Зустріч, яка допомогла розібратися

«Дуже важливо мати позицію» – такою була провідна теми тригодинної відвертої розмови з редактором відділу політики газети «День» Іваном Капсамуном. Для нас – літньошколярів ці три години пройшли корисно. Принаймні, для мене.

Ми встигли прослухати міні-лекцію з новітньої історії, отримати важливі настанови та поставити купу питань. За три тижні тут я встигла зрозуміти, що «День» – це газета з позицією, так само, як і люди, що тут працюють. Цьому вже четвертий тиждень вчать і нас. Особливо допомагають розібратися подібні зустрічі.

«Журналіст може бути професіоналом, але він може так само професійно «продаватися», не маючи позиції», – прозвучало у розмові. Такими є наші реалії. На жаль. Телевізійні новини про «справу Гонгадзе-Подольського», як не дивно, є у моїй пам’яті. Коли я стала трохи старшою, то питала в батьків, про що мова у новинах, а вони пояснювали: «Це був відомий журналіст. Його вбили». Скільки вже минуло часу, а у новинах знову згадують про це тільки у сумні річниці чи коли хтось «новий» знову обіцяє, що винні будуть покарані. Обіцянки-цяцянки. Прочитавши «Котел…», та послухавши упорядника книги, зрозуміла, чому це так.

«Журналісти повинні брати участь у державотворенні», – ще одна важлива думка, до якої нас підвів Іван Капсамун. Не можна стояти осторонь. Крім того, що ти журналіст, ти ще й громадянин. Від цього нікуди не дітись в жодній з професій. За словами Івана, на сьогодні у нас досі не побудована держава. Можливо, однією з причин цього є саме те, що усі ці роки надто багато «громадян» стояли осторонь. А політики, тим часом, створювали свою реальність, зокрема, Кучма вибудовував кланово-олігархічну систему. Тепер же, зрозуміло, ніхто не хоче за це відповідати, при нагоді, кожен другий перекидає відповідальність на третього. А як відомо, коли відповідальних немає – відповідальні усі, хто причетний.

За ці тижні ми встигли зустрітися з багатьма різними людьми. І ніде правди діти, кожен з нас під час зустрічі і після неї розмірковував над тим, наскільки щирим був лектор. Чи був він до кінця відкритим. Особливо це важливо, коли лектор – журналіст. Мабуть, нас недарма називають «літньошколярами». Це ж звучить трохи наївно. Не стажери, не практиканти, а «школярі». Адже нам ще є чому вчитися. І вчитися хочеться у тих, хто має бажання ділитися знаннями. Цього разу, це було очевидно.

Хоч питання під час зустрічі звучали не найлегші, а відповіді на них були не надто оптимістичними, але саме з такої інформації, в голові складається своєрідна «мапа» сучасної української журналістики. До речі, лектор також мав до нас питання: «Чи не передумали займатись журналістикою»? Так от ні. Цієї мапи я потребувала ще з тих часів, коли дивилась новини та читала в газетах матеріали про резонансні справи. З тих часів, коли батьки просили обрати будь-яку професію, окрім журналістської. І вже з тих часів, коли я свідомо її обрала.