Поверхова декомунізація
Цей процес має відбуватися за суттю, а відбувається лише за формою
За місяць — 21 листопада 2015 року — місцеві громади мають прийняти рішення про позбавлення від тоталітарної спадщини. Йдеться про перейменування вулиць, площ, географічних об’єктів. Після цього протягом трьох місяців Верховна Рада України прийме рішення про перейменування, а органи місцевого самоврядування матимуть півроку, щоб визначити нові назви.
В Інституті національної пам’яті, який і був ініціатором закону про декомунізацію, нагадують: слід перейменовувати назви, у яких використані імена осіб, що обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР, інших союзних або автономних республік, працівників органів держбезпеки. Також підлягають зміні найменування, у яких використано назви СРСР, УРСР, інших союзних або автономних республік та похідні від них.
Учора співробітники Українського інституту національної пам’яті зібрали прес-конференцію, щоб дати відповіді на питання, які найчастіше отримують в контексті процесу декомунізації. Розповіли про перші успіхи: сесія міської ради Дзержинська Донецької області погодила пропозицію перейменувати місто на Торецьк — за назвою річки Казенний Торець, що тече біля міста. В Артемівську тої ж області ухвалили повернення історичної назви Бахмут...
«Україна ніколи не збудує заможного та спокійного майбутнього без подолання спадщини тоталітарного минулого. Бо тоталітаризм і добробут — несумісні. Тож перейменування назв вулиць, пов’язаних із комуністичним режимом, — обов’язкова умова того, щоб у нашій державі відбулися позитивні суспільні перетворення», — наголосив радник голови Інституту Олександр Зінченко.
Обов’язкова умова, але, очевидно, не основна. Самі лише назви вулиць не призведуть до якісних суспільних змін. Має змінитися мислення, моделі поведінки, життєві орієнтири, принциповість позицій і безліч інших речей, які не можна збити з постаменту чи докорінно змінити новою табличкою чи фасадом. І в цьому — найбільша складність декомунізації українського суспільства. Є багато лакмусових папірців, які показують, як відбуваються зміни і чи відбуваються взагалі. З прикладів, які нині обговорюють, — ситуація у Глухові. Реакція суспільства і політиків на боротьбу, яка нині розгорнулася між нащадком аристократичного роду Мішелем Терещенком і представником старих, чекістських традицій Андрія Деркача, і є відповіддю на питання, чи успішна в нас декомунізація.
Процес декомунізації має бути багатовекторним і відбуватися за суттю. Поки ж ми бачимо, що відбувається він виключно за формою. Безперечно, комуністичні назви треба змінювати, а символіку — демонтувати. Але до цього треба підходити — раз ми вже позиціонуємо себе як нове, несовкове суспільство — з іншою риторикою й іншими механізмами змін. Багато речей потребують експертної оцінки, переосмислення. Це стосується, зокрема, і монументального мистецтва, зразки якого потрапляють під дії закону, і нових назв для населених пунктів. Тож ідея Інституту національної пам’яті завершити процес до 21 листопада — Дня Гідності та Свободи, з одного боку є символічною, а з іншого — ...дуже в радянських традиціях змін «до дати». Це ж стосується і мозаїк, які нині опинилися під загрозою знищення, хоча більшість з них є цінними витворами мистецтва, які вже втратили свій ідеологічний посил. Поспішаючи втілювати декомунізаційні процеси, можна збити з фасадів справжні мистецькі скарби. Часу на їхнє вивчення і оцінку, а значить і захист — обмаль.
«Парадоксальність цього мистецтва — монументального — закладена в саму його сутність. Воно було створене офіційно для ідеології, але реально виходило, що воно — проти ідеології, всупереч. Мозаїки вже втратили цю ідеологічну потенцію, яка в них закладалася. І сьогодні розкривається їх мистецька суть, унікальність, — говорить Євгенія Моляр, кураторка проекту SOVIET MOSAIC IN UKRAINE фонду ІЗОЛЯЦІЯ. Останні півроку вона з колегами замість створювати академічну базу і опис мозаїк України, щодня вимушена їх рятувати. «Кожен раз нам доводиться відбиватися і говорити, що ми не борці за все радянське, не ретрогради і совкофіли, ми говоримо лише про мистецтво і його переосмислення, — продовжує Євгенія Моляр. — З самого початку декомунізаційного процесу ми наполягали, що не можна приймати жодних рішень, поки твори монументального мистецтва не досліджені, цей закон взагалі не має їх поки стосуватися! Складно. Немає критерію, немає механізмів, методології».
