Простір Софії - 2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 166-167

Саме Болгарія та Україна — православні країни, що зуміли розбудувати і зберегти свій глибокий зв’язок з Європою, — доводять європейську природу православ’я, його моральний потенціал, його важливість для сучасного світу. Ці дві країни певною мірою стають хранительками цього древнього духовного вогню, оскільки православ’я в цих країнах — не політичний інструмент для утримання влади, а глибинні основи культури.

Кирило і Мефодій повернулися в Україну, коли їй було особливо складно, коли необхідно було окреслити нові межі її ідентичності¹. У ХІХ ст. слов’яни і Росія знову розділилися: слов’яни шукали своєї реалізації у межах національних держав, повернення до свого народного коріння. І — звільнення від імперій. А Росія — поряд з Габсбурзькою та Османською імперіями — домінувала тією чи іншою мірою майже над усім слов’янським світом — де територіально, де ідеологічно. І мала свій проект: перетворити всіх слов’ян — чи принаймні православну їх частину — на росіян. Ця ідея мала давнє коріння: започатковувалась уже в концепції Москви як «Третього Риму», а в часи Катерини ІІ мала назву «грецького проекту», що передбачав злиття всіх слов’ян в єдину спільноту під егідою Росії та розпоширення її до Константинополя, який мав стати старим-новим духовним центром слов’ян візантійсько-російського континууму.

Зіткнення між росіянами та рештою слов’ян було епічним. Сакраментальне пушкінське запитання — «Славянские ль ручьи сольются в русском море? / Оно ль иссякнет? вот вопрос»², — це «бути чи не бути?» російської історії. А Шевченко в поемі «Єретик», присвяченій Шафарикові³, пише: «Слава тобі, Шафарику, / Вовіки і віки! / Що звів єси в одно море / Слов’янськії ріки!» Це почуття своєї єдності через свободу вибору, через відчуття спільних енергій історії, а головне — через спільну боротьбу за свою свободу. Адже слов’яни в баченні Шевченка — не «німії подлії раби», а — «єретики».

Власне Кирило і Мефодій стають емблематичними символами української культури, яка — разом із польською — стала в опозиції до монархічного проекту панслов’янської Росії⁴. Народи супроти «племен»: у тогочасній російській літературі — як в історичних текстах, так і в поліційних доносах — і слов’янські народи, і кавказькі, і азійські називалися «племенами». У творах Адама Міцкевича і Тараса Шевченка, в історичних дослідженнях Йоахіма Лелевеля і Миколи Костомарова йдеться виключно про народи — з цього відтворюється європейський дискурс в цих літературах.

Супроти російської концепції недиференційованого зросійщеного слов’янства від Москви до Балкан у творах польських та українських авторів утверджується концепція індивідуальності народів та можливості їхнього відродження лише у вільній сім’ї народів європейських. Таємна антимонархічна організація — Кирило-Мефодіївське братство, до якого входили і Костомаров і Шевченко й інші тогочасні видатні українські інтелектуали, є великою сторінкою в історії визвольних змагань слов’янських народів. Проіснувала ця організація дуже недовго — від кінця 1845 до початку 1847 року — і була розгромлена. Але була вкрай важливою своїм політичним проектом звільнення всіх поневолених слов’янських народів та об’єднання їх у вільну й рівноправну федерацію, «засновану на повазі народності кожного». Не забуваймо, що наближалася «весна народів» 1848—1849 рр. — потужна хвиля антимонархічних революцій в усій Європі. І цей проект до сьогодні не втратив свого значення, оскільки становив собою одну з найшляхетніших візій майбутнього європейських народів, актуальну не лише у слов’янському, а й у загальноєвропейському вимірі.

Програмний документ Братства — «Книги буття українського народу» (1846) авторства Костомарова є відповіддю на «Книги пілігримства і народу польського» (1832) Міцкевича. Обидва твори є неймовірно сучасними за своїм змістом, попри христологічний характер і мессіанський патос. Вони говорять про необхідність поваги до кожного народу, про право народу на власну культурну індивідуальність, на свою мову і церкву, про необхідність повалити імперії як механізм найгіршого приниження людини та збудувати народовладдя, про свободу як найвищу цінність як кожної окремої особистості, так і кожного окремого народу. У Міцкевича Польща є «Христом народів», що добровільно приймає на себе муку заради звільнення слов’янських народів. Документ Костомарова — києвоцентричний, але Київ бачиться не як політичний, а як духовний центр слов’янства, як серце найбільш пригнобленої нації, що відродженням своїм дає надію на повернення до життя іншим слов’янам під гнітом імперій. Саме з Києва — найдревнішого слов’янського міста — бачиться безмежний горизонт слов’янської історії і вся панорама слов’янських народів — від берегів Волги, Дніпра і Вісли до Адріатики, до болгар і сербів. А майбутнє самої України бачиться в незалежності, в суверенності — як «непідлеглої Речі Посполитої в союзі слов’янськім».

