Духовний світоч Болгарії

Відомо, що десять століть тому середньовічна людина (зокрема, й людина давньослов’янського світу, світу Київської Русі й Першого Болгарського Царства) по-особливому ставилася до історії. Ця людина відчувала минуле безпосередніше та гостріше за нас, сьогоднішніх. Історія людства — так само, як і історія рідної землі — сприймалась нею як безперервний ланцюг (мережа, череда) подій, які були розпочаті ще за часів Створення Світу та які (це важливо) невблаганно наближають кінець усього сущого. Власне життя кожної людини уявлялось як окрема ланка цього величезного, безмежного ланцюга, котра була «вбудована» (вплетена) у строкату канву міфічних та реальних діянь. Оповідання або записи про справи далекої минувшини не лише читалися із величезним інтересом, а й були засобом визначення свого місця у всезагальному «зв’язку часів», розрив якого відчувався тогочасною людиною як особиста трагедія.

Так само трепетним, надшанобливим, дуже особистісним було й сприйняття культури, освіти й книги як їхньої священної квінтесенції. «Будь-яка слава людська — як квітка на траві. Всохла трава, і квітка відпала, але Слово залишатиметься з роду в рід». Так перефразував євангельські слова болгарський книжник ХІV століття чернець Вісаріон, висловивши ставлення людини Середньовіччя до книги (і на нашій землі це відчуття було дуже схожим: згадаймо Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона й Володимира Мономаха). Йдеться про прагнення через книгу бути причетним до Вічності — Вічного Життя, — і про схиляння перед захованою в книгах мудрістю (яка, проте, далеко не кожному дається до рук!), і гордість за Слово, що, нарешті, лунає не чужою, хай тисячі разів високо вознесеною, а таки рідною мовою — та здобуває правдиве безсмертя під «грішною рукою» ченця через письмена, створені Великими Вчителями слов’янства — Кирилом та Мефодієм.

Постаті цих геніальних духовних «сіячів» є загальновідомими у всіх слов’янських країнах. Мабуть, із особливою шанобою ставляться до них у Болгарії, Македонії та Сербії — тих державах, на території яких творці слов’янської писемності й культури розгорнули свою діяльність у 50—80-х роках ІХ ст. Значно менш відоме у нас в Україні ім’я та спадщина Климента Охридського (близько 840 р. — липень 916 р.), православного святого, улюбленого учня уславлених «Солунських братів» (так часто йменують Кирила та Мефодія), ревного, талановитого й блискучого продовжувача їхньої справи, видатного просвітника, перекладача, релігійного подвижника, зрештою, «першого слов’янського письменника» (як доволі обґрунтовано називають його деякі історики). Уявіть собі: Климент Охридський жив у часи Аскольда, Діра, Рюрика й віщого Олега, у часи розквіту славетного Першого Болгарського царства (охоплювало територію не лише власне Болгарії, а й Македонії, значної частини Сербії, Албанії, частину сучасних Румунії та Греції). Жанр, впроваджений ним мало не уперше у «високу» давньослов’янську літературу — так зване Похвальне Слово — набув значного поширення й на теренах Київської Русі (збірки духовної літератури, «Золотоусти» або «Золотослови», як їх іменували). Але це було згодом — адже християнство у Давній Україні-Русі було офіційно запроваджене князем Володимиром через 72 роки після смерті Климента Охридського. І його культурна, посередницька (у високому сенсі цього слова) роль у цьому визначальному цивілізаційному перевороті була дуже суттєвою. А про те, як ставляться до пам’яті Климента у Болгарії та Македонії, свідчать хоча б такі факти. Його ім’я носить Софійський університет (а також центральна станція метро, яка прилягає до цього; цікаво б виглядала станція київського метро на Хрещатику «Митрополит Іларіон»; а може, це теж — вагомий критерій європейськості — так шанувати людину, котра пішла з життя 1100 років тому?). В Антарктиді діє єдина болгарська дослідницька станція «Климент Охридський» (!). Нарешті, найбільший храм столиці Республіки Македонія, міста Скоп’є, носить ім’я святого Климента. Думається, сказаного достатньо, щоб і український читач зацікавився життям та духовною спадщиною цієї людини.

СВЯТИЙ РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ КЛИМЕНТ ОХРИДСЬКИЙ — ДУХОВНИЙ СВІТОЧ БОЛГАРІЇ. В ІСТОРІЇ КРАЇНИ ВІН Є ПРЯМИМ НАСТУПНИКОМ І СПАДКОЄМЦЕМ ВЕЛИКИХ ПОДВИЖНИКІВ КИРИЛА Й МЕФОДІЯ / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ З САЙТА DEREVTSOV.COM

Отже, що ми, власне, знаємо про Климента Охридського? Він — один зі святих, шанованих в Болгарії «седмочисленників» (цей список відкривають самі Кирило з Мефодієм, а далі — їхні учні: Климент, Наум, Сава, Горазд, Ангеларій). Щодо місця його народження, у істориків й досі немає спільної думки (але, очевидно — на території Першого Болгарського царства). Найімовірніше, Климент був у молодому віці учасником відомої місіонерсько-християнської Моравської місії Кирила та Мефодія. По смерті Мефодія (середина 80-х років ІХ ст.) Климент мусив тікати від переслідувань «німців» та «латинян» у Болгарію. Після цього болгарський князь Борис І (852—889), вельми прихильний до святого, послав Климента проповідувати християнство у західну частину Першого Болгарського царства, зокрема на територію сучасної Албанії та до Охрида (зараз — Республіка Македонія). Там Климент провів решту життя (практично повністю), до смерті 27 липня 916 року.

