«Доки ми займаємось «шароварами», нас ніхто не чіпає...»

Уродженець Дніпропетровщини Валерій Семененко — людина відома серед українців Росії. Ще за радянських часів він як конструктор-ракетник переїхав на роботу до Москви. Під час горбачовської перебудови В. Семененко брав участь у створенні та керівництві українськими організаціями в Росії. Активну діяльність він продовжує й сьогодні, а тому добре обізнаний щодо стану справ в одній із найбільших у світі національних діаспор. Саме про це В. Семененко розповідав кореспонденту «Дня» під час перебування у Дніпропетровську.

— Валерію Фоковичу, скільки українців зараз проживає в Російській Федерації?

— Як це не прикро, кількість офіційно скорочується. Наприклад, ще у 1980-х роках у Москві налічувалось 254 тисячі українців. А недавно я прочитав, що у російській столиці сьогодні офіційно проживає 150 тисяч українців. На території Росії в радянські часи налічувалось понад чотири мільйони українців, а зараз — менше двох. Скорочення чисельності пояснюється багатьма причинами, але найперша і незворотна — це асиміляція. Людей просто не записували українцями під час перепису, а дехто й приховує свою національність. До того ж графи «національність» у російському паспорті немає. Я на особистому прикладі пересвідчився в тому, що під час перепису населення мене навіть не запитали про мою національність. Я наполіг, щоб записали — в комісії засміялись і зробили запис. Але так роблять далеко не всі. Друга причина «зникнення» українців полягає в тому, що люди самі приховують той факт, що вони українці. Особливо це поширилось після 2004 року, коли в Україні відбулась помаранчева революція і в Росії розпочалась шалена інформаційна кампанія. Кожен день з екранів телевізорів лились помиї та бруд. Як наслідок — українці стали замовчувати своє національне походження.

— Як реагували на це українські організації в Росії?

— Ми не мовчали. Загальноросійська організація «Об’єднання українців Росії», яку я очолював, завжди стояла на позиціях захисту прав українців. Коли представник російського МЗС А. Нестеренко виступив із «поясненнями», чому кількість українців в Росії зменшується і чому немає українських шкіл (мовляв, це близькі за історією, мовою та релігією народи), то ми дали свою відповідь. Такий поверховий підхід, на наш погляд, не дає розуміння того, що відбувається. А причини цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні. Дійсно, у нас була загальна історія. Однак під час перебування в одній державі, крім позитивного досвіду взаємного культурного збагачення, мали місце і вкрай негативні моменти. Насамперед, це цілеспрямована імперська політика переслідування української мови, оголошення її лише «південним діалектом общєрусского язика», що призводило до русифікації українців, а також виникненню в них почуття меншовартості. Треба зважати також на брак в Росії українського інформаційного простору, на відсутність української церкви й неприкриту протидію її поширенню. Не секрет, що більшість російської політичної еліти не сприймає незалежності України, самостійності української нації і самобутності її мови. Це призводить до відсутності у Росії послідовної і системної національної політики щодо українців. Ми показали статистику — скільки в Росії українських шкіл та садочків, скільки дітей вивчає українську мову. Причому порівняли це зі станом російської освіти в Україні. Статистика була вражаючою — в Росії щодо української освіти були суцільні нулі. Російській владі, мабуть, були не до вподоби подібні заяви. І почалась ревізія у всіх напрямках. Звичайно, знайшли деякі «недоліки» і почали вести справу до закриття організацій. На той час у нас було дві загальноросійські організації — «Федеральна національно-культурна автономія українців Росії» та «Об’єднання українців Росії». Почали з першої. Як ми не боролися, але її ліквідували в січні 2011 р. через Верховний Суд РФ, а перевірки почались ще влітку 2009 року. Два роки тривали судові розгляди, ми подавали касації. Вказували, що закрити організацію можна, лише якщо вона загрожує національній безпеці. У разі, якщо не такий протокол написано, то ми виправимо — підкажіть, що і як. Але міністр С. Лавров прямо заявив, що ми займаємось політикою. Це по-перше. А по-друге, наші славні українські дипломати, коли ще був В. Ющенко, заохочували нас — відзначайте те і се. А коли почали нас бити, то особливої підтримки з боку дипломатів ми не побачили. Водночас в українських земляцтв проблем немає. Треба сказати, що в Москві створено багато таких земляцтв — харківське, донецьке, дніпропетровське та ін. Ці земляцтва організувала номенклатура, яка осіла в Москві. Колись у дніпропетровському земляцтві можна було зустріти нині вже покійних шефів КДБ В. Семичасного та В. Чебрікова. З останнім, наприклад, я розмовляв українською мовою, він розповідав, що навчався в українській школі. Зрозуміло, що і зараз спрямування таких земляцтв — на реанімацію Союзу Росії, Білорусі та України, але нам така лінія не підходить.

