Прецедентний демонтаж. Вiдбудеться?

— Скажіть, ви матеріали привезли чи вивозите? — запитуємо разом з активісткою та керівницею ГО «Андріївсько-Пейзажна ініціатива» Мариною Соловйовою у водія вантажівки, що стоїть впритул до будівництва на Десятинному провулку, 3 — 5. Ця адреса відома багатьом киянам. Саме тут за рішенням Київради у червні розпочався демонтаж двох верхніх поверхів, адже така висотність нової споруди у буферній зоні «Софії Київської» — кричуще порушення українського законодавства та норм ЮНЕСКО. І саме з цього об’єкту почали свою прогулянку-інспекцію від Десятинного провулку до вулиці Гончара, 17 — 23, де розташована ще одна скандальна недобудована висотка. На першому об’єкті перевіряли, як триває знесення зайвих метрів, а на другому міркували, що треба зробити, щоб така ж атмосфера запанувала й там.

ЗА СЛОВАМИ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВІСТКИ МАРИНИ СОЛОВЙОВОЇ, ПРО ПЕРЕБІГ ДЕМОНТАЖІВ УКРАЇНА МАЄ ПРОЗВІТУВАТИ ЮНЕСКО ДО 1 ЛЮТОГО 2016 РОКУ

— Я не знаю, я водій, попитайте у прораба, — трохи сердито відповів нам чоловік, хоча за відкритим брезентом кузова було добре видно поржавілі труби, явно не нові.

— А прораба немає, десь на території, — включився у розмову охоронець. За його словами, йому все одно, що тут відбувається, та й, на його переконання, таки демонтаж. Робота на будівництві кипить, хоч і трохи у зворотному напрямі. Адже до 1 вересня компанія-забудовник «Інтергал-Буд» має виконати свої зобов’язання, закріплені у меморандумі між нею, КМДА та громадськими активістами: розібрати верхівку споруди до рівня 27 метрів.

ДЕ БУВ КОЛИСЬ ПАЛАЦ — ТЕПЕР ПАХНЕ БЕТОНОМ

Сам Десятинний провулок — мініатюрний, проїжджу частину заставлено автівками, тут пахне вогкістю та бетоном. А мала б відчуватися атмосфера Історії. За кількадесят метрів — Андріївська церква, поруч — місце, де була Десятинна церква, а саме будівництво розпочалося практично на фундаменті палацу князя Володимира. Власне на місці нового комплексу раніше стояло два будиночки, в одному з них мешкала родина протоієрея Андріївської церкви Павла Підвисоцького. Обидва були пам’ятками історії та архітектури. Однак після того, як будинки викупив собі УПЦ КП, не залишилося ні пам’ятних табличок, ні самих пам’яток.

— Протягом десяти років Київський патріархат нічого не робив із тими будиночками, довів до занепаду, що залишалося їх тільки знищити. Потім КП звернувся до Київради і попросив дати землю біля цих будиночків, щоб їх обслуговувати, ще й викреслили будинки із реєстру пам’яток. У 2012 році приїхали будівельники. Знесли їх і почали рити котлован, одразу ж, без зміни цільового призначення земельної ділянки. Я підкреслюю, що земля надавалася для обслуговування цих будиночків, а не для спорудження житлового чи офісного комплексу. Після цього громада активно відстоювала цю територію. Ставили палатки, вивішували плакати Ісуса, зверталися в суди, але будівництво все одно почали, — під будівельний гуркіт нагадує історію конфлікту Марина Соловйова.

БУДІВНИЦТВО НА ГОНЧАРА СТОЇТЬ СУМНЕ ТА ПОКИНУТЕ, ВЕСЕЛЯТЬ ОКО ХІБА ЩО ПАРКАНИ, РОЗМАЛЬОВАНІ КУМЕДНИМИ ГРИМАСАМИ

Дев’ять поверхів нового комплексу виросли, як гриби після дощу. За сірим брезентом тепер ховається фасад будинку, звідти долинають стукоти, гуркотіння, робітників майже не видно. Лише біля воріт, через які в’їжджає та виїжджає будівельна техніка, є невелике пожвавлення. Будівельники підрихтовують зелений паркан, що наче вже втомився зачинятися туди-сюди. На паспорті об’єкту читаємо, що планувалося звести шість поверхів (а вийшло дев’ять!), це мало бути приміщення для патріархату, зокрема  щось на кшталт будинку для роботи з молоддю.

ЮНЕСКО НАПОЛЯГАЄ

Та в цю версію ніхто вже не вірить, бо патріархат володіє лише 30% об’єкту, ключові обов’язки та функції розпоряджатися ним має «Інтергал-Буд». Котрий, до речі, на демонтаж пішов із неймовірним скрипом. Коли у Київраді ухвалювалося це рішення, опір чинила і церква. Однак тепер захисники середмістя мають ще один аргумент на свою користь, майже залізний. За демонтаж, окрім київських депутатів, виступає й ЮНЕСКО. Нещодавно завершилася 39-та сесія організації у Бонні, у резолюції щодо України ЮНЕСКО вказала на необхідність демонтажу всіх будівництв у буферній зоні Софії. І ці зміни світова спільнота внесла  до документа дещо неочікувано та незаплановано.