Саме там, в Охриді, Климент заснував Охридську книжкову школу, яка стала найдавнішим, і, без перебільшення, найпотужнішим культурним центром слов’янства на Балканах (і не лише на Балканах). На всенародному соборі у Преславі, столиці Першого Болгарської царства, Климента Охридського було одностайно обрано «першим єпископом слов’янської мови» (893 р.). Це не здивувало сучасників: адже Климент дуже чітко усвідомлював й зразково виконував покладену на нього місію, як він її розумів. А саме — якщо його безсмертні вчителі, Кирило і Мефодій, дали слов’янським народам Слово, то тепер належить, не шкодуючи сил й життя, нести це Слово до людей, навчати дітей читати рідною мовою та мислити по-християнському, писати цією мовою так потрібні народу духовні книги.

Літературна спадщина Климента нараховує вражаючу кількість творів (на жаль, значну частину з них втрачено). Це — похвальні слова Матері Божій та Іоанну Предтечі, переклад святих книг, численні «житія святих». Величезною заслугою цього подвижника було створення ним фундаментальних, основоположних біографічних джерел про життя першопросвітників слов’ян — «Розлоге життя Кирила», «Повість про Мефодія» та, дещо пізніше, вже на схилі років — «Похвальне слово Кирилу». Без цих творів обсяг наших знань про великих слов’янських святих був би незрівнянно вужчим. У середньовічному писанні «Охридська легенда» (ХІV ст.), що належить перу тамтешнього архієпископа Димитрія Хоматіяна (це — життєпис Климента), згадується, що наш герой навчав болгарських дітей читати й писати («на четмо и писмо»), мав понад 3000 учнів, а, окрім цього, вчив також астрономії, математиці та овочівництву. Чимало вчених вважають, що заснована Климентом Охридська школа є цілком порівняною за своїм значенням із знаменитою Магнаурською школою в Константинополі — одним з найвідоміших навчальних закладів Візантії.

Проте це все — «сухий» перелік фактів та подій, що зафіксовані в історії. Можливо, читачеві цікавіше буде ознайомитись із живим, образним, барвистим (хай трохи велемовним) описом життя Климента Охридського, що залишив нам вже згаданий Димитрій Хоматіян. Там є, наприклад, такі рядки: «Як земля плідна й благодатна, прийняв він, Климент, справжні євангельські семена та, згідно зі словами Божіїми, зростив плід і в шістдесят, і в сто разів більший, підтвердивши сказане справами своїми. Возлюбивши чернецьке безгрішне життя, яку з чеснот не виявив він, яку з пристрастей не подолав він мудрістю своєю? Мовчанням перемагав зовнішню й ворожу лайку, постом і виснаженням відганяв геть сороміцькі хтиві бажання, безперервним пильнуванням й молитвою очищав душу від пристрасних та оманливих думок. А чим найбільше відрізнялася душа його? Безмежною любов’ю та непоказним смиренням!

І високі задуми його та праця святих рук його шануються народом, так само, як скрижалі Мойсеєві, що писані на плитах самим Богом. І оскільки народ болгарський ще не весь просвітився хрещенням і часто ще тримався звичаїв варварських, Климент богонадхненним вченням вдосконалював його і навернув дикі звичаї його у благочесні, навчивши благозаконному й мудрому життю». Й далі, про Климента: «Князя же болгарського Бориса поновив він у Божій Благодаті, а також і сина його, Михаїла, що першим названий був царем болгарів. І влаштував їх життя Климент за християнським звичаєм, а потім оволодів розумом цілого народу, неначе розумом однієї людини, й вів його за собою не силоміць, а доброю волею тернистим і скорботним шляхом Христа. Й ішов народ за ним, і не лише слухав премудрі слова, проповіді та повчання його, але й дивувався багатьом чудесам, котрі творив Христос через раба свого, бо сліпим і німим дарував він зір й чисту мову, зцілював біснуватих та будь-якій хворобі був цілитель. А згаданого царя болгарів Михаїла так підпорядкував він слову своєму, що той допомагав йому зводити храми і готовий був виконувати будь-який наказ його. Через відданість святому він вдосконалився в добрих справах й перевершив самого себе».

«Коли ж Климент сповнився святою любов’ю до навчання й чистого прозріння та обрав їх для себе, то зрікся єпископського сану, бо старість, окрім усього іншого, вже нависала над його головою, — цар Михаїл не залишив його, проте благав щиро і все ж умовив його пасти вірних своїх до кінця днів своїх. Так і було. Попри старість і неміч, що мучили його, навчав він людей дбати про порятунок душ своїх. А мудрістю своєю відкрив він й інші образи літер, зрозуміліші людям, аніж ті, що винайшов премудрий Кирило» (цікава інформація! — І. С.).

***

Що залишається після людини, коли вона полишає цей світ? Пам’ять. І добрі справи. Поки пам’ятають про людину й про справи її — вона живе. Гадаємо, те, що ми розповіли про звершення Климента Охридського — доводить це. А помер він давно, 1100 років тому...