Росія: вбивство норми

Півтора року тому історія цього хлопця була на слуху, ним захоплювалися. Нагадаємо, у червні 2015 року на заняття в технікум він прийшов у футболці з українським прапором і написом «Повернути Крим!». Влада відрахували з технікуму, дід, прибічник політики Путіна, відправив його до батька до Жигульовська Самарської області.

Влад не змінив своїх поглядів. Тисячі людей читали його сторінку в Facebook, де він критикував російську владу, про хлопця писали медіа різних країн. Інша річ — навколишні. «Радіо Свобода» Колесніков розповідав, що йому загрожують побиттям, обзивають, а звертатися в поліцію — марно. Зізнавався, що шукає можливість кудись виїхати. А 25 грудня 2015 року прийняв смертельну дозу ліків.

Останніми днями українців інколи звинувачують у відсутності співчуття до росіян — у контексті вбивства посла РФ в Туреччині і аварії Ту-154 російського Міноборони в Чорному морі. Так чи інакше, смерть — раптова, зухвала — це удар і трагедія. Все ж таки вміння співчувати тим, хто в горі, — в нас є. Як і вміння зберігати пам’ять про загиблих.

«ЛИШЕ ПЕРШИЙ УДАР БОЛІСНИЙ. ПОТІМ УСІ ЗВИКАЮТЬ»

Що робить людей озлобленими, нетерпимими щодо тим, хто має іншу позицію? «День» поспілкувався з Яною ГОНЧАРОВОЮ, координатором проекту «РосУзник», а віднедавна — і проекту «Слова свободи», учасники якого збирають листи і листівки для політв’язнів, які перебувають за ґратами в Росії. У червні 2016 року Яна емігрувала з Ростова-на-Дону до Києва. «Часто кажуть про жахливий вплив путінської пропаганди на мешканців країни. Справді, її вплив складно переоцінити. Але російська пропаганда — серйозна зброя в умілих руках, — роздумує Яна. — За останні кілька років саме завдяки впливу телевізора величезна частина населення Росії буквально перетворилася на зомбі, що говорять мовою телеведучих. Мені здається, такий сприйнятливий ґрунт у вигляді піддатливих мізків готувався давно — тривалий час телевізор крутив безглузді серіали, реаліті і ток-шоу, які давали людям готові розв’язання проблем і відсутність потреби аналізувати і роздумувати. Враховуючи велику кількість чинників, що склалися, — рівень освіти, «похмурі двотисячні» тощо — коли з’явилася необхідність вкласти в уми «образ ворога», це було зроблено надзвичайно успішно. Зараз навіть не доводиться докладати великих зусиль — населення настільки просочилося пропагандою, що зможе не гірше, ніж будь-який «кисельов» розповісти, чому навколо — недруги».

Те, що сталося з Владом Колесніковим, Яна називає трагедією молодого максималіста, знехтуваного суспільством і батьками. Хлопець не зумів знайти «своїх» людей і загубився в жорстокості російських реалій. «Поодинці в такому натиску вижити дуже важко — завжди потрібні однодумці, тому що, коли тебе не зрозуміють і не сприймають, це надзвичайно складно, особливо в такому віці, — продовжує Яна. — Звичайно, така ситуація, це щось надзвичайне. Проте лише вперше. Після загибелі Влада вирувала і Росія, і Україна — це зрозуміло, тому що Влад активно виступав проти російської агресії. Але зовсім недавно вкоротив собі віку ще один хлопець — 21-річний Костянтин Задоя з Новосибірська. Це його батько виступав проти гучної заборони опери «Тангейзер» і був активним православним патріотом. Він змушував сина дотримуватися посту, конфліктував через те, що син не підтримує політику влади і виходить на опозиційні мітинги. У результаті Костя повісився. Про це написали лише кілька видань — це вже не гучна трагедія. Перший арешт — боляче, страшно, усі зчиняють галас. А з кожним подальшим все стихає. У Росії щодня відбувається щось таке, що вибивається принаймні з моєї картини світу, але суспільство настільки до всього звикло, що вже не звертає уваги. І доки суспільство буде байдужим, доти життя кожної людини не стане цінністю — самогубства юних ідеалістів триватимуть. Триватиме все те, що ми так ненавидимо в цьому режимі. Важливо розуміти, що це може прийти і в Україну — якщо суспільство звикатиметь й мовчатиме, коли стаються трагедії».

«ПІДТРИМУВАТИ УКРАЇНУ СКЛАДНО, ПРОТЕ ПОТРІБНО»

На думку Яни, швидко змінити ставлення росіян до України можливо «зворотною пропагандою» або хоча б наявністю іншої думки на центральних телеканалах. «Коли і якщо в Росії скінчиться нещадний режим тоталітаризму, коли до влади прийдуть інші люди, коли відімкнуть потік ненависті, лише тоді, можливо, більшість населення прийде до тями. У довгостроковій перспективі будь-які зміни — в настроях, у рівні самосвідомості і відповідальності — можливі лише шляхом загального підвищення рівня освіти. Переконана, що саме в нестачі останньої — основна причина більшості проблем будь-якого суспільства», — стверджує Гончарова.

Жити в сучасній Росії, підтримуючи Україну, можливо, але створює багато проблем, каже Яна. Пояснює: оскільки для Росії Україна зараз — «головний супротивник», відповідно, до всіх, хто підтримує «хунту», ставляться зневажливо і агресивно, звинувачують у зраді. «Я жила, закриваючи на це очі і не надаючи цьому значення, — згадує Яна. — Доки є реакція, заперечення чи роздратування, — нападки будуть завжди. Бути «не як усі», а підтримувати Україну, це саме з цього контексту, завжди складно, але в Росії ще обтяжується тим, що масова агресія може призвести не просто до усвідомленої суспільної ізоляції, а й до ізоляції реальної — людину можуть запроторити за ґрати, звинувативши будь у чому. Ми бачимо це на прикладі понад 40 кримінальних справ над українцями і величезною кількістю справ — над росіянами. Написав у блозі «Крим не наш» — стаття за «...порушення територіальної цілісності...», термін до п’яти років. Репостнув картинку з червоно-чорними прапорами — «...заклики до вчинення екстремістської діяльності...», теж до п’яти років. Так і виховується спільнота людей, які бояться робити взагалі хоч щось».

«Важливо, щоб і в Росії, і в Україні розуміли — є люди, які адекватно сприймають те, що відбувається, і розуміють, хто проти кого воює, що сталося з Кримом і де насправді наші вороги», — акцентує Гончарова. А як з цим жити? Яна цитує українського політв’язня в Росії Олега Сенцова: «Навчитися не боятися».