«Хрест на святій Софії»

Російсько-турецька війна 1877—1878 років у російському суспільстві сприймалася насамперед як звільнення болгар і всіх балканських християн від османського ярма. Хоча при цьому багато представників російської громадськості, наприклад, Федір Достоєвський, не забували і про столітню мету Російської імперії — заволодіння Константинополем і Протоками, що давало вільний вихід російським кораблям з Чорного до Середземного моря. Ще 1871 року російський історик-слов’янофіл Микола Данилевський писав: «Яким захопленням наповнило би наші серця сяяння нами спорудженого хреста на куполі святої Софії!»

Гасло «Хрест на святу Софію», гаряче підтримане Достоєвським, означало не лише звільнення всіх християн від турецького володарювання, але й гегемонію Росії на Балканах, до чого прагнув російський уряд. В той же час десятки тисяч російських людей, що представляли всі верстви суспільства, безкорисливо допомагали слов’янам, підбадьорені до цього розповідями в газетах про турецькі звірства і не думаючи про Константинополь.

Початку війни передувало Боснійське повстання 1875 року і Болгарське повстання 20 квітня 1876 року, жорстоко пригнічені турками. Повстанці діяли головним чином у Південній Болгарії, в районі міст Панагюріште і Копрівштіца та сіл Батак і Перуштіца. До 23 травня регулярні частини турецької армії («низам»), резервні війська («редиф»), ополчення з мусульман («мустахфиз») і загони іррегулярних військ («башибузукі») припинили повстання. Саме ополченці, набрані з місцевих мусульман, і башибузукі відрізнялися особливою жорстокістю, інколи вирізуючи цілі села. За повідомленням європейської преси, було вбито понад 30 тисяч чоловік, у тому числі людей похилого віку, жінок і дітей. Болгарський поет Іван Вазов писав у листопаді 1876 р.:

«По всей Болгарии сейчас

Одно лишь слово есть у нас,

И стон один, и клич — Россия!»

Влітку 1876 року Сербія і Чорногорія оголосили туркам війну, але дуже скоро їх армії було розбито. В Росії створювалися комітети для збору коштів на допомогу братам-слов’янам на Балканах. 19 (31) жовтня 1876 року Росія зажадала від Туреччини припинити винищування слов’янських народів і укласти перемир’я з Сербією. Туреччина ультиматум прийняла, але не квапилася укласти мир з Сербією і Чорногорією та провести реформи в балканських провінціях, яких вимагали європейські держави. У січні 1877 року Петербург домігся доброзичливого до себе нейтралітету Австро-Угорщини в майбутній війні з Туреччиною. За це Відню дозволялося окупувати Боснію і Герцеговину. 12 (24) квітня Росія оголосила війну Туреччині. Її союзником виступила Румунія. Крім того, відновили бойові дії проти турок Сербія і Чорногорія.

По боєздатності російська і турецька армії на той момент були приблизно рівні між собою, якщо брати з турецького боку лише регулярні частини. Але російські війська мали значну чисельну перевагу. Адже християнське населення, що переважало в Балканській частині імперії, не підлягало призову. Тому коли в травні 1877 р. 275-тисячна російська армія з 1250-ма одиницями зброї увійшла до Румунії, турки змогли виставити проти неї лише 135-тисячну армію за 450-ти одиниць зброї. Крім того, з російського боку було до 40 тисяч козаків, а з турецького — до 50 тисяч башибузуків і бійців інших іррегулярних формувань, які сильно поступалися в боєздатності козакам та могли битися лише з повстанцями. Частину турецьких сил відвернули на себе російські союзники і повстанці Болгарії та Боснії і Герцеговини. В той же час розбалансовані фінанси Російської імперії, а також побоювання, що на боці Туреччини може виступити Англія, аби не допустити захоплення російською армією Константинополя, змусили російське командування спробувати укластися в одну військову кампанію і здійснити блискавичний кидок до Константинополя.

На морі панував турецький флот, оскільки Росія лише в 1871 році отримала право відновити свій флот на Чорному морі, знищений під час Кримської війни. Проте скористатися своєю перевагою на морі турки не могли, оскільки не мали сил для крупних десантів до Криму або на Кавказьке узбережжя.

У червні 1877 року російська армія, пройшовши через Румунію, переправилася через Дунай і вступила на територію Болгарії. Восьмим армійським корпусом командував генерал-лейтенант Федір Федорович Радецький. Він походив зі знаменитого сілезького роду Радецьких, що належав до дворянства Полтавської губернії. Його предки переселилися туди з Курляндії. Вони сповідали кальвінізм і тому вважали за краще емігрувати з католицької Речі Посполитої. У червні 1877 року Радецький отримав орден св. Георгія 3-го ступеня «як нагороду за мужність і хоробрість, виявлені під час переходу військ через Дунай біля Систового». Командиром 14-ї дивізії, яка і взяла Систово, був інший виходець з України, крупний військовий теоретик, генерал-майор Михайло Іванович Драгомиров, також удостоєний за цей подвиг Георгія 3-го ступеня. Дворянський рід Драгомирових походив з Галіції, а сам Михайло Іванович народився в Конотопі.