Це було справді пророцтво візіонарних українських інтелектуалів. Сьогодні їхній проект знову актуальний — у цьому нашому світі, що зараз переживає системну і вкрай небезпечну кризу, світі, де Хаос починає домінувати в політиці й почуттях людських, у самій світобудові — і зокрема у тій Слов’янщині, про яку говорив Костомаров. Знову Росія не втрачає надії перетворити слов’ян на росіян, але... всі без винятку слов’яни фактично покинули Росію. Залишилась єдина розгублена Білорусь. І фронт протистояння Росії і слов’ян, Росії і Європи зосередився в Україні. А самоочевидна правда полягає в тому, що тією мірою, якою слов’янський світ наближається до Європи і віддаляється від Росії, — цей світ оживає, видужує, виходить із приниження, набуває ідентичності, оригінальності, індивідуальності. А тою мірою, якою ще знаходиться в пастці Росії, — стає небезпечним покручем, постійним продуцентом патологій, абсурдів і насилля.

Констатувати це просто — занадто оприявнені ці процеси. Значно складніше їх осмислити, а ще складніше — передбачити подальші події. Практично сьогодні відбувається дуже складна еволюція (а часом інволюція) ідей, понять, явищ — процес, що може призвести як до занепаду слов’янської цивілізації в цілому, так і православної цивілізації як такої. Адже саме «втеча від Росії» струснула й перетасувала мапу слов’янського світу. Вхід Болгарії в ЄС створив певним чином горизонтальну слов’янську вісь, без поділу на католиків і православних. Але розділився і православний світ — на православних «європейців», православних, що почувають себе потенційно частиною Європи, та православних, що вважають Європу антагоністом «візантійського» світу. За останні роки Росія розв’язала війну проти двох ключових для своєї ж власної історії православних країн: Грузії, а потім України. Україна стала об’єктом найжорсткішої агресії Росії, яка не визнає «іншості» України, і це несприйняття перетворює на свій антагонізм стосовно Європи. Забуваючи при тому, що християнство є одним із підвалин ідентичності Європи. Протиставляючи «своє» православ’я європейській цивілізації, Росія тим самим «виймає» православ’я з християнства, в той час як Україна, Болгарія, Грузія прагнуть реалізувати у своїх культурах, власне, «пан’європейський синтез», інтерпретуючи православ’я як невід’ємну частину європейського культурного простору. Тож російські танки і «Гради», воюючи на тілі України проти Європи, з тими своїми «священиками», що коригують вогонь по українських військових, тим самим знищують православ’я як віру, і далі маніпулюючи ним як потворним інструментом виродженої влади, — вже без надії на відродження православ’я, оскільки найсвітліші інтелектуали, які це розуміли і прагнули його відродження, або вбиті, або забуті, або змушені до мовчання.

Але Золоті ворота Києва витримали не одну навалу варварів. Витримають і цю також.

ТЕПЕР Болгарія в Європі. Сербія — готується вступити в Європу. І ніхто нікого не вбиває. Шкода, Росія далеко. А то б анексувала Трояндову долину. І з Сербією держава спільна не вийшла. Раніше російські експерти мляво коментували, що Сербія вибере «престижніший клуб». Тепер мляво коментують «предательское заявление»⁵ Сербії про те, що Крим — це Україна... Росія посилає услід утеклим від неї слов’янам погрози, що всі вони пропадуть, що Україну «разделят на три части» — та й взагалі «Украина станет Россией»⁶. Але ж пам’ятаємо також погрозу перетворити Америку на «радіоактивну пустелю»⁷, тож логічно, що «США погрузится в ад». Пам’ятні й розрахунки Кремля, передані державним каналом телебачення, що російські танки можуть дістатися до Києва, Варшави, Берліна, інших європейських столиць за лічені дні, а то й години⁸. Вчора Туреччина стала, поряд з Україною, основним ворогом Росії, відсунувши на другий план і США, і Польщу, й Естонію — «ворогів» традиційних... А сьогодні Росія з Туреччиною та Іраном готує новий альянс, не полишаючи надії в якийсь спосіб навернути Болгарію на шлях спілки з Росією проти Заходу, обіцяючи, що Росія «с новым партнером» увіб’є «гвоздь в гроб ЕС». І тут же планує, як «Россия и Иран обхитрят Турцию и сделают бесполезным Босфор». І уявляють собі, як «Россия досрочно «утопила» Украину...» І хваляться: «Россия легким движением поставила крест на Украине». Вже не кажучи про ідеї неоєвразійства, в ідеологічному руслі якого рухається нині Росія, яку ідеолог цієї течії Дугін характеризує як «Третий Рим — Третий Райх — Третий Интернационал». Той же Дугін лаконічно відповідає на запитання, що ж робити з Україною: «Убивать, убивать, убивать». Притім виявляється, що сам процес убивства має в Росії цілковито інакшу природу порівняно з іншими народами: «Русский убивает иначе. За ним глубинный пласт национальной православной метафизики, вся трагическая драма апокалипсиса, раскола, страдания, истерически и пронзительно осознанного христианского парадокса. Русский террорист — жертва. Он совершает магический акт, призванный спасти не только общество, народ, класс, но всю реальность». Це формула буття сучасної Росії. Смертельно небезпечна для всіх. І для самої Росії також.

