У чому полягає «Український шлях» боротьби з корупцією?

Сьогодні перед Україною якнайгостріше стоять три великі проблеми: військовий конфлікт, економічна криза і корупція. Важко уявити собі найнесприятливіші чинники з точки зору розвитку країни. Після ухвалення торік нового антикорупційного закону боротьба з корупцією помітно посилилася, а сама ця тема стала частіше підніматися в засобах масової інформації і звітах міжнародного співтовариства. Йдеться про роль Антикорупційного бюро, підвищення прозорості і підзвітності уряду, правозастосування, політичну волю, олігархічні структури, взаємодію з громадянським суспільством та інші важливі моменти, які вже багато разів обговорювалися і тому будуть виключені тут із розгляду.

Члени міжнародного співтовариства один за одним надають допомогу Україні в боротьбі з корупцією. Так Європейський Союз організував програму підготовки кадрів у цій сфері шляхом передачі професійних знань співробітникам антикорупційних органів. Данія планує виділити 10 млн доларів США на антикорупційну діяльність і здійснення програм у галузі державного управління. З квітня цього року Японія реалізує пакет допомоги для відновлення демократії в Україні, що передбачає, серед іншого, навчальні семінари з адміністративно-фінансової реформи і боротьби з корупцією. Все це стало можливим завдяки вже проведеній в Україні серії реформ державного управління і сильному прагненню її уряду до викорінення корупції.

Водночас слід визнати, що шлях у цьому напрямі виявися тернистим. Початок діяльності антикорупційного бюро, що планувався на серпень цього року, перенесений на жовтень і, ймовірно, буде ще далі відкладений до нового року. Не завершений набір співробітників бюро, відсутній конкретний план його дій.

У повідомленнях ЗМІ і під час особистих розмов, проведених автором, про корупцію в країні висловлювалися різні думки: «В Україні корупція — це частина культури», «Без корупції важко уявити собі життя», «Правила для запобігання корупції створені, але їхній конкретний зміст не зрозумілий», «Всі дії марні, поки об’єктом боротьби не стане олігархічна система». Треба чесно визнати, що це реальний настрій народу країни, який, усвідомлюючи необхідність боротьби з корупцією, водночас виражає незадоволеність неефективністю і половинчатістю політики, що проводилася до цього часу. Згідно з опитуванням, проведеним організацією «Трансперенсі Інтернешнл», 74% респондентів заявили, що не повідомлятимуть про факти корупції, що стали їм відомі, а 63% осіб, які відповіли так само, сказали, що такі повідомлення видаються їм такими, що не дають жодного результату. У доповнення до цього, відсоток тих, хто відповів позитивно на запитання «Чи здатні громадяни країни своєю участю в антикорупційній діяльності змінити суспільство?», був в Україні, порівняно з іншими країнами, дуже низьким.

Невід’ємною умовою боротьби з корупцією в Україні є підтримка міжнародного співтовариства, роль якого повинна полягати в руйнуванні описаних стереотипів і сприянні зміні мислення як населення, так і уряду країни. Окрім інституційних реформ, тут знадобиться щеплення свідомості того, що корупція — це не культура, а злочин, не шанс багато заробити при низьких ризиках, а я прямо протилежне — дуже ризикована і малоприбуткова справа.

Проте, як показує приклад інших країн, у разі здобуття Україною в рамках міжнародної співпраці допомоги в боротьбі з корупцією між нею і донорами надалі можуть на робочому рівні виникати різні тертя. Наприклад, донори, ймовірно, вказуватимуть на такі проблеми, як недостатній рівень організації уряду, брак кадрів, слабка мотивація урядовців, відсутність лідерства, зведення ролі української сторони до простого отримання допомоги без розставляння пріоритетів тощо. Україна, зі свого боку, може заперечувати це, перераховуючи наступні неприйнятні для неї умови: нав’язування їй шаблонної моделі без урахування місцевої специфіки, однобічний характер допомоги від донорів, ігнорування рівня кадрового потенціалу України при наданні допомоги, вимога швидких результатів, зайве залучення іноземних консультантів і високий рівень їхньої зарплати, дублювання проектів через недостатню координацію між донорами, брак професіоналізму в персоналу донорів тощо.

Яким чином український уряд, долаючи подібні перешкоди, повинен розв’язувати проблему корупції? Чи слід іти тут своїм «Українським шляхом» із акцентом на інституційні реформи, чи намагатися копіювати антикорупційні програми інших країн, активно застосовуючи передову практику донорів? Чи закликати під прапори боротьби з корупцією населення і громадянське суспільство? Чи обходити проблеми корупції в політичній сфері, займаючись її викоріненням тільки на більш дрібному, побутовому рівні? На всі ці запитання відповідь може дати тільки сам український уряд.