— Ми зустрілися з генеральним директором ЮНЕСКО Іриною Боковою, привезли лист від мера Кличка, паралельно ми надали свій звіт від громадськості, бо його має готувати Національна комісія у справах ЮНЕСКО при МЗС, яка завжди пише, що в нас усе добре. І в підсумку резолюція була змінена на наше прохання, такого ще не було, — розповідає юристка. Тож слова про демонтаж з’явилися лише завдяки зусиллям громадських активістів.

РОЗІБРАТИ «ВИСОТКУ»

Із самого Десятинного провулку весь масштаб споруди важко охопити, бо дивишся на  неї знизу вгору з відстані двох-трьох метрів, а от глянувши на бокові та задні стіни з прилеглої до провулку Пейзажної алеї, відкривається весь масштаб монументального будинку. Про його естетику та архітектурну досконалість важко судити, але комплекс громіздкий і немаленький. Марина Соловйова звертає нашу увагу на квадратні отвори під вікнами верхнього поверху. Вони щойно зроблені, бо ще за день до зустрічі їх не було.

— А я тут пробігаю часто, я тут живу, у 25-й школі навчалися мої діти, це все наше і рідне. Це все близьке, тому я опікувалася і Пейзажною алеєю, і Гончара, 1 — 3, 5 — 7, де зараз сквер Інтелігенції, це саме мій двір, саме з цього почалася моя боротьба за збереження культурної спадщини та боротьба з незаконними забудовами, — каже Соловйова.

Про перемоги та плани Марина Соловйова розповідає дорогою від Десятинного провулку — Пейзажною алеєю до вулиці Гончара, і ми розуміємо, що буквально за кожен квадратний метр цієї території активістам доводилося боротися  на бюрократично-будівельній війні. Одна Пейзажка чого варта, її створення та захист від появи 12-поверхового монстра стали вже легендою. Заодно стимулом для подальшої боротьби і для нових планів, як розповіла активістка, є проект відновлення підмурків Десятинної церкви, який готується спільно з Інститутом археології. Уже є підтримка Київради, Мінкультури та меценатів. 

НЕДОБУДОВАНА «РОЗКІШ»

І, звісно ж, щойно завершаться всі перипетії на Десятинному провулку, 3 — 5, активісти візьмуться за Гончара, 17 — 23. Від одного об’єкта до іншого іти якихось 10 — 15 хвилин. А от щоб перенести прецедентний досвід демонтажу на цей та подібні об’єкти, знадобляться роки. Юристка вважає, що передусім варто обирати до Київради таких депутатів, які ретельно дивитимуться, за що голосують. Від себе додамо — дотримуватися закону абсолютно усім, щоб більше не застигали в часі недобудовані «розкоші», як на Гончара.

Квадратні метри житла у цьому районі коштують чимало, але жодної користі ні місту, ні інвестору це не принесло. Якраз навпаки: задумка ТОВ «Інвестиційно-будівельна група» — звести майже впритул до мурів Софії елітне житло з красивою назвою «Фреско Софія» — зазнала поразки. Тільки-но 2008 року розпочалося його будівництво, паралельно розгорнулась інформаційна кампанія про його небезпеку для заповідника.

— Спочатку була ухвала суду про заборону будівництва, воно то зупинялося, то знову відновлювалося. Тут весь час стояли палатки, був величезний спротив. Мінкульт наклав штраф 170 тисяч гривень, за те, що тут будують незаконно, компанія у суді намагалася це спростувати, — продовжує Марина Соловйова. — Це вплинуло візуально і на цю місцевість, і на саму Софію, бо споруда має два поверхи вниз, а ґрунтові води на території заповідника через будівництво піднімаються, вже довелося відновлювати мозаїку. Софія вистояла тисячу років, а сьогодні руками будівельників ми її знищуємо.

БЕЗ КОШТІВ БУДЕ ТІЛЬКИ ТИША

Через таку репутацію новобудови ніхто майбутні квартири так і не розкупив. Компанія взяла під будівництво величезний кредит — 40 мільйонів доларів, але повернути його не спромоглася. Отже, коштів немає ні на продовження будівництва, ні на демонтаж. А якщо виконувати рекомендації ЮНЕСКО, то знести треба три-чотири верхні поверхи.

За словами Соловйової, з одного боку, боротися тут простіше, бо необов’язково тиснути на столичних депутатів, щоб проголосували за знесення зайвих поверхів, для цього достатньо резолюції ЮНЕСКО. А з іншого боку,  де брати кошти для цієї марудної, але необхідної роботи?

Тому за будівельною бетонною огорожею — тиша. Паркан частково перетворився на дошку оголошень — висять обірвані трохи вітром, а трохи людьми листівки про послуги прибирання, продаж паперу. З-за паркану визирають молоденькі деревця, що встигли зрости вгору за сім років конфлікту, на одному з майбутніх під’їздів поросло гілля хмелю, а вгорі над спорудою височать два будівельні крани, опустили свої «гусаки» на дах і наче завмерли в очікуванні, що в їхню кабіну от-от зайде робочий. Але тут ні з ким поговорити про хід будівництва, немає сварливих водіїв та охоронців. Є лише якась особлива атмосфера середмістя, спаплюжена цегляним дев’ятиповерховим несмаком.