А жити де?

Натискати чи ні? Скоро зважуватимуть парламентарі у сесійній залі, бо на початку липня мають розглядати важливий і компрометуючий законопроект — «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (щодо компенсації вартості пошкодженого майна). Перше, що викликає цей документ у пересічних українців, іронію та величезний сумнів, чи буде проголосований і найголовніше — виконаний. У депутатів, певно, інші сум’яття: сидячи у зручних кріслах, постійно повторюючи, як мантру, що у бюджеті коштів на все бракує, а ввечері повертаючись у затишні домівки з надкомфортними умовами, їм тяжко уявити себе на місці переселенців і зрозуміти, наскільки для них важлива така ініціатива.

Доки депутати будуть радитися, більшість переселенців чекатиме, коли ж з’явиться хоч якась зачіпка повернутися додому або розпочати все з нуля на новому місці, але зі своїм дахом. Та й не всім є куди повертатися. Навіть у законопроекті, який, між іншим, розробляли правозахисні громадські організації, наводять сумну статистику станом ще на січень цього року: «11 325 приміщень були пошкоджені, з яких 4501 — житлові будинки або квартири й домівки...»

КРАЩЕ АБО ГОТОВЕ ЖИТЛО, АБО ПІЛЬГОВИЙ КРЕДИТ

Такі сухі цифри можуть і не розчулити депутатів. Щоб натисли потрібну кнопку, краще розповідати їм реальні історії. Або сходити до Центру гуманітарної допомоги на вулиці Фролівській, 9/11. Координатор центру Леся Литвинова, почувши від «Дня» таку новину, почала сумніватися у її реальності. «У житлі потреба неймовірно велика, особливо у тих, у кого воно зруйноване чи напівзруйноване. Та, скоріше за все, це перетвориться на те саме, що й черги на квартири для ветеранів Великої Вітчизняної війни», — додала волонтерка. І передала слухавку другові Віктору з Первомайська (Луганщина), який лишив свій дім ще 3 серпня і знає як ніхто, як тяжко без власного даху над головою.

Чоловік зараз волонтерить на Фролівці, роботу знайти не може, каже, в його 49 років роботодавці не бачать у ньому людини, що може навчитися чогось нового. Живе з донькою та дружиною у відомчому готелі «Золотий радар», знайшов такий притулок самостійно. Сплачує 48 гривень за ліжко-місце, оскільки кімната розрахована на чотирьох, то платить за всі місця одразу, така от бюрократія. Від держави отримав лише грошову допомогу як переселенець. Але теж якось дивно — по 420 гривень і лише три місяці, хоча за законом такі виплати передбачені на півроку. Тому нашу новину про компенсацію за втрачене житло теж сприймає з іронією. На думку Віктора, кращим варіантом було б або готове помешкання зараз, або якісь пільгові кредити на його придбання.

ПОПЕРЕДУ — РОКИ ОЧІКУВАНЬ

Юрист Всеукраїнської благодійної фундації «Право на захист» Олена Виноградова, одна з авторів законопроекту, наголошує: законопроект розрахований на перспективу, після його прийняття створять комісії, котрі будуть оцінювати завдані збитки, а самі виплати здійснюватимуть поетапно, не всі одразу і навіть не цього року. Досвід країн, де були подібні конфлікти, свідчить, що іноді це займає років 10–15. «Наша діяльність спрямована на роз’яснення положень цього закону і розвіювання міфів, що гроші на компенсацію треба давати з цього бюджету чи наступного. Насправді це не так. Це довгострокове рішення, яке для людей, на жаль, приймають не одразу, — коментує Олена Виноградова. — Оскільки країна зараз у стані економічної кризи, подібні виплати повинні відбуватися поетапно... На жаль, державний бюджет не витримає такого навантаження, якщо ці виплати передбачити за рік».

Яким чином у нас будуть працювати комісії з оцінки вартості майна — чиновники над цим подумають у майбутньому, бо спочатку треба, щоб припинилися бойові дії. Та є міжнародний досвід, коли не чекали завершення конфлікту, а йшли тим шляхом, що і пропонував нам переселенець Віктор: будували будинки для вимушених переселенців або запроваджували пільгові програми кредитування.

