На часі – інтеграційна взаємодія

Відомо, що охорона здоров’я як галузь діяльності — це система взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою медичних та соціальних заходів, необхідних суспільству, щоб зменшити захворюваність та смертність і збільшити тривалість активного довголіття людей. Такою виглядає сьогодні головна мета системи охорони здоров’я, яка є однією з найважливіших умов успішного економічного і соціального розвитку країни та поліпшення життя людей.

Причинно-наслідковий характер формування стану здоров’я населення обумовлює необхідність здійснення медичними закладами двох основних системотворчих функцій — профілактичної та реабілітаційної. В очікуванні реформування галузі здалося важливим з’ясувати за допомогою системного аналізу, як відбувається взаємодія цих функцій.

З огляду на це, нагадаємо, що профілактична функція спрямована на практично здорових людей, щоб не допустити порушень здоров’я, і реалізується шляхом виявлення та усунення дії патогенетичних факторів навколишнього середовища та оздоровлення умов життя населення. Реабілітаційна функція спрямована на контингенти людей з порушеннями здоров’я, щоб не допустити (вторинна профілактика) фатального розвитку патології. Реалізація першої функції має соціальний, а другої — індивідуальний характер. Обидві функції доповнюють одна одну, і їхня взаємодія дає змогу втримувати процеси накопичення контингентів людей з порушеннями здоров’я і забезпечувати стійкий стан життєдіяльності населення.

Процеси, що відбуваються в системі охорони здоров’я, майже тотожні одночасному вливанню й виливанню рідини в одному і тому самому посуді. Решта, що залишається в посуді, є здобутим результатом обох дій, який свідчить про їхню ефективність. Але функції, що їх здійснюють медичні заклади, мають деякі організаційні особливості.

Згідно з наявною організацією охорони здоров’я, профілактична і реабілітаційна функції медичних закладів виконуються відокремлено одна від одної. Управління ними відбувається теж відокремлено. Про це свідчать різні підрозділи в органах управління охороною здоров’я, а також різні заступники міністра в МОЗ, які ними опікуються. Із системних позицій зазначену організаційну модель охорони здоров’я складно назвати досконалою та адекватною до вимог ефективності. Бо така модель допускає закритість і непомітність самого процесу формування кінцевого результату взаємодії функцій, а відсутність його управління з боку МОЗ та підпорядкованих йому органів свідчить про те, що цей важливий процес відбувається самовільно і поза увагою керівників галузі. Внаслідок цього непоміченими стають дисбаланси в розвитку основних функцій медичних закладів та інші системні помилки в охороні здоров’я населення.

Викладені тут результати системного аналізу дають підставу стверджувати, що залишати надалі таку організаційну модель неповноцінною навряд чи доцільно. Треба нарешті відходити від авторитарної зрівняйлівки і переводити організаційні засади управління галуззю на інтеграційну прив’язку взаємодії основних функцій системи до конкретного стану здоров’я населення, що утворюється на території діяльності медичних закладів. Такий інтеграційний підхід не тільки виправить недосконалу ситуацію, а й відкриває перспективу переходу від централізованого управління галуззю до його децентралізації. Відпаде потреба в нав’язуванні однакового для всіх територій розвитку медичних закладів за узагальненими на всю країну нормативами. Їх має замінити оперативне реагування місцевих органів влади на виклики з боку стану здоров’я населення. Здається, що впровадження такого нововведення і може бути стратегічним напряму модернізації та реформування охорони здоров’я.

Тепер про пов’язану з цим кадрову проблему.

Навіть з погляду фахівців, система охорони здоров’я є вкрай складною для управління, що потребує фундаментальних знань з наукових основ її організації. Проте багаторічна практика радянського минулого і навіть сучасної України свідчить про призначення на посаду міністра охорони здоров’я відомих лікарів із таких галузей медицини, як урологія, хірургія, педіатрія тощо. Але жоден із них не був атестованим фахівцем організації охорони здоров’я. Відповідні були і знання, від яких не варто було чекати якихось реформувань. Відсутність або недостатність відповідних фахових знань могли теж стати однією з причин гальмування проголошених багато часу тому намірів реформування в галузі охорони здоров’я України.

Тож, з огляду на це, слід зауважити, що рішення, яке приймається щодо реформувань у тій чи іншій галузі діяльності, має бути обґрунтованим і зрозумілим для суспільства — що і чому підлягає реформуванню. У проголошених урядом намірах реформування галузі охорони здоров’я такі обґрунтування відсутні. Знову ж таки, причина та сама — необхідність фахових знань і кваліфікованих керівних кадрів.

Треба невідкладно розпочати наукову розробку нової методології управління галуззю на основі інтеграційної взаємодії в діяльності медичних закладів. Разом із цим, треба розпочати добір та підготовку кадрового резерву лікарів за фахом організації охорони здоров’я для роботи в органах управління галузі. Потрібно створити державну комплексну програму вдосконалення і подальшого розвитку системи охорони здоров’я в Україні. До вирішення цих назрілих організаційних питань навряд чи доцільно братись за реформування галузі. Її потрібно відкласти, щоб згодом мати можливість зробити систему охорони здоров’я в Україні більш досконалою та ефективною.