Архипресвітер Сергій Кіндзерявий-Пастухів: «Моя Україна – дзеркало прадідівського ладу…»

«Хай відсохне рука моя, коли забуду про тебе, моя страдальна Україно!». Так ще далекого 1978 року в одній із своїх статей написав Сергій Кіндзерявий-Пастухів, – в одній особі богослов, філософ, літературознавець, перекладач, редактор, художник, кобзар, організатор національного музичного життя на чужині, а ще архипресвітер Української Автокефальної Православної Церкви. Через п’ять років американський журнал «Forum» надасть йому титулу символічного титулу «Людини Ренесансу», а він невтомно продовжуватиме пошуки духових істин у виявах української історії, культури і ментальності до самого 2013 року, коли Господь покличе його до себе. 

Сергій Кіндзерявий-Пастухів народився 1924 року в с. Руське на Закарпатті у сім’ї старшини Армії УНР, митрата Якова та Катерини Буняк. З дитинства проявляв велику цікавість до літератури і музики. У 1940-1941 роках у м. Холмі брав уроки гри на бандурі у відомого кобзаря Костя Місевича, з яким (а також з його дружиною) вперше виступив на Шевченківському концерті у місцевій гімназії. «Війна німців з совєтами, – згадував він, – розділила наші життєві дороги. Місевичі дісталися на Волинь, де піснею, бандурою й ідейністю підтримували народ «в тяжку мінуту» і де згинули смертю мучеників у рядах Українського Повстанського Руху. Згадка про них завжди викликає в моїм серці піднесену вдячність Богові: багато хороших людей дав мені зустрічати Господь, і від них учитися…».

СЕРГIЙ КIНДЗЕРЯВИЙ-ПАСТУХIВ. ТАРАС ШЕВЧЕНКО. ПАСТЕЛ

1943 року С. Кіндзерявий-Пастухів разом з батьком і братом потрапив у німецьку в’язницю у Вінниці, де занедужав на плямистий тиф. Якийсь час треба було відновлювати майже втрачені пам’ять, голос і дикцію. Перебуваючи наприкінці війни в с. Залуче на Поділлі, відновлював практику співу, керував хором та оркестром, вчитувався у Біблію. З наближенням фронту полишив українські терени й переїхав до Німеччини, де навчався у греко-католицькій семінарії у м. Гіршберґ та на богословському і філософському відділах університету м. Ерлянґен. 1949 року подав заяву для вступу в Мюнхенську академію мистецтв, але її відхилили. «Старий художник київської освіти Поторока був дуже здивований і хотів побачити роботи, які я подавав. Дуже збештав мене: з такими роботами випускають в Академії, а не приймають на студії. У міжчасі я написав для нашої Богословської Академії у Мюнхені працю з гомілетики «Як проповідувати сучасним людям», – писав він пізніше.

СЕРГIЙ КIНДЗЕРЯВИЙ-ПАСТУХIВ. ДУМА ПРО СМЕРТ КОЗАКА-БАНДУРИСТА

З переїздом до США С. Кіндзерявий-Пастухів багато малює, 1958 року у Нью-Йорку влаштовує свою першу персональну виставку. Працює над статтями з церковно-релігійних питань (одна з них – на тему «Проблеми екуменічної ідеї в світлі головних православних догматів»), дискусійними публікаціями з літературознавства («На шляху до великої літератури», «Призначені літати й повзати»), перекладає епос «Гільгамеш», «Чин двадцяти псальмів», укладає «Біблійний богословський словник», монографію про хрест «Світове дерево» тощо. 1965 року був висвячений, скерований на церковно-адміністративну службу. Був настоятелем Свято-Троїцької катедри в м. Бруклін, адміністратором УАПЦ в екзилі. Від 1977 року – архипресвітер. У 1973 році заснував у Нью-Йорку Школу кобзарського мистецтва, якою керував до кінця 1980-х років. До того ж був диригентом ансамблю бандуристів та церковних хорів.