— Що відбувалось з «Об’єднанням українців Росії», яке ви очолювали?

— За об’єднання взялися після «Федеральної національно-культурної автономії українців Росії». Мін’юст Російської Федерації подав позов до суду на ліквідацію ОУР. Щоб мати побільше компромату, проводили ретельну перевірку. Зокрема чіплялись за те, що під час перевірки не можна проводити мітинги або брати участь у виборах. Ми й не проводили, а тут мене запросили на «Радіо Свобода», і я дав інтерв’ю. Це також викликало невдоволення, прирівняли інтерв’ю до організації масового заходу. При бажанні можна з мухи зробити слона. Перевіряли все, у тому числі фінансування. Але жодних порушень у цій частині знайти не змогли. Ми дійсно отримували гроші від Мінрегіону Росії під конкретні проекти. Наприклад, під час святкування 200-річчя Миколи Гоголя на «Сорочинський ярмарок у Москві» ми зібрали українські таланти з усієї Росії. Була ціла програма, люди приїхали аж із Далекого Сходу, провели конкурс хорових колективів, круглий стіл щодо проблем українства в Росії.

— А Україна підтримує діяльність українських організацій в Росії?

— Коли прийшли помаранчеві, то 2006—2007 років дійсно було фінансування — кошти отримували і ОУР, і регіональні відділення. Ми витрачали ці гроші на конкретні справи — меморіальні дошки, пам’ятник М. Грушевському, видання літератури. На Далекому Сході, Омську, інших регіонах проводили фестивалі української культури. Україна це підтримувала. Але якраз саме ці гроші й потрапили під тотальну перевірку російських органів контролю, і при всій їхній заповзятливості порушень знову не знайшли. Зараз українська влада від підтримки наче не відмовляється. Всі обіцяють, але все ж таки особливої підтримки не помітно. А тим часом тиск на українські організації триває. Рішенням Верховного Суду Росії «Об’єднання українців Росії» також ліквідовано. В Росії спостерігається політизація всього комплексу питань, які стосуються української гуманітарної сфери, і фактично відбувається зачистка українського гуманітарного простору. Напрочуд швидко у квітні 2012 р. Мін’юст Росії зареєстрував нову федеральну організацію з кількома «манкуртами», яка підтримала сумнозвісний мовний закон.

— Чи мають можливість українці, що проживають в Росії, навчати своїх дітей рідною мовою?

— Українських шкіл як таких немає — я маю на увазі систематичну освіту. Є недільні або суботні школи, де охочі можуть вивчати мову, приводити своїх дітей, але це і все. Російська влада займає таку позицію — спочатку давайте заяви, а ми потім подивимось. Але зрозуміло, що так українських шкіл не створити. У нас є своя модель. Треба їх відкривати, а тоді вже потихеньку нарощувати чисельність учнів у класах. Якщо йти іншим шляхом, то ми ніколи не назбираємо великої кількості заяв. За часів Б. Єльцина, 1995 року, нам виділили школу в Москві, де ми створили учнівську групу, створили гурток декоративного мистецтва, а також художній ансамбль, де співали діти. Завдяки підтримці вболівальників київського «Динамо» відремонтували приміщення, поставили телевізор і «тарілку», щоб футбольні матчі дивитися. Все працювало до 2008 року, а потім прийшла перевірка. Як наслідок — закрили та розігнали. Як можна здогадатись — була вказівка. Ставлення до української діаспори таке: доки ми займаємось «шароварами», нас ніхто не чіпає, навіть заохочують, але коли порушуємо серйозніші питання, то не дай Боже!

— Що відбувається зараз із Бібліотекою української літератури у Москві?

