Росія, що огризається
Валентина Матвієнко, вона служить у Раді Федерації РФ спікером, поспілкувалася минулого тижня з керівниками Об’єднаних Арабських Еміратів і, повернувшись додому, розповіла журналістам, про який позитивний досвід вона там дізналася й що збирається впроваджувати у Росії. По-перше, з’ясувала спікер Матвієнко, у них там є Міністерство Щастя. І завести у нас теж таке міністерство, «це було б корисно для Росії», — поділилася своїми думками спікер Матвієнко. «Тому що щаслива людина, вона може й нещасливу зробити щасливою», — пояснила спікер Матвієнко особливості передання щастя в Еміратах. Колишній президент Росії Дмитро Медведєв, тут би, звісно, відлив: «Щастя краще за нещастя». Але у спікера Матвієнко теж непогано вийшло, хоча, звісно, не так коротко й афористично.
А ще спікер Матвієнко сказала, що у них, в Еміратах, є Міністерство Майбутнього. Там спеціальні люди думають, що робити, коли нафта закінчиться. «Нам би теж було цікаво створити таке Міністерство Майбутнього», — позаздрила спікер Матвієнко. Не виключено, що, адаптуючи еміратський досвід до російського клімату, ці дві контори об’єднають в одне Міністерство Майбутнього Щастя. У нас же боротьба за скорочення чиновницького апарату. Візит спікера Матвієнко в ОАЕ був короткочасним, тому вона не весь важливий досвід цієї країни привезла. Там ще є симпатичний девіз країни: «Аллах, нація, президент». До речі, оскільки ОАЕ — абсолютна монархія, посада президента там передається спадково, що теж є сенс перейняти. Щоправда, у нашого президента дочки такі засекречені, що якщо раптом що, їх можуть і не знайти.
Пильний інтерес до досвіду таких країн, як ОАЕ, викликаний тим, що Росія повністю розчарувалася у Заході. Виступаючи з доповіддю на парламентських слуханнях «Росія — Захід», глава комітету Державної думи у міжнародних справах Олексій Пушков так прямо й сказав: «Росія припинила сприймати лідерство Заходу».
Цю позу повного відвертання від Заходу дружно зайняли всі без винятку політики й статусні експерти Росії. І не лише такі карикатурні персонажі, як спікер Матвієнко або депутат Пушков. А й такий, наприклад, респектабельний експерт, як Федір Лук’янов, голова президії Ради із зовнішньої й оборонної політики, який опублікував у РІА «Новости» статтю, в якій намагався обгрунтувати те, що «Росії не треба вписуватися в західну ієрархію, оскільки епоха G8 закінчилася».
«Вісімка» відображала певну епоху, коли Росія дійсно прагнула інтегруватися в так званий розширений Захід», — згадує Федір Лук’янов. І тут-таки дивується: «Чому туди входила Росія, ніхто ніколи виразно пояснити не міг». Невідомо, у кого конкретно Федір Лук’янов вимагав пояснень, чому Росія хотіла інтегруватися у світ Заходу, але, вважаю, якби він запитав будь-кого з тих сотень тисяч науковців, підприємців або фахівців, які виїхали на захід останніми роками, будь-хто з них пояснив би йому, навіщо потрібна інтеграція у світ свободи й демократії. Або будь-хто з тих, з ким він, Федір Лук’янов, у 90-ті роки як співробітник американської компанії брав участь у спільному з Держкоммайном РФ проекті з підтримки приватизації у Росії.
Багато з тих представників російської верхівки, хто в 90-ті в особистій якості інтегрувалися в Захід, хотіли б обмежитися саме особистою інтеграцією, щоб користуватися всіма благами західної цивілізації з її комфортом і достатком, медициною й відмінною освітою для дітей. Але при цьому Росію хотіли б залишити у сутінках архаїки, у яких так зручно красти й триматися при владі на одній особистій відданості начальству, уникаючи такої неприємної в політиці й бізнесі речі, як конкуренція.