СЕРГIЙ КIНДЗЕРЯВИЙ-ПАСТУХIВ. АВТОПОРТРЕТ

Як художник Сергій Кіндзерявий-Пастухів працював за спільною програмою з богословськими та історіософськими роздумами. Найвидатніший результат у цих його зусиллях – серія малюнків та коротких есеїв «Світильники землі Української: тридцять чистих образів». Автор писав, що це «спроба аналізу прикмет нашої рідної духовности. Бо тут починається сила народу. Не у мавпуванні чужих кличів, чи поведінки, а в устійненні своїх природніх прикмет рідної духовности». Чимало глибоких суджень про феномен українського кобзарства він залишив у редагованих ним же журналах «Кобзарський листок» та «Бандура». Крім того кілька десятиліть він вів свої авторські неперіодичні часописи «Сіяч» і «Бесіди з Друзями», де залишив справжні перлини інтелектуальної думки.

СЕРГIЙ КIНДЗЕРЯВИЙ-ПАСТУХIВ З КОЛЕКТИВОМ БАНДУРИСТIВ БIЛЯ ПАМ ЯТНИКА Т. ШЕВЧЕНКУ У ВАШИНГТОНI. 1970-I РР.

Поряд зі старшим від себе поетом Василем Баркою, з яким товаришував до самої його смерті (2003), С. Кіндзерявий-Пастухів був одним з найбільших моральних авторитетів українського зарубіжжя. Деякі його тексти мали силу далекоглядних передбачень, які не втрачають значення і сьогодні. До таких належать дві унікальні за своєю глибиною пам’ятки, які публікуються нижче. За формою, як і за окремими тезами, вони перегукуються, хоча написані з дистанцією у тридцять років – в 1969 та 1999 роках. Різні історичні епохи, відмінні духовно-культурні контексти, натомість ціннісний імператив розкривається через еволюцію поглядів автора на найбільш значимі питання української історії та ментальності. Для цього мислитель обрав уявного опонента – в першому тексті «совєтського обивателя» тодішньої УРСР, такого собі усередненого манкурта, в другому – генетично спорідненого з ним же «продукта» постсовєтської доби, дещо в іншій шкалі суспільних проявів 1990-х років. Шляхом такої модельованої конфронтації між різними ціннісно-смисловими наповненнями збірного поняття України і вибудовується духово-моральна настанова отця-архипресвітера Сергія Кіндзерявого-Пастухова, однієї з найяскравіших постатей в культурній історії України другої половини XX – початку XXI століть. Поза сумнівом, що такі цінні інтелектуальні пам’ятки продовжують мати значення і для сучасного періоду національної історії, особливо в теперішніх воєнних протистояннях з історичним ворогом Української Держави – нігілістичною і тиранічною Московією.

Тексти подаються за джерелами:

Кіндзерявий-Пастухів Сергій, свящ. Становлення і дозрівання української вітки Церкви Христової (аналітична довідка); Моя Україна і Ваша. – Нью-Йорк: Видання Духовної Консисторії, 1969. – С. 19-22; Кіндзерявий-Пастухів Сергій, архипресвітер. Моя Україна, і Ваша: бесіда від серця до серця // Сіяч + Бесіди з Друзями. – Нью-Йорк, 1999. – Ч. 196.  

Роман ЯЦІВ

Сергій КІНДЗЕРЯВИЙ-ПАСТУХІВ

МОЯ УКРАЇНА І ВАША

У кожного своя Україна, в тому і у мене. Ми, звичайно, стараємось накинути свою Україну ближнім. І тут, мабуть, джерело наших непорозумінь.

 А ось я спробував порівняти свою Україну і Вашу.

 І здивувався дуже.

 Моя Україна – сфера споконвічних ідеалів народу, складених серед світлосяйної природи степів, у рамах гір Заходу і Сходу;

 Ваша Україна – часова політична кон’юнктура зовнішньої сили.

 Моя Україна – вікопомна батьківщина моїх і Ваших предків;

 Ваша Україна – сучасний стан фізичного вияву.

 Моя Україна – духовість світильників, що в праведності перед Богом;

 Ваша Україна – гордість економічного прогресу із системою статистик, із копалинами, заводами та засобами експлуатації.

 Моя Україна – хліборобська простота і чесність дітей Христових;

 Ваша Україна – величавий шум з бенкетами, парадами, ювілеями, здвигами.

 Моя Україна – свобода духу навіть у ярмі;

 Ваша ж Україна – духове епігонство для Римів: Першого, Другого чи Третього.

 Моя Україна – народ Мономаха, Конашевича, Богдана, Тараса;

 Ваша Україна – комплекс долгоруких, потіїв, кунцевичів, брюховецьких, винниченків.

 Моя Україна – народ кобзарів, запорожців, Сковороди;

 Ваша Україна – край ботокудства , титуломанії та мазєнінщини .