— Схожа історія. 2006 року московська мерія надала нове приміщення, але вже за півроку роботою бібліотеки зацікавились органи. Ми провели круглий стіл з проблеми Голодомору, запросили професора С. Кульчицького, і після цього почались «наїзди». Перед бібліотекою з’явились пікети пропутінського молодіжного руху — їх привозили на автобусах. Потім дев’ятеро співробітників бібліотеки були звільнені з роботи, а останнім акордом стало звільнення «творця» бібліотеки Юрія Кононенка. Прийшла новий директор, аби з української бібліотеки зробити Бібліотеку народів Росії. Втім, і за її директорства було відкрито кримінальну справу, бо компетентні органи отримали повідомлення про розповсюдження якимись невідомими особами «екстремістської» літератури. Прийшли слідчі, натиснули в електронному каталозі слово «націоналізм», і всі книжки, які мали це слово в назві або змісті, вилучили як екстремістську літературу. При такому підході можна вилучити ще більше книжок у російській Бібліотеці імені Леніна. Ми багато писали на захист української бібліотеки, налагодили контакти з новим директором. І зрештою кримінальна справа була спущена на гальмах. Звичайно, бібліотека є культурним закладом московської мерії, і мерія може приймати будь-які рішення. Однак Бібліотека української літератури завжди була більш ніж бібліотека. Вона є одним з інтелектуальних центрів спілкування московських українців, а її фонди створювались за участю українців усього світу. Взагалі культурні заклади відіграють особливу роль у житті російського українства. Так, колишніми артистами Большого театру було створено український театр «Еней», який має досить високий рівень. Уся діяльність української діаспори в Росії концентрується навколо пісні та самодіяльності, там, де є добрі колективи. Наприклад, народна хорова капела Москви — досить відома, була з гастролями в Канаді, США, Європі, на різних фестивалях. І такі хори є в багатьох містах Росії: у Владивостоку, Хабаровську, Республіці Комі, в Уфі.

До речі, нашими проблемами зацікавились в Європі. Ми зустрічалися з Верховним комісаром Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) Кнутом Воллєбеком, який приїздив у Москву. Приїжджали активісти українських організацій із різних регіонів і розповідали про справжнє становище українців у Російській Федерації.

— У яких регіонах Росії є чинні українські організації?

— Активна громада в Калінінграді, де живе багато українців. Чинна організація в Архангельську — її очолює місцевий підприємець. Активні українці в Омську, де лідером є юрист із власною адвокатською конторою. Організацію в Хабаровську очолює Наталя Романенко, яка самотужки в Хабаровську вивчила українську мову, організувала чудовий хоровий колектив. Активні українці у Владивостоку, Красноярську, в Башкортостані, Санкт-Петербурзі, Карелії, Сургуті, Томську, Кабардино-Балкарії, Нижньому Новгороді, Нижньокамську, Республіці Комі, Тольятті, Твері і в Оренбурзі, де діє Музей Т. Шевченка. Звичайно, активні українці й на Кубані, хоча останнім часом спостерігається певний спад.

— Яка мета вашого приїзду до України?

— На Дніпропетровщині у мене живуть родичі, залишився батьківський дім. Я регулярно буваю на Батьківщині. Зокрема, і під час виборів. Можу сказати, що, незважаючи на усю критику, українські вибори за рівнем демократії навіть не можна порівняти з російськими. І в Україні, і в Росії я був спостерігачем на президентських виборах. Цього року, коли обирали президента Росії, особисто ганявся за автобусами з підставними виборцями, фотографував, намагався фіксувати порушення. Масштаб фальсифікацій величезний, з’явились фальсифікації безперервного циклу (коли людей возили як робітників підприємств від дільниці до дільниці, де вони голосували за Путіна). В Україні такого не було. Звичайно, Україна — не Росія, але, на превеликий жаль, останнім часом Україна швидко йде у тому ж напрямку.

— Президент України Віктор Янукович оголосив 2014 рік — Роком Т. Шевченка. Як українці Росії збираються відзначати ювілей Кобзаря?

— Кожного березня ми, як і українці в усьому світі, вшановуємо пам’ять Тараса Шевченка. В Москві монумент Кобзарю, що стояв біля готелю «Україна», недавно зняли нібито на реконструкцію. Його було встановлено 1964 року — півстоліття тому. До цього пам’ятника в шевченківські дні ми традиційно покладали квіти. Тепер і прийти нікуди. Звичайно, нам обіцяють, що пам’ятник буде відновлено до ювілею, але так чи ні — невідомо. Українське посольство теж цікавить це питання. Взагалі на території величезної Росії налічується усього три монументи Кобзарю — в Москві, який зняли нібито на реконструкцію, в Санкт-Петербурзі, де Тарас Григорович жив та навчався, і в Сургуті. Причому останній пам’ятник поставив за свої кошти наш активіст, підприємець українського походження Володимир Самборський. Вважаю це показовим, бо виживати національній діаспорі в Росії доводиться самотужки.