«Не можу постійно сидіти в тилу»

Юрія Скребця вважають «правою рукою» головного лікаря Дніпропетровської лікарні імені Мечникова Сергія Риженка. За посадою так воно і є — він заступник з хірургічної допомоги. Але сам Юрій Юрійович категорично заперечує: я лише один, і не перший, з великої команди, яка під проводом головного лікаря рятує людей. Зокрема й поранених бійців із зони АТО. Бо за час бойових дій на Донбасі «мечниковці» навчилися робити неможливе — вони повертають пошматованих вибухами і прострілених кулями бійців майже з того світу.

Втім, досвідчений нейрохірург Ю. Скребець, який працює в Мечникова чверть століття, не був би самим собою, якби обмежився роботою у лікарні. Він бере активну участь у діяльності волонтерського медичного батальйону «Госпітальєрів», що працює у зоні бойових дій. Під час своїх відпусток і на вихідних Юрій Юрійович працює військовим парамедиком — рятує і вивозить з поля бою поранених. Сам він вже двічі отримав поранення і дві державні нагороди: звання «Заслужений лікар України» та орден «За мужність». Днями Юрій Скребець знов перебував в Авдіївці — там, де не стихають бої, гинуть бійці і звідки до Дніпра везуть поранених.

«МИ РЯТУЄМО 98,5 ВІДСОТКА ТЯЖКИХ ПОРАНЕНИХ»

—  Що відбувається на фронті — нове «загострення»?

— Це питання до наших політиків. Але, на жаль, останнім часом кількість бійців, що отримали поранення, дійсно, зросла. За минулий тиждень до нас в Мечникова привезли 17 тяжкопоранених. І ще певна кількість бійців потрапила у військовий госпіталь. Тому загальна кількість, думаю, більша. До нас хлопці надходять у надтяжкому стані. Майже всі вони прооперовані, дехто вже тричі. У них кульові та осколкові поранення у черевну порожнину, грудну клітку та інше. Звичайно, первинну допомогу пораненим було надано у мобільних госпіталях. Але найтяжча робота ще попереду, бо куля, наприклад, має високу енергетику, вище, ніж у осколків, і окрім кульового отвору пошкодження отримують прилеглі тканини. Часто-густо потрібно робити три, п’ять, а то й дев’ять оперативних втручань.

— У якому стані зараз перебуває наша війська медицина?

— Поранених везуть з «передка» до мобільних госпіталів — у Красноармійськ (тепер — Покровськ) або Курахове. Зараз вже існує розгалужена і укомплектована система — не те, що було на самому початку війни. Розумієте, військова медицина поступово деградує, якщо нею не користуватись. Україна, дякувати Богові, не воювала дуже багато років. Спочатку в складі Радянського Союзу, а потім — і після набуття незалежності майже 25 років було мирне життя. Військова медицина була попередньою владою доведена до занепаду.

Що стосується лікування поранених, то забезпечення зараз непогане. Хоча за такого навантаження ресурси швидко закінчуються. Наша лікарня не належить до системи військової медицини, але до наших потреб дуже уважно ставиться місцева влада. Ми отримали медичне обладнання — новий ангіограф і томограф. Але це не «закономірність» — просто обласна влада розуміє ситуацію і наші потреби, це — вольові рішення власне губернатора. Всі розуміють, що у нас все ж таки більше шансів врятувати поранених. Ми рятуємо 98,5 відсотка тяжких поранених — це великий показник, яким можна пишатися.

Уявіть собі, що в Ізраїлі, який постійно воює, ще в 1958 році був зачинений останній військовий шпиталь. Бо вони зрозуміли, що краще якнайшвидше доставити поранених туди, де кваліфікована медицина і де буде надано всебічну допомогу різних спеціалістів. Тому поранених грузять на військовий ambulance — «швидку допомогу», і забирають із «передка». Всі лікарні працюють як військові шпиталі. Звичайно, там зовсім маленька держава — і це дозволяє швидко доставити поранених у лікарню. Однак, і у нас, на прикладі Дніпра, має бути єдина клінічна база, щоб без жодних узгоджень, без бюрократичних перепон лікувати поранених. Інколи для цього немає нормативної бази, але ж ми рятуємо людей. І вирішуємо всі питання, в тому числі за допомогою єдиного координатора — радника губернатора Тетяни Губи. Просто є такі люди і все — ми працюємо.

— Виходить, що ви опинилися на передньому краї реформування медицини?