 Моя Україна – дзеркало прадідівського ладу;

 Ваша ж – постійний стан духової анархії.

 Моя Україна – ті, що по тюрмах, на каторгах, на засланнях, в загоні;

 Ваша Україна – ті, що зверху, на теплих місцях.

 Моя Україна – одна нероздрібнена нація;

 Ваша Україна – одна партійна ідеологія або конгломерат партійних систем.

 Бачите які різні наші України?

 А все таки, вони цілком реальні.

 Дарма Ви твердите, що моя Україна – утопія чи мрія, а Ваша – реальність. Марксизм чи будь-який рівнобіжний ізм, це так само ідеї, як і християнство; але супроти Світла Христового вносять духовий сутінок в життя.

 І України сформовані ними не однакові.

 Вашу Україну формують ідеї ненависти та помсти;

 Мою Україну будує любов і прощення.

 Тому моя Україна – світ Бога живих;

 А Ваша – загороди цвинтарів, пам’ятників, могил.

    Моя Україна – сковородинська світоглядова злагода;

 Тоді коли Ваша – нескінченна система партійних непорозумінь.

 Моя Україна – народ чеснот, коліно Кальнишевського і Полуботка;

 Ваша ж росте на породі яничарства і зміновіховства.

 Ваша Україна заглядає в людські загумінки й випрошує ласки в чужинців;

 Моя ж живе і творить без огляду на моди, дух часу чи примхи сусідів.

 Таки дуже різні наші України.

 Моя Україна – ті, що готові вмерти за Неї; а Ваша – це ті, що прославляють себе і заставляють інших вмирати.

 Сини моєї України життя своє присвячують для Неї; діти з Вашої – прикривають діла свої ім’ям України.

 Бо моя Україна, як і Ваша, має своїх синів та послідовників; вони добровільно чи невільно виховуються і виростають як цілком різні люди.

 Діти Вашої України вірять, що якийсь світовий МАКСІМУС дасть нам Українську Державу; сини ж мої знають, що лише порвання кайданів духового рабства поставить нас на ноги перед Богом і у світі.

 Тому сини моєї України шукають непідмінної істини в житті; а діти Вашої забавляються і задовольняються видивом уявних речей.

 Сини моєї України шукають контакту з культурою предків та сусідів; діти Вашої – як раби, бояться справжніх культурних зв’язків і зросту.

 І проявляються наші України різно.

 Ви свою нав’язуєте силою чи нуканням, а моя тихцем оселюється в серцях праведників.

 Сини моєї України стараються дотриматись Христової моралі; діти ж Вашої вважають навіть злочин добром, якщо він їм на користь.

 Бо сини моєї України вважають себе ланкою історичного національного процесу; діти ж Вашої починають усе від себе та самохвальби.

 Ви всюди маєте загальний монополь на свою Україну; мою ж Україну або замовчуєте або силою примушуєте мовчати.

 І – зауважте – не вороги розділили Україну на Вашу і мою; вони тільки землю нашу ділили між собою.

 Розділили Україну Ви, які пішли за їх підмовами: без Вас вони б нас ніяк не поділили.

 Тому то й існує ця драма: моя Україна і Ваша.

(1969)

*****

Сергій КІНДЗЕРЯВИЙ-ПАСТУХІВ

МОЯ УКРАЇНА, І ВАША

Бесіда від серця до серця

У кожного своя Україна, в тому і у мене. Тож і конфронтація задля зрозуміння і порозуміння – доречна, потрібна. Інакше – у нас безглуздий базар, де ми розмовляючи рідною мовою, не спроможемось на комунікацію: ні до чого не зможемо домовитися, бо, як дотепно зауважив колись Черчіль в Америці, ми ж один народ, тільки мова наша різнить нас (англійська!). Таке у нас тепер і з нашою, рідною, українською: говоримо, а значення сказаного не знать де, в повітрі, в просторах поза нами?

 Моя Україна – автохтонний народ ще десь від Трипілля, Ваша ж від часу займанщин, починаючи з варязької Русі з перед тисячоліття.

 Моя Україна – Христовий Виноградник вже дев’ятнадцять століть (від Ап. Андрія Первозванного); Ваша – від Володимирової імперської версії християнства.

 Моя Україна це народ, стало зневажуваний від сильніших зайдів; Ваша ж якраз від тих зайдів, які при нагоді намагаються реформувати свідомість народу.