«Складно говорити і про кількість осіб, які потребуватимуть такої компенсації. Бо система реєстрації ВПО у нас дуже недосконала. Є багато людей, які є внутрішньо переміщеними особами, але не є зареєстрованими, хоча у них є житло на території проведення АТО. Тому щоб мати право на цю компенсацію, треба зареєструватися. Наші моніторингові команди спілкуються з переселенцями, і майже кожен розповідає, що втратив житло або його будинок був пошкоджений», — підсумовує юрист.

ЧИ ВСІ МІСТА МОЖНА ВІДНОВИТИ?

Проте Віктор сумнівається у тому, чи вдасться взагалі відновити Первомайськ, коли до цього дійде час. Хоч його будинок постраждав частково, та за рік війни у місті майже не лишилося нічого «живого». «Я не знаю, скільки часу місто будуть розміновувати. За моїми розрахунками, відсотків 20 снарядів не розриваються, падають в землю, але не вибухають. Добре, ті міста, які не розташовані у прифронтовій зоні, наприклад, Стаханов, Алчевськ, там небагато руйнувань, ще можна відновити. Але якщо ось рік місто у зоні активних бойових дій? Якщо пам’ятаєте, було багато шуму щодо Слов’янська, що він зруйнований, але порівняно з Первомайськом Слов’янськ — це квітуче місто», — додає Віктор.

Та найбільше приголомшило зізнання переселенки з Горлівки, тамтешньої активістки Тетяни Ходаковської. Жінка вже всерйоз задумується над виїздом за кордон, бо нікому і ні в що уже не вірить. Познайомилися ми з пані Тетяною ще минулої осені, на акції протесту на Банковій, коли переселенці вимагали негайного ухвалення закону про свої права. На той час жінка оселилася у київському хостелі, там і працювала. Зараз орендує квартиру за три тисячі гривень, працює листоношею на пошті, пояснює, що не витримала проживання у кімнаті з десятьма жильцями, вже не той вік. Чоловік офіційно ніде не влаштований, перебивається тимчасовими заробітками.

«ТРЕБА ПРИЙМАТИ ЯКІСЬ РІШЕННЯ, ЩОБ МИ БУЛИ ЗАХИЩЕНІ»

«Спілкувалася з іноземцями знайомими, у них родичі чи друзі виїхали з Криму, побули у Києві, потім поїхали до Польщі, звідти до Німеччини, у них там дитина народилася, там і зупинились. У Німеччині поважно ставляться до переселенців, їм дають статус біженців, на дитину виплачують по 100 євро допомоги, — розповідає Тетяна Ходаковська. — Я от теж думаю про те, щоб кудись виїхати. У мене однокласниця 18 серпня прилітає з Італії, вона мешкає там понад 15 років, буду якось спілкуватися. Виходить, що за кордоном більше гарантій зачепитися, ніж у нас. Треба по-іншому до людей ставитися. Треба приймати якісь рішення, щоб ми були захищені».

І це не вимога пані Тетяни, а швидше крик душі, відчай. Так, є серед переселенців різні люди, але якщо вже ті, хто справді проявив себе як патріот і в часи Майдану, і в часи захоплення бойовиками свого міста, думають про втечу з України, це серйозний сигнал. За час перебування у Києві Тетяні Ходаковській так і не вдалося потрапити до рідної Горлівки, щоб хоч побачити свій будинок, він ще більш-менш цілий, тільки вікна повибивало.

Але найбільше, що тягне туди жінку, це старенька мама. «Вона вже не ходить, так, спілкуємося телефоном, а як туди поїхати — не знаю, у місті багато російського спецназу та техніки. І чи побачу я її ще колись?» — ці слова жінки найбільше шокують і одразу змушують згадати свою маму. Тетяна закашлялась, каже, стояла на час розмови у під’їзді, саме розносила пошту. Ми її відпустили, бажаючи витримки. І подумки тримаючи її тут, в Україні. А юристи тим часом запевняють, що є підтримка від кількох фракцій і є всі підстави, що депутати таки дотягнуться до кнопок. Був би ще в тому сенс.