Невгамовний газетяр-краєзнавець-письменник

За освітою він учитель російської мови та літератури, але у школі не працював жодного дня, віддавши три десятиліття журналістиці. Своє перше оповідання — «В дорозі» — написав рідною українською в далекому 1970-му, коли авторові ледь заступило за двадцять. Що ж почув від запорізьких маститих поціновувачів красного слова? «Націоналістичні нотки вчуваються у твоєму опусі, шановний, отож сховай якомога далі, а краще спали». Не спалив, проте нікому більше не показував. Перша книжка «Міраж» (1971), спрямованістю якої автор ніби хотів переконати насторожених: «Хлопці, розслабтеся, ви ж бачите, — суцільна публіцистика, отож, я ні на що не претендую!» Про те ж, що документальні нариси мовою, образністю, глибиною змісту могли позмагатися з багатьма, широко розрекламованими, чистої води оповіданнями та навіть повістями, звісно, ніхто й не заїкався.

Завчено німувало не лише Запоріжжя, а й загалом українська критика, коли автор, офіційно все ще перебуваючи в початківцях (на сорок третьому році життя!), видав п’яту книжку — «В степи заповедной» (1988) — воістину унікальне видання! Україна тоді тиражем 30000 примірників отримала ПЕРШУ (і, схоже, єдину) узагальнюючу книжку про свій Степ. Точніше, про його неоціненні залишки. Власним коштом, за рахунок трьох своїх відпусток К.Сушко об’їхав усі заповідні степові осередки України — Хомутівський степ, Асканійську цілину, Станично-Луганську ділянку, Стрільцівський степ, Повальський степ, Кам’яні Могили та Михайлівську цілину, і видав, без перебільшення, натхненну книжку — своєрідну поему про Степ, наклад якої розійшовся упродовж десяти місяців.

...Згодом вийшли не лише фундаментальна книжка «Острів Хортиця» (2001), яка декого нібито заспокоювала своєю історико-публіцистичною спрямованістю, а й «Двоє серед тиші» (2002) — вже прямо тобі виклична збірка оповідань. А згодом — велелюдна презентація (квітень-2004) у Будинку письменників відразу двох книжок — «Я вибираю Хортицю» та «Віщий Степ». Перша — історія славетної Хортиці, вперемішку із розповіддю про авторські дослідження, про власну участь в охороні заповідного острова. Друга книжка — фрагментарна хроніка 20-річних археологічних досліджень у південноукраїнському степу, в яких автор брав епізодичну участь, з розлогими історичними, етнографічними та філософськими вкрапленнями, розкішно видана, з величезною кількістю малюнків та чорно-білих і кольорових світлин. Здавалося, не лише до, а й опісля щось таке чи йому подібне (мова, зокрема, про «Віщий Степ») в Україні особисто я не зустрічав.

Дивовижна доля у Костянтина Сушка. Упродовж трьох десятиліть самотужки займався чоловік вивченням, пропагандою та охороною хортицьких скарбів, і хіба міг сподіватися, що колись йому випаде очолити заповідник! Навесні 2005 року запропонували. Костянтин Іванович не без вагань погодився на неймовірно копітку, страшенно відповідальну, навіть небезпечну посаду генерального директора Національного заповідника Хортиця, за два з половиною року зробив для острова більше, ніж зроблено іншими за 40 попередніх, але його усунули з посади. І знову наша Вітчизна відбулася мовчанкою. А невгамовний газетяр-краєзнавець-письменник-екс-гендиректор, захищаючи (сам!) свою репутацію, а заодно й рятуючись від інфаркту, по гарячих слідах, за кілька місяців (!) спромігся написати фундаментальний 600-сторінковий твір «Бентежна Хортиця», жанр якого визначив як роман-застереження. В передмові до нього академік НАНУ Петро Тронько написав: «У тім, що трапилося, я відчуваю і свою провину, бо не довідався вчасно про бурхливий перебіг подій у місті за порогами. Відтак спокутую свій гріх хоча б оцією куценькою передмовою до чесної, талановитої, світлої, а за своїм характером — досі небаченої в царині вітчизняної публіцистики книжки, яку написала беззастережно віддана служінню Українській культурі людина, справжній український патріот». Ніхто в Україні, мабуть, не почув цих слів шанованого академіка, бо не підтримали ми ні Сушка, ні його книжки, а заодно, вважай, і його винятково важливої державної справи. І що ж наш підопічний? В паузах між допитами та нескінченними судовими засіданнями він пише. І ось результат: 2010 рік — екологічний детектив «Інспектор Хорс», в якому Костянтин Сушко гідно продовжив не такі вже й багаті анімалістичні традиції в літературі, порушив незатишну самотність «Сіроманця» Миколи Вінграновського, нагадав про «Білого Біма Чорне Вухо» Гаврила Троєпольського та навіть ризикнув наблизитися до «Вірного Руслана» Георгія Владімова і «Плахи» Чингіза Айтматова.

Найдивовижніша ситуація склалася навколо іншого роману Костянтина Сушка, «Ойкумена» (2011). У лютому 2012 року в столичному Будинку літераторів відбулася її презентація. На суд виносився перший в українській літературі твір, повністю присвячений походу перського царя Дарія І Гістаспа на скіфів. Захід пройшов жваво, навіть бурхливо, і вже за добу, ще перебуваючи в Києві, Сушко отримав низку схвальних відгуків від учасників презентації, які встигли тільки погортати книжку. Костянтин Іванович про це мені так схвильовано розповідав! Між тим, спливав час, а про роман ніхто не прохоплювався жодним словом у жодному вітчизняному виданні... Але «Ойкумена» варта широкої й глибокої розмови.

Цими нотатками я в жодному разі не прагнув беззастережно «підняти на щит» твори Костянтина Сушка. І все ж, якщо художній рівень його творів кожен може оцінювати по-своєму, то одне є абсолютно безперечним і очевидним: у жодній із своїх книжок Сушко не повторюється. Їх уже близько тридцяти, і в кожній умовне поле і розорюється, і засівається по-новому або ж новим зерном.

До речі, хто він є, цей Костянтин Сушко? Пригадуєте проблему з Борисом Мозолевським, про якого археологи просторікували, що він поет, а поети, що — археолог? І лише сонцесяйна Пектораль із Товстої Могили, як кажуть, внесла ясність, і тепер ми впевнено згадуємо про цього чоловіка як про талановитого поета й удачливого археолога. А Костянтин Сушко, хто ж він такий, урешті-решт?