Потребуємо Мовомарафону без фінішу

Майже місяць тому я писала невеличкий матеріал для однієї одеської організації. Перед написанням вирішила уточнити, якою мовою має бути написаний текст, звісно, розуміючи, що, швидше за все, російською. Відповідь була передбачувана, але мала аргумент: «Російською, бо ми ж пишемо для одеситів!». Тоді мене це неприємно вразило, бо за два роки життя в Одесі ніколи не стикалась з таким аргументуванням, мені й водії маршруток, хоч подекуди й кострубатою, але українською відповідали, коли щось запитувала. А тут таке! Хоч російська й значно переважає в Одесі, але чи одесити не такі ж громадяни України, як жителі інших міст, і чи вони не знають української?

Вже за два тижні більше сотні одеситів збираються на Приморському бульварі і з власного бажання пишуть диктант з української. Про культуру нації. Місця вистачає не усім, дехто пише навіть поклавши зошит на коліна. Ще більше людей стоять навколо і слухають.

За кілька днів, у День Незалежності, на Потьомкінських сходах збирається три тисячі одеситів у вишиванках. Українську чути усюди. Волонтери Вишиванкового фестивалю говорять з гостями. Гості залюбки відповідають. Мені видається, що вони вважають українську мову святковою. Наче вишиванку, вдягають її на свята. Вдягають і знають! Хоч і не досконало. Але використовують лиш зрідка. Середовище-середовище...

Багато моїх друзів, покинувши маленьке місто, зі здебільшого українського суржику перейшли на російську. Кажуть, так легше пристосуватись до середовища. Але хто ж формує середовище, як не ми? Ті, хто до нього пристосовується. Та ж створюймо його самі!

Як, прочитавши хоч кілька віршів Ліни Костенко, залишитись байдужим? Як не заслухатись поезією Сергія Жадана, коли він сам її читає? Чи можна вийти з кіно, не повторюючи за героями їхні репліки? А скільки втратили люди, які не читали «Гаррі Поттера» українською?! Невже після цього можна не заговорити?

А Мовомарафон і його мовомарафонці беруть і створюють собі середовище! Таке потрібне нам усім. Спілкуються, виконують завдання, діляться своїми думками і досягненнями. І, хто знає, чи розуміють, що, можливо, саме зараз своїми невеличкими зусиллями роблять нам усім величезну послугу. Звісно, один такий марафон не вирішить усіх проблем. Ні два, ні три, ні навіть десять не вирішать, бо кожен із них матиме фінішну пряму. А нам усе ж потрібна мовомарафонська дистанція, яка не матиме фінішу.