Отже, як можна відповісти на запитання: «У чому полягає «Український шлях» боротьби з корупцією»? Чим Україна відрізняється від сусідніх держав? Що саме може дати упевненість при ухваленні рішення про «Український шлях»? Уряд проводить низку реформ, виходячи з теоретичних припущень про їхню успішність, проте, якою мірою вони виявляться такими, що реально діють в довгостроковому плані, поки невідомо. Крім того, для боротьби з корупцією потрібне також формування політичної волі, антикорупційне навчання, здійснення розслідувань і кримінальних переслідувань у справах про корупційні злочини, участь громадян та інші моменти, робота над якими може вестися паралельно, але здобуття одночасного ефекту від яких не гарантовано. Як діяти в таких випадках? Проголошене викорінення корупції так само, як і ліквідація зубожіння, ризикує стати нездійсненним.

Перші успіхи в протидії корупції не нададуть можливості спочивати на лаврах, а, навпаки, піднімуть рівень очікувань з боку населення. Якщо народ відчує себе обдуреним у цих очікуваннях, то його реакція буде жорсткою. Якою мірою уряд готовий до цього? Мій досвід спостереження за багатьма країнами, що ведуть боротьбу з корупцією, підказує, що уряд повинен повною мірою усвідомлювати і враховувати це питання при розробці своєї стратегії.

У країні створено антикорупційне бюро, зростають надії з боку населення. Як видається авторові, уряд повинен тепер уважно прислухатися до думок і порад від представників свого громадянського суспільства, зарубіжних організацій-донорів і сусідніх країн, безпосередньо відображаючи отриману інформацію в своїй антикорупційній політиці і заходах. Особливо це стосується рекомендацій сусідніх держав і донорів, які можуть поділитися чисельними прикладами як успіхів, так і невдач у боротьбі з корупцією. Результатом цієї боротьби буває не тільки перемога, але й поразка, причому саме друге зустрічається на практиці набагато частіше. Як зазначають багато дослідників, практично всі антикорупційні програми закінчуються провалом. Вивчення такого досвіду може допомогти виробити успішнішу антикорупційну стратегію. Якщо сусідні країни, передовсім Польща й Угорщина, що мають схожість із Україною з точки зору регіональної приналежності, історії, релігії, культури, державної організації і корупційної практики, змогли за короткий час зменшити розміри корупції, то і в України мають бути всі підстави для того, щоб повторити їхній успіх.

На закінчення зупинимося на питанні про те, чим корисним може поділитися Японія. Напевно, досвід Японії з її абсолютно іншими географічними, історичними і культурними особливостями застосовний в Україні тільки обмеженою мірою. Між двома країнами є істотні відмінності і в поглядах на проблему корупції. У Японії при виникненні корупційного злочину основна увага концентрується не стільки на розкритті самої справи (це доручається системі правосуддя), скільки на заходах із відновлення народної довіри, втраченої в результаті інциденту, а також управлінської відповідальності організації, що допустила його, і діях із запобігання подібним випадкам надалі. В основі лежить розуміння того, що державні службовці — це слуги народу і реагування на корупційний злочин, здійснений урядовцем, має бути організаційним за характером і зачіпати передовсім той підрозділ, у якому він стався. При цьому Японії знадобилося більше півстоліття, аби понизити рівень корупції до поточного.

Повністю застосувати досвід Японії та інших країн у справі боротьби з корупцією в Україні неможливо, та й не потрібно. Проте вивчення зарубіжних підходів у цій галузі і пошук у них рішень, які можуть бути реалізовані в Україні, мають принести свої плоди.

Як показує світовий досвід, коли в країні створено законодавчу й інституційну основи протидії корупції, засновано сильний Антикорупційний орган, трансформовано свідомість людей щодо корупції і досягнуто певних конкретних успіхів у справі скорочення її масштабів, різкого повернення на колишній, дореформений рівень, якщо тільки не виникли особливі обставини, статися не повинно. Україна, яка тільки почала вести боротьбу з корупцією, не повинна засиджуватися на одному місці. Країні треба усвідомити критичність теперішнього моменту і проявити стійкість у своєму прагненні до успіху. Саме сьогоднішній день може стати моментом істини для України у справі подолання однієї з трьох якнайгостріших проблем, що стоять перед нею.