Про героїзм як «роботу»

Шостого лютого минає рік, як військові 128-ї бригади зробили подвиг, ризикуючи власними життями: семеро сміливців захопили ворожий танк Т-72. Новина облетіла шпальти чи не усіх видань, а митець Юрій Журавель навіть створив мультфільм про героїв. Напередодні річниці важких боїв під Дебальцевим «Дню» вдалося поспілкуватися із заступником командира 1-го артдивізіону 128-ї бригади старшим лейтенантом Тарасом Пономаренком, який нині є заступником командира роти патрульної поліції Мукачева.

«СИТУАЦІЯ НАС ЗМУСИЛА З АРТИЛЕРІЙСЬКОГО ПІДРОЗДІЛУ ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА ДЕСАНТНО-ШТУРМОВИЙ»

— Минув майже рік після трагічних боїв під Дебальцевим. Сьогодні ми вже знаємо, що ситуація була критичною. Як вам вдалося провести цю спецоперацію?

— Коли в нас було завдання відправитися на допомогу іншому артдивізіону — у них виходила техніка з ладу, не працювали самохідні артилерійські установки, велися часті обстріли під Ольховаткою — ми зрозуміли, що нас намагаються взяти в кільце. Зімкнутися йому не дали наші артилеристи на усіх позиціях. Усі прекрасно розуміли, що відбувається, що це горловина котла. Спочатку у нас був сформований своєрідний таємний артилерійський трикутник. Важливість його полягала в тому, що таке розташування і використання установок не дозволило ворогу вирахувати, звідки саме йдуть вистріли і накрити нас вогнем. У дні найзапеклішого протистояння ми вже стояли на місці, у нас просто не було часу ані на виїзди, ані на перелаштування позицій, виміри, наведення зброї. Фактично ми стріляли з однієї точки. Вороги знали, де ми знаходитися, і знали, що вибити нас «градами» з бліндажів не вдасться. Вихід у них був один — вивести механізований підрозділ і знищити нас.

— Які сили були спрямовані проти вас?

— Фактично проти нас вивели п’ять танків, один БТР, один БМП 1, тобто повна механізована рота в складі орієнтовно 120—130 осіб. Нас на позиціях було приблизно 60 людей. Скоріш за все, вороги розраховували, що далекобійна артилерія не зможе їм протистояти, тобто ми покинемо позиції і вони нас знищать.  Але не так сталося. Вони провели артпідготовку, почали наступати, вивели з лісопосадки танки. Ми доповіли штабу, що буде бій. Використовували російський гранатомет, який є далекобійним, гранати, багато іншого озброєння, хоча цього для повноцінного протистояння фактично б не вистачило. Однак нам вдалося призупинити наступ ворогів, вони не вивчили наше місце розташування. Ми знаходилися на горі, тут у нас був пункт спостереження, з якого добре було видно усю долину, фактично це нас врятувало. Бої були дуже запеклими, про це можна багато розповідати...

— Якою була поведінка ворогів?

— Я вів спостереження за ними цілодобово, спав тільки під ранок.  Так звані сепаратисти не тільки кидали техніку, але могли і залишати своїх. Ми бачили, як вони риють ями, ймовірно, для захоронення тіл поплічників. У танку, який ми захопили, знаходилися ксерокопії паспорта чоловіка 1964 року, уродженця Горлівки, однак я переконаний, що це просто підстава. Людина такого віку не може рухатися так швидко, проти нас воювали молоді хлопці, я переконаний, що це російські військові.

— Захоплення танку відбувалося за згоди з керівництвом?

— Ні, ми робили усе по-своєму. Ми чекали танки на підкріплення, однак вони не прибули. Тому я робив так як умів, як знав і як пише Бойовий статут сухопутних військ. Ситуація нас змусила з артилерійського підрозділу перетворитися в десантно-штурмовий, що ми і зробили.

