Карабах

Під час російської авантюри в Сирії стало зрозуміло, що задуманий Blitzkrieg не вийшов. Наступ урядової сирійської армії розвивається вкрай повільно, проходить уривчасто, сил для контролю начебто відвойованої території не вистачає. До того ж у трикутнику Москва — Тегеран — Дамаск не все добре, і відносини між союзниками дещо охолонули.

Уже доводилося відзначати, що Кремль зацікавлений у підвищенні температури заморожених конфліктів уздовж периметра своїх кордонів. Агресія на Донбасі також не належить до Blitzkrieg, проект Новоросії практично не реалізувався. Запалити Придністров’я просто неможливо, залишився Нагірний Карабах. Не встигла основна частина російського контингенту покинути Сирію, як почалися бої на лінії зіткнення між вірменськими й азербайджанськими військами.

На тому, що Азербайджан ніколи не змириться з окупацією 20% своєї території, у Баку завжди наголошували. Понад 22 роки тривали безплідні переговори, приймалися резолюції ООН, але справа не зрушила з мертвої точки. Не дивно, що Баку усвідомив те, що дипломатичні способи розв’язання конфлікту близькі до вичерпання. Схоже, що ні в Єревані, ні в Москві такий розвиток подій серйозно не сприймали, відносячи заяви азербайджанського вищого керівництва до звичайної риторики або пропаганди.

Другий чинник, який панує в російській столиці і, схоже, у вірменській. Там чомусь абсолютно впевнені у бойовій слабкості азербайджанської армії. Дійсно, 22 роки тому подібне відповідало дійсності. Зараз не аналізуватимемо, чому так сталося, потрібен серйозний воєнно-історичний аналіз. Проте, минуло досить часу, використовуючи свої фінансові можливості, Баку серйозно оснастив свою армію сучасною зброєю, поліпшив її підготовку. Напевно, наступ азербайджанської армії по лінії зіткнення виявився вельми несподіваним для протилежної сторони, як і його результати.    

Хоча у Баку заявили про однобічне припинення наступу, швидше за все, напруженість у регіоні не зменшиться. І для цього є кілька причин як регіонального, так і геополітичного характеру.

По-перше. Психологічно азербайджанське суспільство після поразок початку 1990-х рр. і підписаного 1994 року явно невигідного перемир’я вимагало конкретних дій з відновлення територіальної цілісності країни. Через безплідність дипломатичних зусиль мали заговорити гармати. І не просто, а потрібна хоч маленька, але перемога. Схоже, що цієї мети досягнуто.

По-друге. Збільшена і демонстративна агресивність Москви по відношенню спочатку до Грузії, потім до України наочно показала, що Кремль не лише підтримуватиме Вірменію постачаннями озброєння, а й чинитиме військово-політичний тиск на Азербайджан. Найкращим способом захисту від такого сусіда є зміцнення своєї обороноздатності та наочна демонстрація можливості адекватної відповіді. Не по Росії, а по її союзнику-агресору.

По-третє. Південний Кавказ є стратегічно важливим для Росії приблизно так само, як Україна. Водночас позиції Москви у регіоні помітно послабшали. Після анексії частини території Грузії жодним чином поліпшити відносини з Тбілісі не виходить. Навіть зміна персонального складу грузинського керівництва не зменшила, у чомусь навіть підсилило дрейф у західному напрямку.

З Азербайджаном за всього бажання Баку теж нічого хорошого не вийшло. У Москві наполегливо підтримують Вірменію на шкоду відносинам з іншими державами регіону. З Тбілісі й Баку вважають за краще розмовляти з позиції сили, що не може залишитися без відповіді. Як результат прив’язаний союзник Вірменія перебуває у напівблокаді як територіальній, так і економічній. Утім, певною мірою таке становище Єревана Москву влаштовує, оскільки не дає посилюватися прозахідним опозиційним силам.

Є ще одна обставина. Свій вплив у Вірменії намагається підсилити Тегеран. Спільний кордон і постачання енергоресурсів цьому вельми допомагають. Уголос у Москві про це не говорять, але вельми знервовані. До речі, певною мірою це може стримувати агресивні дії Росії, оскільки стикатися з Іраном Білокам’яній аж ніяк не з руки. 

По-четверте. Москва, підтримуючи карабаське загострення, намагається для Анкари створити третій фронт. Перший у Сирії і другий в особі курдів уже існують. Тим самим сили Туреччини розтягуються й зменшуються її можливості на перших двох.

На цьому етапі безпосередньо втягуватися в конфлікт Росія не буде. До того ж поки зіткнення відбуваються уздовж лінії з Нагірним Карабахом, для цього немає юридичних підстав. Звідси пряма небезпека з боку Вірменії, в разі подальших успіхів азербайджанських військ, почати провокації безпосередньо на кордоні з Азербайджаном, сподіваючись привести в дію союзницький механізм ОДКБ, а фактично вимагати військового втручання Росії. Зрозуміло, що решта членів організації для Вірменії й пальцем не поворухнуть, особливо тюркомовні.