— Дніпро так розташований «геополітично» — це прифронтове місто. А взагалі-то, нормально, коли лікарі користуються власним досвідом для того, щоб створити хоча б концептуально модель. Сергій Риженко й уся наша велика команда постійно виступаємо на різних заходах, адже військова і цивільна медицина мають бути разом, одним цілим. Так склалося, що в Мечникова зібралися фахівці-патріоти. У нас не було іншого виходу. Тому що в Дніпрі на початку війни був військовий шпиталь лише на 100 ліжок. Колись він був на 600, але попередня влада продала землю і будівлі, які опинилися у російського банку. Два роки відсуджували, відсудили, прокинулись, а російський банк перекинув його у власність казахстанського філіалу. Госпіталь деградував тому, що його змушували деградувати. А лікарня ім. Мечникова — найбільша в Україні і одна з найстаріших. Раніше були великі лікарні й у Донецьку і Луганську. Це наші старі друзі, і більшість з лікарів виїхали з окупованої території. Сепаратисти намагались розстріляти начмеда Луганської лікарні, я навіть вважав його мертвим. А нещодавно дізнався, що йому вдалося виїхати, живе і працює в іншій області. Це страшно — втратити такі лікарні! Вони майже зруйновані як медичні заклади.

«НАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ДОВГО ЧЕКАТИ ПЕРЕМОГИ, ЯКЩО ПРОСТО ЧЕКАТИ»

— Чому ви їздите в зону АТО, адже роботи й у лікарні вистачає?

— Маю на це право. Я буваю там на вихідні чи коли перебуваю у відпустці. Не бачу в тому криміналу, бо є багато лікарів, які покинули свою цивільну роботу і там загинули. Або працюють в зоні АТО вже третій рік. А я з’їздив на два тижні — ще й орден дали «За мужність» третього ступеню (посміхається). Така доля. Я — лікар-інструктор батальйону «Госпітальєрів». І працюю виключно на «передку». Звичайно, міг би поїхати, наприклад у мобільний шпиталь, який знаходиться в Покровську, колишньому Красноармійську. Але від зони зіткнення він дуже далеко — з тим же успіхом я тут працюю. У шпиталі я не потрібен, там є свій начмед, а щоб відпочити і змінити рід діяльності, можна поїхати на «передок» і витягати поранених з поля бою. Працюємо без зброї — нам її заборонили. Лише бронежилет, шолом, окуляри, ніж — те, що за законом не є зброєю.  Так, у мене є дірка на бронежилеті. Мені спочатку здалось, що боєць поранений вдарив ногою, а тоді дивлюсь — дірка. А потім з міномета дістали.

— Писали, що у вас осколкове порання було біля сонної артерії?

— У сонну артерію ніхто не влучав. У мене ось тут (показує шрам під підборіддям. — Авт.) осколок увійшов в шию і тут сидить — два сантиметри до артерії. І повибивало трохи зубів. Осколкове поранення — то було в 2015 році в Старогнатівці. А іншого разу 80-й міномет влучив прямо в машину. Водій отримав контузію і я теж. Ліве вухо нічого, а праве... зовсім нічого. Одним словом — перемкнуло на монозвук. Але вухо — це ж не нога чи рука.

— І ви так спокійно розповідаєте — ще трохи і станете інвалідом?

— Інвалід грецькою мовою — це «безсилий», «знесилений», той, хто стомився, а я ще не стомився (сміється. — Авт.). Мене палками не доб’єш!

— Чому ви вирішили стати госпітальєром?

— Стати лікарем — мрія дитинства. А госпітальєром... З Яною Зінкевич я познайомився не в зоні АТО, а в лікарні Мечникова. Її представив мені ще до свого поранення Дмитро Ярош, сказав, що вона начмед «Правого сектору» і просив допомагати. Допомагаю, як можу. З нею був у Старогнатівці в минулому році. Коли травму отримала. Літав до неї, коли Яна була в Ізраїлі на реабілітації. От доля... Стільки бійців врятувала на передку — і без жодної подряпини. А тут, через аварію — таке тяжке випробування. Але вона дуже хоробра і сильна. Зараз вона ще в колясці, але медичні технології не стоять на місці.

— Хто у вас був найвідомішим пацієнтом?

— Відомих було багато. Семен Семенченко, Андрій Тарасенко, Дмитро Ярош, Володя Парасюк, багато командирів. Дехто став відомим завдяки пораненню. Але таку особистість, як Ярош, я би запам’ятав, навіть якби він не був Ярошем. Просто його поведінка, його мотивація, щоб повернутися до нормального життя і на фронт, його мужність і манера спілкуватись — все це викликає  симпатію і довіру до людини. Не помітити його неможливо. Подібні люди запам’ятовуються не тому що вони відомі, а за своїм психотипом справжнього бійця. Ми збирали йому ліктьовий суглоб по шматках. На жаль, відновлення, як ми хотіли, не відбулось. Але він може стріляти цією рукою, робити вправи фізичні — якимось дивом віджимається. Та найголовніше, руку збережено, бо там був дуже понівечений суглоб.

— Як ставляться родичі до ваших поїздок в АТО?

— Вони про все дізнаються «заднім числом», з Інтернету. Дружині, звичайно, не подобається, коли я приїжджаю з розірваним обличчям, але ж вона бачила, кого обирала. Думаю, нам доведеться довго чекати перемогу, якщо просто чекати. Я для себе вважаю неможливим постійно сидіти в тилу, поки війна триватиме. Але на жаль, є тенденція до «хронізації» конфлікту. На мові медиків це означає «розтягнений у часі» — такий діагноз.