Чому Путін поганий союзник у боротьбі з ІД

Вторгнення російського президента Володимира Путіна в сирійський конфлікт дехто сприйняв як можливість для Кремля «вийти з ізоляції». Наводились аргументи, що конфлікт Росії з «Ісламською Державою» (ІД) зблизив інтереси країни з інтересами Заходу. Навіть збиття Туреччиною російського бомбардувальника не послабило цього оптимізму.

Справді, на нещодавній конференції президент США Барак  Обама знову закликав Путіна приєднатися до коаліції по боротьбі з ІД. А французький президент Франсуа Олланд оголосив свій нещодавній візит до Москви, як спробу збудувати широку міжнародну коаліцію проти терористичного угруповання.

З першого погляду, здається, має сенс ідея, що Росія є природним союзником у боротьбі проти ісламістських терористів. Країна пережила жахливі терористичні атаки ісламістських екстремістів, включаючи збиття літака над Синайським півостровом у листопаді, в результаті чого загинуло 224 пасажири та екіпаж, майже всі вони були росіянами. У Російській Федерації живе майже 20 млн. мусульман, більшість з них – суніти, а за даними російських силовиків, майже 7 тис. бойовиків з колишніх радянських республік і Росії приєдналися до ІД.

Однак, при детальнішому вивченні стає зрозумілим, що антитерористичний альянс з Росією – це прийняття бажаного за дійсне. Путін втрутився в Сирію не для того, щоб завдати поразку ІД. Він вторгнувся, щоб врятувати режим російського сателіта, президента Сирії Башара аль-Асада. Інколи Путін робить вигляд, що готовий покинути Асада, але він зрештою буде захищати його. Залишити Асада напризволяще буде знаком слабкості – а це анафема для Путіна.

Росіяни можуть опинитися під загрозою атак з боку ісламістських екстремістів, але для Путіна та його союзників це невелика небезпека. Справді, Росія пережила низку терористичних атак, включаючи Бесланську різанину у 2004, коли загинули 324 людини, більшість з яких – школярі. Майже в кожному випадку відповідь на атаки була брутальна, невміла та коштувала життів цивільного населення. При цьому кожного разу путінський режим залишався неушкодженим. Терористичні атаки на початку століття зміцнили суспільні настрої проти чеченських повстанців та забезпечили Путіну публічну підтримку, якої він потребував для того, щоб зруйнувати Грозний, столицю Чечні.

Впевненість Путіна у боротьбі з тероризмом відображає структуру безпеки російської держави. Росія витрачає більше коштів на внутрішню безпеку, ніж на національну оборону. Країна має війська міністерства внутрішніх справ, ФСБ, ОМОН, підрозділи військової розвідки та широку мережу міжнародних шпигунів та інформаторів. Опонентам режиму не дозволяють балотуватися, їхні права на демонстрації обмежують, а в судах вони потерпають від юридичної сваволі.

Громадяни практично ніяк не захищені від підслуховування їхніх телефонних розмов або перехоплення  електронних переписок.

У кожному суспільстві повинен бути баланс громадянських прав і національної безпеки. Путінська Росія хитнулася в один бік цього спектру, в той час як Європа та США ( незважаючи на протести борців за громадянські права) хитнулися в інший бік. Росія – це приклад крайніх обмежень, на які може піти держава, щоб контролювати терористичну активність. Фактично не існує жодного екстремістського угрупування, у яке не проникли інформатори, які доповідають Москві. Є навіть свідчення того, що в лави тих, хто здійснив Бесланську різанину, проникли інформатори російської  розвідки. Більше того, будь-яке терористичне угруповання знає, що у відповідь на операції буде застосована найпотужніша сила. Наприклад, у Беслані російські  спецслужби застосували термобаричні боєприпаси.

Реакція на атаки в Парижі свідчить, що, здавалось, вбивство навмання 130 жителів мало колосальний резонанс на Заході – особливо, коли складно зрозуміти релігійні та ідеологічні мотиви. Але Кремль менше цінить людські життя, ніж Західні суспільства. В розрахунках Путіна, втрата життів через напади екстремістів небажана, але цілком прийнятна, якщо це не загрожує режиму.

Росіяни можуть бути налякані та шоковані. Але російський режим головним чином хвилюється лише про своє виживання і те, яку вигоду він отримає від страху людей. А співпраця із Заходом у боротьбі з ІД не служить жодній з цих цілей

Пол Р. ГРЕГОРІ, науковий співробітник Гуверського Інституту, дослідник Німецького Інституту економічних досліджень у Берліні, професор Х’юстонського Університету.