 Моя Україна – від ідей свободи, братерства, рівности та праведности перед Христом; Ваша – тільки від гріховної, безбожної дійсности.

 Ой, дуже різні наші України. Без цього устійнення годі що-будь зрозуміти, тим більше вгадати, що воно таке Україна. Добрі люди вмовляють, що такого дива ніколи не бувало, нема тепер, і бути не повинно. Це ті «добрі люди», які стоять проти справжньої свободи, рівности, братерства, чеснот і правди, які тільки за грандіозні проімперські видумки минулого, та за насилля. Але від заіснування держави – УКРАЇНА – нам просто слід, ба, імператив – устійнити українські координати в духових, основних для життя вартостях.

 Моя Україна – страдальна, дорогоцінна земля предків, Ваша ж, тільки об’єкт безбожної експлуатації.

 Моя Україна – свобода господарів на своїй землі, де своя правда, сила і воля. Ваша ж – кріпацтво народу (на своїй же землі!) ради імперських забаганок трутнів, злочинців, крадіжників, узурпаторів, брехунів.

 Моя Україна – лицарський народ ще від Сагайдачного; Ваша ж – кріпацьке «бидло» від Катерини II. Значить? Отож то воно й значить! Ви мали силу, пропхали, здавили, устійнили.

 Моя Україна від Кулішів, Морачевських, Липківських, Ваша ж лиш від зневаги їх.

 А моя від любові і прощення, та від чесного розрахунку з боржниками.

 Ваша «Україна» чомусь ніяк не пробує стати тією справжньою Україною, що ще від Трипілля, і у правді Христовій від Ап. Андрія; тією поколіннями вимріяною УКРАЇНОЮ, яка може зробити ріжницю навіть у житті світу. Ви не вірите, що можливо? Це ж відомо. А могла б, якби Ви безбожно усе не давили та не розтлівали.

 Тут ми входимо в площину боротьби, змагання двох дуже різних образів, відмін України. Але, зауважте, Україна ж ОДНА. А бачу образ, що таки двоїться. Еге ж ДВА. Я й себе переконувати мушу. Україна тепер таки – явно подвійний образ. Крапка. Болить недоречність двох Україн. Напевно це не від зовні; підмови воріженьків – так, але остаточно це таки наша сиромудра хуторянщина.

 Моя Україна, не здивуйтеся, від ідейної аргументації про свободу, Ваша ж чомусь тільки від паспорту СССР?

 Моя Україна обіймає всіх українців по цілому світі; Ваша ж обмежується тільки випадковими мешканцями бувшої УССР. А ми ж усі маємо право на Батьківщину!

 Моя Україна будуччини – від простих міркувань української рації; Ваша ж наставлена на логіку й вимоги минулого: бувшого СССР. Тому й давить, задушує мою Україну: життя не дає у своїй рідній хаті.

 Моя Україна від великих дітей Батьківщини продовж століть; Ваша ж тільки від чужих і чужинецьких кадрів, що залишилися від безбожного ярма СССРії.

 Моя Україна Христова, християнська, православна! Ваша ж атеїстична, позавчорашня, кон’юнктурна і насильна.

 Моя Україна від діючої, живої любові; Ваша ж – тільки від штучної, програмної, злої витівки; у Вас сидить ця звіринна ненависть до правди, і до божого?

 Хоч знаю напевно, що стежка моєї України праведна і вірна, а Ваші крутійства та неправди – гріх, з яким Вам доведеться жити, і стати на остаточний розрахунок.

 Мені закидають тепер, що я не опублікував цієї бесіди раніше. Я, правда, написав бесіду під цим заголовком, але обставини були інакші понад чверть століття, і наша преса все зігнорувала. Думаю, і цей раз усе повториться по писаному. Чому б міняти? Еге ж, чому?! Грало ж якось досі!

 Гратиме й дальше!

 Оце Вам найкращий тут приклад на наше хуторянство, та безнадійну сиромудрість.

 А я надіюся на ласку Божу, і на практичну ліквідацію злої, протиукраїнської акції Вашої України проти свого рідного народу. Точніше, надіюся на Вашу честь і трішки доброї волі дійти до братнього порозуміння, і сформувати один образ УКРАЇНИ, одну, велику, справжню Україну.

 У цьому нам, Господи, допоможи!                

(Вересень 1999 р.)