислювався над цим, та навряд... Сценарій — це передусім драматургія. Закони драматургії досить жорсткі, дуже добре відомі та не змінюються, мені так здається, останні п’ять тисяч років. Може бути, якісь слова, фрази з цих фільмів застрягли в російській мові. Але тут я один на авторство не наважуюся, бо писали ми з Георгієм Данелією. Тоді було в нашій роботі щось невловиме. А взагалі я двомовний, це правда. Мої мови — грузинська і російська. Хоч іноді думаю: як було б добре, якби я знав французьку, або англійську, або турецьку...

— Французька стала б вам у пригоді в Парижі, адже останнім часом ваше творче життя пов’язане з ним...

— Ранок у Парижі у мене завжди починається в кав’ярні. Взагалі, це велика культура — французькі кав’ярні. Давно відомо, що проблеми, які німці розбирають, захищаючи дисертації, французи з легкістю вирішують у кав’ярнях уранці. І знаєте, як добре снідати там, насолоджуючись музикою, мовою... Але, на жаль, у своєму розумінні краси французької мови я так і залишився на рівні музики, бо в моєму віці вже мови не вчать. Та мені вдається роздивитися навіть наш світ звідти по-іншому, побачити, скільки кольорів та відтінків навколо нас...