Корпусу Радецького було наказано утримувати лінію Сельва — Шипка — Елена проти армії Сулеймана-паші, яка 9 серпня почала штурм Шипки, яку обороняв загін генерал-майора Йосифа Гурка. 12 серпня генерал Драгомиров був важко поранений на Шипці і вимушений залишити армію. Радецький сам привів до Шипки четверту стрілецьку бригаду. Для прискорення маршу, коли солдати від спеки і втоми валилися з ніг, генерал здогадався посадити стрільців по дві-три людини на козачих коней, і підкріплення встигло вчасно, аби відбити штурм. Радецький очолив оборону Шипки і особисто водив солдатів у штикову атаку. Він прославився знаменитою телеграмою «На Шипці все спокійно», відправленою в той момент, коли захисники перевалу відбивали турецькі атаки.

Бліцкригу в російської армії не вийшло. На початку кампанії велика турецька армія під командуванням Османа-паші, пройшовши форсованим маршем за шість діб близько 200 кілометрів, 7/19 липня увійшла до Плевни, загрожуючи правому флангу і комунікаціям російської армії. Саме довкола цієї фортеці розвивалися головні події війни. Облога Плевни, якою керував герой Севастополя генерал Едуард Тотлебен, тривала до 10 грудня н. ст., коли турки, що відбили декілька кровопролитних штурмів, зробили невдалу спробу прорватися і потрапили у полон. Російські солдати, яким допомагали болгарські ополченці, утримали Шипку і не дозволили Сулейман-паші прийти на допомогу обложеній Плевні.

Наприкінці грудня (н. ст.) корпус Радецького взяв у полон армію Вессель-паші, яка перебувала під Шипкою, захопивши до 30 тисяч полонених і 103 одиниці зброї. Після цього було відкрито шлях до Константинополя. За цю перемогу Радецький отримав чин генерала від інфантерії. Надалі він командував Харківським і Київським військовими округами, став генерал-ад’ютантом та членом Державної Ради, помер в Одесі в січні 1890 року. В Болгарії і в Росії Радецький став національним героєм. Його обрали почесним громадянином Полтави і Петербургу. Нагадаю, що його прямий нащадок Віталій Григорович Радецький був міністром оборони України в 1993—1994 роках.

Російські втрати у війні 1877—1878 років склали до 36,5 тисячі убитих і померлих від ран та 81 тисячу померлих від хвороб. Число поранених у російській армії досягало 57 тисяч чоловік, з яких 35 тисяч стали інвалідами. Турки втратили убитими, за деякими оцінками близько 17 тисяч чоловік, померлими від ран — близько 13 тисяч чоловік, а від хвороб померло близько 90 тисяч осіб. Турецькі втрати полонених, за російськими даними, перевищували 100 тисяч чоловік, а число полонених росіян було незначним і навряд чи перевищувало 3,5 тисячі чоловік, що вважали зниклими без вести. Але, найімовірніше, загальне число турецьких полонених завищене, принаймні, удвічі. Так, при взятті Плевни ніяк не можна було захопити 43,4 тисяч полонених, оскільки гарнізон налічував не більше 30 тисяч. Але навіть з урахуванням цієї поправки, боєздатними у складі турецької армії до кінця війни залишилося не більше 100 тисяч чоловік, що виключало ефективний опір. Румунія втратила 4302 убитими, померлими і зниклими безвісти, 3306 поранених і 19904 хворих. Серед болгарських ополченців було до 15 тисяч убитих і поранених. Армії Сербії і Чорногорії, за деякими оцінками, втратили по п’ять тисяч убитих і поранених.

Російські війська дійшли до містечка Сан-Стефано під Константинополем, де 3 березня 1878 року було підписано мир. Росія отримала Південну Бессарабію і Карс, Ардаган, Батум і Баязет. Російські війська на два роки залишалися в Болгарії, після чого вона отримувала повну незалежність, а Туреччині платила лише номінальний податок. Болгарія простяглася на більшій частині Балканського півострова, включаючи Македонію, Фракію, Мізію і Південну Добруджу. Проте Австро-Угорщина, що не отримала обіцяну Боснію, і Англія, невдоволена дуже великим посиленням Росії, пригрозили їй війною. Вести нову війну Росія не могла. Фінанси були виснажені, та й армія порідшала.

Згідно з Берлінським трактатом, підписаним великими державами 14 липня 1878 року, Болгарія була розділена на три частини: васальне князівство від Дунаю до Балкан з центром у Софії; болгарські землі на південь від Балкан утворили автономну провінцію Турецької імперії — Східна Румелія з центром у Філіппополі; Македонія — землі до Адріатики і Егейського моря поверталися Туреччині. Боснія і Герцеговина окуповувалася Австро-Угорщиною, а Росія позбавлялася Баязета. Після повстання в Східній Румелії в 1885 році Болгарія об’єдналася з нею в одне князівство.

Російсько-турецька війна 1877—1878 років була останньою успішною війною, яку вела Російська імперія. Але той факт, що з таким порівняно слабким противником, як турецька армія, російські війська возилися майже рік, і перемога далася дорогою ціною, і лише завдяки повній напрузі всіх сил, свідчив про кризу російської військової потужності. Росія перемогла тому, що діяла в союзі з Румунією, Сербією і Чорногорією, тоді як у Туреччини союзників не було, і турецька армія за чисельністю поступалася одній лише кинутій проти неї російській армії, без урахування російських союзників, в 2,5 разу, а з союзниками — більш ніж у 3,5 разу. Росія завдала смертельного удару Оттоманській імперії, після якого турецький вплив на Балканському півострові вже ніколи не міг бути відновлений, а її повний відхід з Балкан став питанням найближчого часу. Проте бажана мета гегемонії на Балканах і контролю над Константинополем та чорноморськими протоками Росією так і не була досягнута.