Тут спрацювала авантюра і передчуття. Штаб нам танків не давав, а оборонятися чимось треба. «Саушки» вже були виведені з ладу, команди відступати не було. Фактично вибору у нас не було. Тому я не сумнівався і не сумніваюся, що зробив правильно. Ніхто не знав, що ми пішли захоплювати танк. Рішення було спонтанним, нам сказали, де він завівся, місце його розташування, повідомили, що він давно не заводився. Була місячна ніч, я знав, як туди пройти, бо сам ставив розтяжки. Швидко зібрали групу, перевірили, чи танк не заміновано, і поїхали. Коли виїхали на позиції — добряче налякали своїх. Після захоплення цей танк стояв у нас на бойових позиціях, жоден дурень не піде в наступ проти танку Т-72. Хоча добре, що сепаратисти не знали про те, що у нас не було навідника, був механік-водій Сергій Косаковський, командиром машини ми назначили Возняка. Згодом танк ми залишили в Артемівську. Я не вважаю це досягненням, це моя робота, я був кадровим військовим. Воно все виглядає патріотично, насправді у жодній війні немає нічого патріотичного — це біль, смерть і кров.

«СВОЇМ ГОЛОВНИМ ДОСЯГНЕННЯМ ВВАЖАЮ ТЕ, ЩО УВЕСЬ СВІЙ ПІДРОЗДІЛ ПОВЕРНУВ ДОДОМУ ЖИВИМИ»

— Чому нам дана ця війна?

— Становлення жодної незалежної країни не відбувалося без війни, навіть США, на які рівняється чи не кожна країна, включаючи Росію, хоча вони це не визнають. Фактично, у нас зараз «псевдогромадянська» війна за участі Росії. Становлення національної свідомості може відбутися тільки через війну, вона мала статися, якщо не зараз, то пізніше. Коли тільки почалася революція, я одразу зрозумів, що вторгнення у Крим неминуче.

— Ти не був на Майдані. Чому?

— Це запитання я чую часто. У мене було багато товаришів по обидва боки барикад. Я складав присягу народу України, мій рівень — воювати за народ, що я власне і зробив. Я йшов на війну, бо знав, що воювати — це моя робота. Своїм головним досягненням я вважаю те, що увесь свій підрозділ я повернув додому живими, це завдання кожного офіцера. То кому, як не мені, йти воювати?

— Чи правда, що на війні всі починають вірити в Бога?

— Солдати мусять у когось вірити. Я носив на собі три речі: жовто-блакитну стрічку на автоматі, її на Майдані зв’язала моя мама, ладанку зі святим Тарасієм, лист нареченої. Ладанку я завжди ношу з собою. Можна не вірити у вищу силу, посилатися на везіння, однак мене «облітало». Навіть у таких ситуаціях, що солдати досі здивовані, як я не те, що вижив, а навіть залишився без подряпин. У важких ситуація дуже відчувається і зв’язок з потойбічним. У мене була бабуся, яку я дуже любив, на жаль, вона вже померла, однак щоразу перед обстрілами вона мене попереджала. Приходила до мене уві сні молодою, одягненою у національний стрій, який носили на Сумщині. Вона ніби гладила мене, промовляючи «Тарасе, вставай, ну вставай», як у дитинстві. І тоді я вже знав, що буде обстріл, виходив і велів усім ховатися по бліндажах. Можливо, це ігри підсвідомості, захист психіки, але це факт, з яким я зіштовхнувся.

«Я ХОЧУ ЖИТИ ТУТ»

— Чому ти обрав поліцію?

— Я хочу жити тут. Я був за кордоном, бачив, як живуть там, однак я хочу жити у своїй країні. Хоча тут, після війни, я й почуваю себе емігрантом. Мені сподобалася ця структура, яка має нову ідею, плани. Головне завдання поліції «захист прав і свобод людини», це тонка синя лінія між державою і громадянином, яка нагадує про дотримання законів. Водночас це важка і брудна робота, поліцію до адекватних людей не викликають. Тому кожен, хто йде в поліцію, має бути до цього готовим.

— Як нам змінити країну?

— Треба змінювати систему, треба, щоб чиновники і депутати розуміли, що вони є слугами народу і на своїх посадах робили усе залежне від себе для громадян. Для багатьох війна стала золотою жилою. Є хороша казка про дракона, який оберігав золото. Його хотіли всі вбити, аби відібрати скарби, вдалося це зробити простому юнакові, однак, побачивши золото, він сам перетворився на дракона. Кожен, від кого залежать зміни у країні, має вбити у собі дракона. На рівні вулиць, міст та областей кожен повинен робити максимум, аби покращити життя людей. А люди мають не забувати про простоту і щирість, а не ставити собі за мету «пафосні» цілі, як-от, маючи мінімальну зарплату, купувати дорогі телефони тощо. Найголовніші речі в нашому житті не можна оцінити жодними грішми.