Антропологія імперії

На початку 1990-х Сергій Плачинда опублікував «Словник давньоукраїнської міфології», до якого ввійшло близько двох сотень слів, пов’язаних з міфами та легендами дохристиянської доби. Літера «Е» у словнику була представлена, хай як це дивно, лише одним словом «етруски». Із авторського тексту випливало, що етруски — це ті ж самі русини, руси, які нібито належали до давньоукраїнського племені, що переселилося з Прикарпаття та Галичини до Північної Італії й утворило державу... Етрурію за 1300 років до н.е.! Переконатися у цьому з’явилася нагода зовсім недавно, коли харківське видавництво «Фоліо» випустило об’ємне (1101 сторінка!) наукове видання «Історія європейської цивілізації. Рим» під редакцією відомого італійського письменника, філософа та лінгвіста Умберто Еко (в оригіналі: L’Antichitб-Roma a cura di Umberto Eco). Переклад з італійської цього енциклопедичного фоліанта здійснили аж п’ятеро перекладачів: Л. Ципоренко, Г. Рудницька, О. Гавенко, Л. Найдьонова та Ю. Григоренко.

Передмову до розділу «Історія» написав професор Сієнського університету Марко Бетталлі, який одразу вказав на один із аспектів дискусії, що триває кілька століть у науковому середовищі Італії. Йдеться про те, що досі остаточно не сформована думка щодо дати заснування Риму. Одні науковці вважають, що це відбулося в IV столітті до н.е., інші — в середині VIII ст. до н.е. І тим, і тим, на думку Марко Бетталлі, бракує переконливості у судженнях через відсутність археологічних джерел. Тому легенда про заснування Риму 753 року до н.е. братами Ромулом і Ремом, онуками царя Нумітора, так і залишатиметься лише легендою доти, аж доки не знайдеться важливий артефакт, що документально підтвердить чи, навпаки, заперечить її право на існування.

До розділу «Філософія» Умберто Еко написав не лише вступ, а ще й три статті: «Філософія та релігійний синкретизм», «Гностики» і «Герметичний корпус».

Досить характерною є друга стаття, в якій автор висвітлює зародження гностицизму як філософської течії в ІІ і ІІІ стст., послуговуючись при цьому вченням античних філософів-ідеалістів. Гностики розглядали Всесвіт як театр боротьби двох сил — Добра і Зла, що виникли при творенні світу, а людину уявляли в’язнем матеріальної реальності.

У розділі  «Міф і релігія» найбільше представлено наукових розвідок Франчески Пресенді  — професора Лозаннського університету. На думку науковця, давні римляни щиро вірили у те, що завдяки прихильності богів Римська держава досягла могутності і неозорої величі. Перетворившись із звичайнісінького поселення у болотистій місцевості, розташованого на семи пагорбах, на величезну імперію площею 5 млн кв. кілометрів з населенням 60 — 70 млн осіб, її територія простяглась від сучасної Шотландії на півночі до Ефіопії на півдні і від Вірменії на сході до Португалії на заході. І тільки-но боги змінили милість на гнів, імперія поступово, впродовж століть, почала розпадатися. Франческа Пресенді в статті «Боги та богині в Римі», висловлює цікаве припущення, вважаючи, що однією з причин занепаду могла бути відсутність релігійної доктрини, яка цементувала би мультиетнічне і мультикультурне римське суспільство. Адже навіть Біблію першими переклали не римляни, а греки.

У розділі «Образотворче мистецтво» вміщено ґрунтовну статтю «Завойована Греція: колекціонування та мародерство» професора Сієнського університету Джузеппе Пуччі, в якій досліджується не лише процес проникнення грецьких творів мистецтва на територію Римської імперії після експансії афінян, а й подальший їхній вплив на розвиток культури у Давньому Римі. У грабуванні рукотворних шедеврів грецького мистецтва, як вважає автор, найбільше «прославилися» імператори Луцій Корнелій Сулла та Октавіан Август, римський полководець Гней Помпей Великий, намісник провінції Сицилії Гай Ліций Верреса, який особисто викрав із зруйнованих святилищ скульптури Діани, Меркурія, Аполлона та Сапфо Силаніонської. Їх не зупинило навіть застереження тих співгромадян, які твердили, що такими вчинками можна розгнівати грецьких богів.