Ось чому завданням російської дипломатії є з, одного боку, підвищення градуса конфлікту і тим самим взаємне послаблення Азербайджану і Вірменії. З другого боку, не дати локальному протистоянню стати повномасштабною війною. Така ж напіввійна, як і на Донбасі. Хоч від цього вона війною бути не перестає. Як говорить східне прислів’я, війна є війна, і піввійни теж війна.

Помічена така закономірність. Чим складніше економічний і фінансовий стан Росії, тим сильніше її агресивність. У першу чергу, щодо найближчих сусідів. І далеким дістається.

Агресивні дії Москви й нагнітання напруженості покликані підсилити, як це розуміють у Кремлі, позиції на переговорах з новою американською адміністрацією.

Отже, в Нагірному Карабаху і на Донбасі й далі стрілятимуть.

«ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ МАЄ БУТИ ЗНАЙДЕНО ЗА СТОЛОМ ПЕРЕГОВОРІВ ЗА ВЗАЄМНИХ КОМПРОМІСІВ»

Давид ПЕТРОСЯН, агенція «Ноян тапан», Вірменія:

— Загострення могло статися з кількох причин,  зокрема — через внутрішню ситуацію в Азербайджані. Певні зовнішні гравці, передусім керівництво Турецької республіки, могло б підштовхнути Азербайджан на ці дії. Щоб спровокувати ще одну точку напруги.

  Мінська група тривалий час веде дуже складний переговорний процес щодо карабахського врегулювання. Остаточне рішення якого має бути знайдене за столом переговорів за взаємних компромісів. По-перше, мандат Мінської групи включає принципи ОБСЄ, які полягають у територіальній цілісності, праві нації на самовизначення і невикористанні сили чи загрози її застосування. По-друге, у складі співголів Мінської групи ОБСЄ є США, Росія і Франція. Я вважаю, що в США і Росії досить політико-дипломатичного інструментарію задля того, щоб купірувати цей спалах, це загострення, яке сталося на лінії зіткнення армій оборони Нагірно-Карабахської республіки і Азербайджану.

Я вважаю, упродовж короткого часу, за допомогою політико-дипломатичного інструментарію міжнародні структури і великі гравці припинять цей спалах насильства, який розпочався 1 квітня.

«ЯКБИ НЕ ВТРУЧАННЯ ТРЕТІХ СТОРІН, КОНФЛІКТ БУЛО Б РОЗВ’ЯЗАНО ЩЕ 20 РОКІВ ТОМУ»

Шаїн ГАДЖІЄВ, редактор агенції «Туран», Азербайджан:

— Ситуація в Карабаху — це результат окупації Вірменією території Азербайджану, яка триває 20 років. Перспективи мирного розв’язання конфлікту немає. Тому були неминучими військові рішення чи загострення ситуації, навіть якщо це вважати непередбаченою військовою операцією.

За Карабахським конфліктом із самісінького початку завжди були треті сторони. Тобто ще за часів Радянського Союзу, напередодні конфлікту, це були інтереси Москви і радянського керівництва, яке стверджувало, що надмірна демократія і свобода призводить до цього. Вони демонстрували Карабах як негативний наслідок перебудови, намагалися використовувати його зі своєю метою. Далі це були вже інтереси російського керівництва, яке намагалося втримати під своїм контролем і Вірменію, і Азербайджан, поперемінно забезпечуючи ту чи ту сторону озброєннями. Після розвалу СРСР це вже були інтереси геополітичні — і Заходу, і Росії, й інших  сусідів, які тією чи тією мірою намагалися використовувати і зараз це роблять, задля того, щоб отримати рішення, які влаштують більшою мірою інтереси цієї сторони. Тобто зовнішній вплив був завжди.

Конфлікт може бути врегульовано, якщо інтереси Росії, США, Франції чи ЄС повністю збігатимуться. Але оскільки цього не відбувається, як і в інших конфліктах, зокрема в Україні, то та чи та сторона намагається схилити рішення питання в один бік. А за такої ситуації конфлікти нерозв’язні. Тому Мінська група — це формальність, інструмент, який лише намагається утримати статус-кво в зоні конфлікту, аби він не розв’язувався якомога довше.

На жаль, Карабахський конфлікт із серії нерозв’язних. У його основі лежать серйозні суперечки між азербайджанцями й вірменами, вірменами й турками. Якби не втручання третіх сторін, його було б розв’язано ще 20 років тому. Логічно, мирне врегулювання повинно мати такий вигляд: Карабах здобуде автономію у складі Азербайджану, території буде звільнено, і ці два народи знову зможуть нормально жити. Тому необхідно усунути ті перешкоди, які стоять цьому на заваді.

Підготувала Наталія ПУШКАРУК