У просторі Софії в Болгарії вітер розвіває Синій прапор над Золотим Берегом. Знак чистої екології. Спокою. Відпочинку від страждань.

А Україні ще доводиться досі захищати свій синьо-золотий прапор, обгорілий на вітрах війни. Але це також захист і європейської цивілізації, й слов’янської: в ім’я відродження слов’янського світу — «як «сім’ї вольної, нової», за Шевченком, — духовної республіки вільних народів.

Київ — Рим, серпень 2016 р. 25-річчя Незалежності України

¹ G. S. Luckyj. Young Ukraine. The brotherhood of Saints Cyril and Methodius. 1845-1847. — Ottawa-Paris: University of Ottawa Press, 1986; S. Kozak. U zrodel Romantyzmu i nowozytnej mysli spolecznej na Ukrainie. — Warszawa: Ossolineum, 1978; S. Kozak. «Knyhy bytija ukrajins’koho narodu» Mykoly Kostomarowa i «Ksiegi narodu i pielgrzymstwa polskiego» Adama Mickiewicza // «Slavia Orientalis», XXII (1973), n. 2; S. Kozak. Ukraincy spiskowcy i mesjanisci. Bractwo Cyryla i Metodego. — Warszawa: PAX, 1990; S. Kozak. Polacy i Ukraincy. W kregu mysli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu. — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2005; S. Kozak. Z dziejow Ukrainy. Religia. Kultura. Mysl spoleczna. — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2006; W. Mokry. Literatura i mysl filozoficzno-religijna ukrainskiego romantyzmu. Szewczenko, Kostomarow, Szaszkiewicz. — Krakow: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1996.

Див. переклади: The Books of Genesis of the Ukrainian Nation (tr. by B. Yanivs’kyi) // Electronic Library of Ukrainian Literature, http://sites.utoronto.ca/elul/English/218/Books-of-Genesis.pdf; Le Livre de la Genese du Peuple Ukrainien. — Paris: Institut d‘Etudes Slaves, 1956 (tr. par G. Luciani), http://france-ukraine.com/Le-Livre-de-la-Genese-du-Peuple.html (уривки); I libri della Genesi del Popolo Ucraino // «Annali di Ca’ Foscari», XXXIII (1993), 1-2. — Рр. 103-141 (a cura di L. Calvi). Див. також нові видання в Італії, де заторкуються ці проблеми: G. Brogi, O. Pachlovska. Taras Sevcenko. Dalle carceri zariste al Pantheon ucraino. — Firenze: Le Monnier, 2015; A. Franco. Le due nazionalita della Rus?’. Il pensiero di Kostomarov nel dibattito ottocentesco sull’identita ucraina. — Roma: Aracne, 2016.

² Вірш «Клеветникам России» (1831) — реакція Пушкіна на Листопадове повстання в Польщі (1830—1831), жорстоко придушене царськими військами, та на заклики окремих депутатів французького Парламенту підтримати збройно Польщу в її протистоянні з Росією. Цей вірш Пушкіна, негативно сприйнятий з боку ліберальної частини російських літераторів, разом з його ж віршем «Бородинская годовщина» та віршем В. Жуковського «Старая песня на новый лад» були надруковані, після прочитання царя Миколи І, в брошурі «На взятие Варшавы» (1831).

³ Павел Йозеф Шафарик (1795-1861) — словацький і чеський поет, вчений, історик, літературознавець, етнограф, лінгвіст, один із перших системних славістів у Європі, що глибоко вивчав слов’янський культурний світ в окремішності його етнонаціональних виявів.

⁴ «Братчики» носили навіть перстень із написом «св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

⁵ http://slovodel.com/489961-predatelskii-golos-serbii-krym-eto-ukraina?utm_medium=referral& utm_source=lentainform&utm_campaign=l.slovodel.com&utm_term=1245878s4682&utm_content=4551955.

⁶ https://inforeactor.ru/23716-predskazanie-vassermana-ukraina-stanet-rossiei.

⁷ Відео 16 березня 2014 р.: https://www.youtube.com/watch?v=q1V3Mh3JCH0.

⁸ http://news.bigmir.net/world/875762-Na-rossijskom-TV-zajavili—chto-tanki-RF-sposobny-dojti-do-Varshavy-za-sutki, 11 лютого 2015 р.