Чимало італійських істориків доходять висновку, що з колонізації Греції фактично починається занепад грецького мистецтва, оскільки давні римляни ним лише користувалися, а не розвивали. Єдиний виняток становила архітектурна справа, яка явила світові нові зразки образотворчої культури. Йдеться, зокрема, про храм Нептуна у Цирку Фламінія (зберігся до нашого часу!), храм Юпітера Капітолійського (зруйнований під час пожежі), відомий кам’яний театр Помпея на Марсовому Полі у Римі (споруджений на честь перемоги над царем Понтійського царства Мітрідатом VI), Тріумфальна арка Тита у Римі (збудована в пам’ять взяття Єрусалима), відомий Амфітеатр Флавіїв — Колізей.

Уявлення про римську/латинську літературу буде неповним, якщо не згадати імена Цицерона, Вергілія, Овідія, Горація, Плавта, Катулла, Сенеки, Лукреція. Найзагадковішою з-поміж них є Тита Лукреція Кара — автора твору у шести томах «Природа речей». Професор Донателла Пуліга, яка також викладає в Сієнському університеті на факультеті латинської мови та літератури, присвятила цьому утаємниченому засновнику дидактичної лірики наукову розвідку «Лукрецій: філософська школа у вигляді поезії».

Попри те що «Природа речей» складається із 7415 віршів, жоден із них не проливає світло на біографію поета, зате чітко простежується його концепція сприйняття зовнішнього світу та бачення ролі і місця в ньому людини. Прихильник вчення афінського філософа Епікура, Лукрецій був переконаний, що життя людини лише тоді стає щасливим, коли зникає страх перед смертю, а знання здобуваються завдяки засвоєнню уроків природи. Далі більше. Форма існування homo sapiens за Лукрецієм, як твердить дослідниця, «...починається з великого гімну Венері, космічній силі генерації істот, і фігури епікурейського задоволення, тієї, хто вселяє бажання життя і штовхає кожний вид розмножуватися — на противагу війні і смерті, яких символізує Марс». Про таку концепцію буття можна лише помріяти, особливо у нинішні неспокійні часи.

Поділивши розділ «Наука і техніка» на окремі напрями: «Математика у греко-римську епоху», «Астрономія», «Природа, магія та алхімія», «Наука і техніка в Римі», «Медицина», автори численних статей аргументовано доводять, що Римська імперія залишила після себе революційні технології, характерні для конкретного історичного періоду, зокрема, в архітектурі, сільському господарстві, військовій справі, машинобудуванні, металургії. В цьому ж розділі вміщена коротенька стаття професора Римського університету Ла Сапієнца Валентини Гадзаніга — «Авл Корнелій Цельс» — послідовника знаменитого Гіппократа, слава про якого докотилася до наших днів завдяки його трактату «Про медицину» у восьми книжках з описом різноманітних внутрішніх хвороб і методики їх лікування, хірургічних інструментів, що широко застосовувалися у медичній практиці Стародавнього Риму.

Найкоротшим за змістом є розділ «Музика». Однак за кількістю маловідомих фактів про цей важливий вид давньої культури він є досить помітним. Показовою може бути стаття «Музичні інструменти в римському світі: ознаки античної органології» музичного продюсера Італійської національної радіокомпанії Еміліано Лі Кастро, який стверджує, що в імперському Римі І ст. усі без винятку музичні інструменти були не римського походження! Вони потрапили до метрополії внаслідок загарбницьких війн проти Етрурії (музичні інструменти: тибій та літуус), Греції (ліра та кіфара), Єгипту (систра), країн Близького Сходу (цимбали та тимпани). Але минуть століття й Італія, як спадкоємниця давньоримської спадщини, одна з перших країн на європейському континенті, створить неповторну музичну культуру, якою захоплюватиметься увесь світ.

Українська версія «Історії європейської цивілізації. Рим» під редакцією Умберто Еко виявилася досить вдалою, бо видання подібного змісту на вітчизняному книжковому ринку нині — велика рідкість.

Ілюстрація з книжки «Історії європейської цивілізації. Рим»