Коли ця модель особистої інтеграції розбилася об «кримнаш», у російської верхівки виникла смертельна образа на світ Заходу, й антизахідна риторика стала головним змістом російської пропаганди та діяльності МЗС Росії. Там навіть завели спеціальну співробітницю, якій єдиним посадовим обов’язком поставлено сварити Захід й огризатися на будь-які критичні зауваження на адресу Росії. Ця співробітниця на ім’я Марія Захарова наче за допомогою чаклунства або машини часу перенесена в наші дні з комунальної кухні дохрущовських часів. Тобто з часів до тієї благословенної історичної миті, коли Микита Сергійович розселив радянських людей у п’ятиповерхівки, позбавивши наших жінок необхідності вести постійну війну за конфорки й чергу в туалет.
Будь-яка полеміка західних дипломатів з Марією Захаровою виглядає як конфлікт учня музичної школи з підлітком, який відмотав термін на малолітці. Рідкісний випадок, коли Захарова обходиться без переходу на особистість опонента, випав минулого тижня, 12.04.2016 главі зовнішньополітичного відомства ЄС Федеріко Могеріні. Ета Могеріні мала необережність сказати, що «колишніх відносин з Росією не буде, поки Москва не почне поважати міжнародне право». Марія Захарова миттєво дала зворотку: «Повернення до колишніх відносин Росії та ЄС не буде в принципі». Тобто нещасна Європа може вічність стояти навколішки й протягувати Росії благаючу руку без найменшої надії на взаємність і пробачення.
За всім цим стоїть по-своєму послідовна політика російського МЗС. Його глава, Сергій Лавров коротко виклав її на сторінках «Российской газеты» від 10.04.2016 у публікації під назвою «Наодинці із Заходом». У статті Сергій Лавров повідав про підготовку нових «доктринальних документів»: «Стратегії національної безпеки» та «Концепції зовнішньої політики Росії». Річ у тім, пояснює Сергій Лавров, що, «залишившись наодинці із Заходом, саме Росія залишається глобальним лідером у відстоюванні таких понять, як справедливість і прихильність нормам міжнародного права».
Щодо справедливості й міжнародного права після Криму і Донбасу коментувати немає необхідності. А от про причини поголовної аберації політичного зору у російських політиків, експертів і співробітників ЗМІ є сенс замислитися. «Наодинці із Заходом», «Росія і Європа», — у такій системі координат звикли мислити російські лідери громадської думки. А слідом за ними й більшість росіян. Не звертаючи уваги, що Росія — це 1,5% світового ВВП, США — 20%, а весь Захід — це більш як половина світової економіки. Що Росія нічого не виробляє, окрім викопної грязі і зброї, а на Заході зосереджена вся світова наука і технології.
Є дві причини, через які росіяни бачать світ у таких спотворених пропорціях. Перша пов’язана з можливістю Росії цей світ знищити. Це досить дивний погляд на речі, виходячи з якого, ми повинні на рівних спілкуватися, наприклад, з енцефалітним кліщем, оскільки у нас з цією твариною приблизно рівні шанси знищити один одного. Навряд чи базована на цьому факті ідея рівних прав людини і кліща матиме широку підтримку, окрім як у кількох фанатичних зоозахисників і у самих кліщів.
Друга причина спотворення політичного зору пов’язана з явищем, яке можна назвати «картографічним патріотизмом». Російські політики дуже полюбляють довго дивитися на політичну карту світу. І відчувають у цю мить глибоке задоволення, що переходить інколи в гостру насолоду. На карті Росія набагато більша за Європу й цілком порівнянна зі всім світовим Заходом. При цьому якось забувають, що карта — це всього лише знак. І якщо на карті Італія схожа на чобіт, а Скандинавія — на кота, це абсолютно не означає, що до Італії треба ставитися, як до взуття, а Скандинавію годувати віскасом. Знаковий фетишизм, характерний для постмодерну, — це все-таки певний ментальний прийом, допустимий, наприклад, у мистецтві, але неприйнятний у політиці.
Політичні карти добрі для позначення кордонів країн і їх розташування. Але для російських політиків і експертів слід було б випускати карти, на яких розмір держави залежав би від її частки у світовій економіці, а також карти, що відображають внесок країни у науку і культуру. Дуже б сприяло коригуванню політичного зору й поверненню в реальний світ.
